Анастасія Новацька - автор поетичної збірки «Вершина «Гордість»

23.12.2016 18:08

Анастасія Новацька – молода одеська поетеса. Номінант літературних премій "Поет року 2016" та "Наследие 2017". У 2016 році стала лауреатом II ступеню в номінації «Співає душа моя про Україну» на українському літературному фестивалі «Відродження поезії». Публікується в українському виданні журналу «ТV парк». Є членом клубу поетів «Чорноморки». Творчість Анастасії Новацької відрізняється емоційністю та чуттєвістю, яка зворушує душу. «Вершина «Гордість» – перша збірка віршів поетеси. Назва книги – відображення роздумів про сенс любові. Кожен вірш пронизаний різноплановими емоціями, розповідає про щось особисте, пережите, вистраждане… Щирі, душевні рядки торкаються душі, бо серед них чітко проглядається світ авторських переживань, в яких читач зможе побачити фрагменти власного життя…

 

Хист 

В мене хист тебе кохати, 
Виправляти кращий лист, 
В мене хист все пробачати, 
Бути поруч в мене хист, 

Поки буду сміло жити, 
Та ходити по землі, 
Доти буду я любити, 
І належати тобі, 

Тож тримайся, це надовго, 
Це надовго почуття, 
Разом ми достатньо довго, 
Вже немає вороття, 

В мене хист тебе кохати, 
З ним я ходжу по землі, 
Хочу вічно цілувати, 
Та належати тобі, 

Тебе вмію вибачати, 
Берегти любові зміст, 
В мене хист тебе кохати, 
Бути поруч в мене хист... 

 

Байдужість 

Байдужість все в нас зруйнувала, 
І скам'яніли вже сердця, 
Кохання нам здалося мало, 
Ось залишилось лиш сміття, 

Байдужість вичерпала сили, 
І навіть залишки чуття, 
Байдужість нас лиш зупинила, 
А після вкрала почуття, 

Байдужість гірша за ненависть, 
Нема від неї вороття, 
Тож не зустріти разом старість, 
І не прожить разом життя, 

Тепер все байдуже, можливо, 
Таке я маю відчуття, 
Я не підамся більше впливу, 
Яке б не було каяття, 

Кохання нам здалося мало, 
За це отримали сміття, 
Чогось нам трошки бракувало, 
І це, напевно, почуття...

 

Пустыня 

Меня никто вокруг не понимает, 
Не чувствует, что ощущаю я, 
Настоящую меня никто не знает, 
И что внутри творится у меня, 

Никто себе не представляет, 
Что у меня вот там, внутри, 
Никто со мной не разделяет, 
Все-все пристрастия мои, 

Никто со мной не ощущает, 
Того, о чём хочу писать, 
Никто со мной не проживает, 
То, от чего не в силах спать, 

Никто со мною не шагает, 
С биеньем сердца в унисон, 
Никто со мною не витает, 
И мой цветной не видит сон, 

Как будто в солнечной пустыне, 
Душа всё ищет свой приют, 
Но вот нашла она лишь ныне, 
Дома, в которых не живут...