Артистка

10.02.2017 20:03
Зима запізнилася і,  як кожна гарна жінка, хотіла показати свою грайливу красу, примхливість, закохати в себе і розбити серце. Згодом, попрощатись з тими, до кого прийшла, а потім повіятися з вітром до північного бігуна. Звідти, може, повернеться, а ні, то відішле вісточку в листах-приморозках.
Сьогодні Зима засипала снігом готичні й ренесансні дахи, хурделила на вулицях і провулках, тихо жартувала з колючим вітровієм над львів’янами, які у темнотному світанку поспішали на роботу: наполегливо пхалися в пежо, бігли за трамваєм і тіснилися в тролейбусах.
– Ой, які диваки ці львів’яни! – шурхотіла Зима холодними руками по кам’яних кремезних плечах Львова. – ось як закручу ними, то ні ти, ні вони не витримають! – лукавила, бо дуже хотіла, щоб древній красень обурився, але в неї нічого не вийшло. Львів був добрий і терпеливий, на все дивився з гумором і лагідною усмішкою. Він розумівся на примхах жінок, палко любив своїх краян за безмежні таланти і відданість йому. Він не бажав сварки з Зимою, щоб не завдавати клопотів ні мешканцям, ні мерії. Знав, що заметені снігом вулиці буде важко прибирати, бо від колишнього соціуму залишилися у спадок старі лопати і підтоптані комунальні машини. «Зайди», які приходили до нього господарювати, все продали, розікрали, винесли і вивезли, бо не були ні львів’янами, ні патріотами. Вони не любили його, не шанували громаду, постійно брехали і крали…, крали…
А найгірше те, що зруйнували його архітектурну спадщину, вивели з гордої громади на вулиці бомжів, жебраків, заполонили місто чорною мафією і вона, як інфекція, намагалася все пожерти…
– Знаєш, – говорив Львів холодній красуні, – я надіюся, що, нарешті, все погане минеться. Наволоч пішла геть. На її місце прийшли мої онуки, яких я виростив, випестив і вони не дадуть мені пропасти.
– Подивимось! – сказала зухвало Зима і розгорнула свої прозоро-голубі крила та й полетіла на Високий Замок. З нього оглядала Львів, спостерігала за львів’янами, які крокували вузькими вуличками, спішили машинами, когось доганяли…
– А знаєш, вони тебе дійсно дуже люблять, – прошепотіла захоплено йому на вухо. – Вже почали прибирати тротуари. Ще не всюди, але робота йде. А які гарні нові будинки! Широкі дороги ведуть до самої мерії!.. Ти такий красивий! Як Краків, Відень, Прага, Люксембург… Ха-ха-ха… – засміялася дзвінко й майнула на Ратушу. З високої оглядової вежі все, як на долоні.
– О, ти дійсно прекрасний! – промовила захоплено і чмокнула його у мокрі асфальтові губи, завстидалася і побігла до проспекту Свободи. Біля оперного театру полоскотала холодним сміхом закоханих, які тремтіли від холоду, але чекали на свою половинку, раділи зустрічі, солодко обіймались…
– Ой, ой, ой, – лукаво шепотіла їм Зима. – Вас нічим не злякаєш, ви так вмієте любити, що мої холодні уста тремтять від галицької енергетики!..
Львів усміхався з пустотливої гри Зими, хотів показати їй все найкраще, але Зима була дуже прискіплива і заглядала у всі закутки. Враз зупинилася біля драматичного театру. Його вигляд схвилював її і вона показала Львову обшарпані стіни богеми. Він почервонів, як хлопчик, і швидко пообіцяв все виправити.
Та тут Зима наштовхнулася на ще одну несподіванку.
На тротуарі, що вів до «Добробуту» стояла старенька бабуся в зеленому пальтечку і чорній хустинці. Зима підлетіла до неї і старенька хукнула в руки, затупцяла стоптаними чоботятами, відчула її холодне дихання і зніяковіло закрутилася, ніби хотіла заховатися за стіни, але перемогла себе. Оглядаючись навколо, терпеливо чекала, коли підійдуть перехожі.  
 Зігнувшись, як старий грибочок, і, скрививши жалісну міну, бабулька простягла їм свою мізерну червону ручку:
– Людоньки, подайте, рідненькі, старій, немічній, на кусочок хліба… Поможіть до пенсії дожити!..  
  Милостиві львів’яни, затамувавши біль, клали в долоню копійки, гривники. Бабуся низько вклонялася, хиталася зі сторони в сторону і швидко ховала здобуток у бокову кишеню, знову терпеливо чекала і думала, що буде говорити. Ага, зараз скаже про хвороби, про гірку самотність, про каліку сина.  
