Аромати душ

09.11.2017 19:29
Аромати душ п’янять в мільйони разів сильніше, ніж аромати квітів.  Лікування душами, – найбільш дієве лікування для неї. Вона завжди захоплювалась народною медициною, цілительством.  Добре знала, що ліки потрібно куштувати на запах, – якщо запах легкий, приємний, то обов’язково лікуватиме. Цей запах був, як м’ята, – просвітлюючий розум і заспокоюючий ду

шу. Вона вслухалася в кожне слово, вдивлялася в кожен порух лиця. Вона завжди так набиралася натхнення і лікувала сумний настрій – людиною, яка западала в душу. Вона милувалася часом, який пахнув душею, наче ранковим повітрям після проливного літнього дощу, готовим до домішок ароматів.  Душею чимось дуже близькою, дуже схожою на неї, але водночас доповнюючою тим, чого їй не вистачало...
– Я завжди, ще з дитинства, мала перед собою височезну ціль, яка мені і допомагала рухатися вперед, не давала збитися з дороги. Я хотіла бути відомою... – линуло з екрану. Це говорила відома актриса, яку Аня любила ще з дитинства.
– Наскільки вона схоже думає... Ну говорить, ніби це я. Я б точно так само сказала. Наскільки схожа доля.
Актриса розказувала про свою історію кохання, про творчий шлях, про свій внутрішній світ. Все настільки пересікалось з долею Ані, що Аня переглядала це відео по кілька раз на день, хоч програма тривала більше години.
Ця сповідь актриси була щирою, міміка такою знайомою, ніби це сама Аня там сидить у студії і розказує ведучій своє життя.
Актрису теж звали Анною. Тільки трохи старше обличчя, але так схоже на її власне... Буває ж таке в житті!..
Аня з дитинства співала, – в школі на виступах, біля корів на пасовиську, разом зі старим радіо... Вона теж з дитинства мріяла стати відомою. Хоч навіть самим найближчим боялася в цьому признатися. – Вона проста з простих... Хоча десь там, в душі,  – у неї свій широчезний світ – омріяний, оспіваний, який деколи ще і в її майже тридцять нагадує про себе несподіваними поривами...
–  Будучи відомою, я ледве не потрапила в інвалідне крісло. Отримала спинну грижу. Далася в знаки залишена заради акторства спортивна кар’єра. Все йшло до операції, яка могла потягнути за собою ще  не одну. Тоді я переоцінила все своє життя, своє ставлення  до близьких, я була надто критичною... У досягненні цілей я забувала про все, що справді цінне. – продовжувала в своєму інтерв’ю актриса.
Наскільки це було схожим з життям Ані. Вона теж була різкою з рідними, друзів майже не було. Вона добивалася всього, чого їй хотілося. Але в душі була майже самотньою... І теж хвороба, змушувала її все переоцінювати. Аня втратила дитину. І ніхто не міг дати гарантій, що на наступний раз це не повториться. Потрібно було змінювати щось в середині. Вона добре знала, що всі хвороби тіла від недоліків душі, що все повториться обов’язково, якщо вона  не виправиться, не зміниться...
–   Коли я лежала в лікарні, лікуючи цю грижу, біля лікарні розпочиналося будівництво храму. Я молила Бога днями і ночами про одужання. І пообіцяла Богу і собі, що коли ця церква добудується, то я обов’язково сюди прийду своїми ногами. Все так і сталося. Через п’ять довгих, повних  страшного болю років, я стояла перед тією церквою біля лікарні, яка була вже повністю оздобленою і дякувала Богу. Тепер потрібно було відновлювати і доводити свою професійність на сцені, на екрані...
– Дійсно. Бог дає знаки в житті. У мене теж все буде добре. Обов’язково! У мене ще так багато мрій, планів, людей, яким я не сказала найголовнішого, що люблю їх. І, взагалі, я завжди мріяла взяти з дитячого будинку хоча би кількох дітей...  Але... 
Але Аня не могла ніяк звикнути до чоловіка, який ніби був і зразковим... Вона не могла відкрити йому свою незразкову душу, яка інколи бажала несподіваного, непрактичного, недосяжного...
