Балада про пташку

22.04.2017 18:06
Вона – Пташка! Вийшла з теплого кубельця маминої любові, народилася в усміхові тата, і побачила світ дитячими очима брата і сестри.
Промінь сонця впав на вії і засвітив душу. Стала його дитиною – сонячною Пташкою. Промінчики зігрівали серце, бо черешневий дощ стукав у вікна рожевої кімнати. 
– Ой, яка вона маленька! – говорили про неї рідні.
– Вона поміщається на моїй долоні! – промовив радісно тато, бо вперше взяв її на руки.
Відкрила свої великі каро – зелені очі, і хотіла посміхнутися, та не зуміла це зробити, бо злякалася світу, в який прийшла. Згодом запитала його, який ти: добрий, чи злий, кольоровий, чи сіро-білий? Він хитро мовчав, а потім сказав: « Спробуй у ньому жити»…
Вона не хотіла куштувати цей світ, бо їй подобалося бути маленькою, наївною дівчинкою, адже літо розфарбовувало веселково дитинство, квіти ховали від негод і журби…
Та Доля не забарилася. Враз, подарувала своє випробування. Проте, вона швидко навчилася виживати з недругами. Марила світлими надіями, дихала голубими мріями і постійно тікала від сіренького буття у кубельце свого світу, з якого дивилася очима дитини.
Проте, ядерний вік намагався напоїти сутність полиновою гіркотою, бив вітрами протиріч, лякав вогнем зла і давив кривдою «гаманцевих» недобитків.
Вони прагнули кинути її собі під ноги…
Насаджували свій диктат, гнули словесною брехнею, демонстрували чорну силу і намагались вичавити 
нескорений дух. А ще, запланували - стерти її «Я» з лиця землі….
Не змогли!
Батьки з колиски» навчили пам’ятати дідове козацьке коріння, бабусині пісні, берегти все те, що дарував Всевишній. І Вона вистояла!
Ангели бережуть її щодня молитовно промовляють: не бійся підлості, ворогів, вчися йти по стерні з усмішкою на устах. Поезія лікувала словом серце, проза гоїла його рани, а вона раділа сьогоденню. Змагала бурі життя, що торкалися вікон її душі. Закривала двері душі від підлості і брехні. Викидала за поріг свого життя зраду і зневіру.
Розмиваючи дощі образи рукою по склі, вчилася усміхатись сірим будням. Цілувати віями світанок.
Топитися у чарах ночі, любити людей такими, якими вони – Є.
На вії сідають думки… На папері стелиться слово, а трояндовий жаль розквітає солодким болем…
Якщо спотикається і падає, то в долоні землі, яка підкладає зелену мураву. Жайвір забирає ностальгію на крила і несе її пісню до небес! Наповнена теплом родинного гнізда, усміхами дітей і примхами онуків – ЖИВЕ.
Її лебедина пісня заховалася далеко у хмарах…
Ще не час…Ще не час…
Лідія Нестеренко - Ланько