  І тут йдуть дві жінки. Вони наближалися до старої жебрачки і, на ходу, відкривали свої гаманці, шукали милостиню. Щоб ще більше розжалобити, старенька заголосила:
– Ой, жіночки, будьте такі добрі! будьте такі ласкаві! не оминайте стару бідну жінку! Я залишилася сама одна, без дитинки, бо в молодості зробила аж три аборти… За це мене Бог покарав… Один священик казав мені, що я довго буду спокутувати той гріх, і, бачите, я його спокутую…
Молода дівчина стрепенулася, злякано скинула погляд на бабусю, поклала їй в долоню дві гривні і поспішила геть. А поважна пані, в капелюшку, подивилася уважно на схилену жіночку, подала милостиню і тихо промовила: «Хай не збідніє рука даючого»…
Бабуся озирнулася за нею і солодко сказала:
– Ой, дякую вам гарненько, панусю!.. Дякую!.. ви вже не молода, а ще така гарна… – хотіла ще щось додати, та 
назустріч знову йшли нові «милосердники» і щедро подавали…
  «О! таки вдався мені нині день, – думала радісно жебрачка. – таки вдався, а я встидалася… Ого, скільки назбирала, – порухала зморщеною рукою кишеню. – зараз піду на базар і всього собі накуплю… запрошу пані Стефцю та й поговоримо собі при вечері.»
 В пательні щось дуже смачно шкварчало, розсипався пахощами по хаті капусняк, зварений на свинині, на столі красувався пляцок. Поважна пані Стефця сиділа і дивувалася: чого це Параня так розщедрилася? Звідки взяла гроші на гостину? Все така скупа, маломовна, вона сьогодні розцвіла, мов дика рожа, біля старої запущеної кухні. Хотіла запитати, але стрималася, бо якось не випадало… Параня сама скаже, по її вигляду видно, що має якусь новину для неї.
Пані Стефця чекала, а Параня взяла стару посріблену тацю, поклала на неї вечерю, відкрила двері і стала навпроти синових:
– Любцю, відкрий, дитино, я вам їсти несу, бо то ви все мені, а нинька я вам…
– Ви що, мамо, пенсію другу дістали, що з такою тацею до нас? – здивовано промовила невістка.
– Так-так, Любцю, Янукович мені додав… Другу частку… Ту, за яку забув… Ой, що я кажу! Та то не важно, бери вечерю, гости мого Ромця, дітей, а я собі зі Стефцьою посиджу…
Невістка взяла від свекрухи пахучу гостину й очам своїм не вірила. Подякувала і подумала: «Що з бабою сталося?» а перед чоловіком хвалила його маму, бо була нагода.
– Параню, а вам шо, Янукович пенсію дав по другому заходу?! Я тільки одну дістала… – не витримала пані Стефця, бо почула краєм вуха новину.
– Та то я, Стефцю, так сказала, невістці… А як по правді казати, то я нині артисткою була. Знаєте, я так грала! так грала, що не зле заробила. Сто рублів, йой – гривнів, за дві години! Сто гривнів за єден раз!.. Знаєте, а вдалася мені тота роля… Я ше змалку любила грати, а за молодости на сцені в читальні пропадала, на фестонах.
Так хотіла бути артисткою! Так хотіла! А мій тато казали мені: «Я ку..ви не хочу в хаті видіти!..» Видав заміж за мого Івана до Львова. Він шевцьом був і завше мав гроші.
Мені до театру давав, а зі мною не ходив – не мав часу, все гибів над тими чоботами… Та, знаєте, він дуже любив слухати як я йому виставу повідала і грала коло нього…
– А де ж то ви так грали, Параню? Може б і я пішла? – відкрила здивовано рота пані Стефця.
– Та як де? Та біля театру, шо навпроти воперного. О, якби ви знали!.. Та я вам не оповім… Нє, не скажу, бо я за себе сама дбати буду. Держава за нас не дбає, депутатамми до ср..ки, то я мушу шось робити, аби мене ладні поховали… Буду свою пенсію на смерть збирати… Ті похоронки такі дорогі!!!.. а то, шоси зароблю артисткою, мені стане, ше й дітям дам… та ви гостіться, смакуйте пані Стефцю мою вечерю, приймайтеся… Знаєте, вам та робота не пасує. Щиро вам кажу, шо не пасує.
– Та чому ж?
– Бо ви дуже порядна, пані Стефцю, вам та роля не піде…
– Може, - зітхнула пані Стефця, смакуючи вечерю.
Зима почула цю розмову і засміялася так голосно, що всі ліхтарі і лампи враз блиснули електричними зайчиками. Як мудра жінка, вона не розповіла про почуте Львову, бо закохалася в нього по вуха…
Лідія НЕСТЕРЕНКО-
ЛАНЬКО,
м.Львів