– Вийшла заміж я в тридцять. І закохалася вперше по-справжньому в тридцять. До цього, я навіть не звертала увагу на тих, хто старався мені сподобатись. Не було на це часу... Я захотіла тільки, щоб саме цей чоловік був зі мною все життя...  Тай до цього в мені не було тієї жіночої пластичності, гнучкості в характері, яка поступається, граційно, хитрувато, по-жіночому, даючи чоловікові відчути себе головним... – мов тривав діалог не з ведучою, а з Анею. Аня слухала, обдумувала кожне слово, бо воно було мов промовлене саме до неї.
– Точно. Все так. Я теж вийшла заміж тільки в двадцять сім, бо до цього часу мені було не до того... Теж тільки тоді захотіла по-справжньому залишити саме цього чоловіка в своєму житті... Теж стала справді жінкою тільки з ним. Бо захотіла нею стати, стати спокусою, ніжністю, найкращою.
Аня мріяла організувати свій театральний гурток. Задіювати молодь до творчості, нести високі ідеї у світ. Ще у школі вчителька завжди звертала увагу на яскраво виражену міміку дівчини. Казала: «Це теж талант – так без слів все вміти пояснити», коли Ані знову вдавалося без слів дати підказку однокласнику біля дошки.
Тепер вона посміхалась від цієї згадки, і це додавало їй впевненості рухатися вперед. У неї виходило так розказувати вірші чи поеми, що зал не міг стримати сліз. А от так говорити з чоловіком не вдавалося.
– Говорити... Потрібно завжди сісти і поговорити. У сімейному житті все проходить. Проходять незгоди, непорозуміння, навіть любов і пристрасть з часом проходять. Повинна завжди залишатися повага.
З якою величезною повагою актриса говорила про свого чоловіка. Це було, наче розлитою ефірною олією по кімнаті душі Ані. Їй так цього не вистачало. Аромат троянд, від якого тріпотіло серце давно ввійшов в звичку і більше не лікував.
Аня теж завжди  проявляла  повагу до свого чоловіка, але це було більш необхідністю, ніж справді душевним поривом.
Аня завжди відчувала, що коли вона так з довірою і відданістю слухала, то всі хороші риси характеру від того хто говорить ніби передавались і їй. Вона слухала знову і знову, щоб набратись краси, любові, впевненості... тої високої поваги.
Говорити... Звичайно. Потрібно про все говорити...
– Привіт... – Аня набрала в телефоні номер свого чоловіка, з яким вже довгий час не було щирої розмови, – так побутові перемовки... І налякавшись його суворого тону, відразу натиснула клавішу «відбій». «Придумала, дзвонити, як школярка... Зранку бачились, а тут говорити мені захотілося...» – почала сама собі шукати обвинувачення, і вже майже придумала, що ж вона збреше, коли чоловік буде вдома питати про це... 
Чоловіку стало цікаво, що ж таке сталось, що його жінка ніби дзвонила, а ніби й ні... Чи то вона йому хотіла подзвонити, чи комусь іншому... Він посміхнувся і передзвонив.
– Ти хотіла зі мною привітатись, тому дзвонила. Дякую і за це! – у Віті був хороший настрій і він був готовий вислухати все, що Аню тривожило.
– Ну як вміла... Я хотіла просто тебе почути. Вибач, що відриваю від роботи, але ти ж знаєш, що тільки тобі настільки довіряю, що більше немає кому розказувати те, що непокоїть... – якось саме вирвалося з грудей.
Аромат троянд змінював аромат м’яти. Аня вже була повною сил, щоб гуртувати молодь, писати для них п’єси, комбінувати костюми... Навіть – застеляти пелюстками кімнату, ложе, тіло, щоб близькість була справді близькістю... Близькістю душ. Хворобі нічого не залишалось, як тільки безсило танути. 
– Щиро дякую вам за цю доброту, яка дійсно відкриває серце. У мене таке відчуття, що я побувала не на програмі, а на сповіді. – насамкінець, склавши долоні, наче до молитви, вклонилася актриса.
Аня теж так само склавши долоні, звернула погляд до неба,  наповнений сльозами і щастям. Серце набиралося тієї дивної сентиментальності, яка виднілася у очах актриси так справжньо. М’ята настоювалась, щоб Аня з Віктором знову пили солодкий пахучий чай і пригощались взаємною повагою та щирістю….
Марія КАРУК-ФЕДИНА,
с.Головецько,
Львівська обл.