«Бандерівець»

03.01.2018 18:04
Вчора дісталась домівки і відчула: відбулося щось хороше.
– Неодмінно хороше! – усіма своїми собачими засобами інформацїі попереджав Рекс, моя вірна охорона.
 Давненько не бачила його таким... летить щодуху назустріч, шерсть виґрає на сонці і такі радісні-радісні собачі очі.
– Що? – дивуюсь, ну, розказуй вже, бо кортить
– Хазяїн повернувся! – «розповідав» щирий собачий хвіст.
– Та невже? А... де?
Він вийшов зненацька, з-за дерева... ніяково ховаючи очі...
– Привіт, Блуда, – пожартувала я, заходь чи що...
– Чи що... – два смарагдових океани очей випромінювали провину.
Коли двоє дуже давно разом, слова не потрібні... погляд... жести... душа... розуміємось без слів...
– Скільки ж на цей раз ми без тебе... майже місяць... хоч добре зустрічали тебе?
– Бувало і більше, – єхидно всміхнувся на те, знов-таки очима – зустрічали!
– Ну, що, Рексе, приймаємо заблуду?–вже весело запитую, відпускаючи сум.
– Мамо, та чи не ти за ним рюмсала весь цей час! – стрибав, радіючи, пес, і обіймаючи свого друга, щедро облизуючи йому щоки й ніс..
Ще – пауза. Обійнялися. Ткнувся непомітно носом щоки... Треба годувати мандрівника
– Пішли, їсти, Марку! так, ...є плов... – гріти, чи...
– Чи... – продовжували ми жартома «спілкуватись» поглядами, + 35 у затінку, краще холодненьке.
 Так повернувся додому (і вкотре вже!) наша світлість Маркіз, або просто – Марк. За своїми нареченими-кішечками іноді він зникає дуже надовго... одного разу навіть на два місяці... ну, а мені нічого не залишається, як чекати додому нашого Маркізика.
– І я, і я чекав! – вистрибує й собі Рекс. Ніколи не бачила ще, щоб він так радів котові.
Нуу... це особливий кіт... за десять років стільки всього було...
Згадалось, як маленьким кошеням ще, «не пускав» до магазину... Ти – за двері, а він – в плач!
– Як же тебе взяти з собою... ти ж не собачка, Марк, – лагідно я йому... ну, не ходять люди з котиками до магазину... хоча... стривай... ходи-но сюди! Ану, сідай в кишеню!
 Кишеня простора навіть, в неї можна було ще одне таке кошеня посадитити. Що ж, йдемо разом: я – по дорозі, Маркіз – в кишені. Виглядає. Сидить тихо, ніби кенгуреня.
Щасливий, в міру своїх котячих емоцій.
 Заходимо до магазину:
– А ось і ми! – жартую
– А кота – навіщо? – «на своїй хвилі» перелякалась продавчиня. Нам кота не треба.
 Заспокоюю похапцем, що й сама його нікому не віддам, такий кіт потрібен самій. Жінка помітно повеселішала.
 Так минало літо, кишеня ставала все меншою і Маркізу ставало все важче її окуповувати. А він все не хотів здавати свої позиції:
– Ні клаптика з кишені не віддам! – читалось в очах.
Наш кіт. Справжнісінький тобі бандерівець! Свій хлопець. І «Як не з’їм  –  то понадкусюю!» теж в нього є. 
Такий він у всьому, починаючи з жовто-синього котячого нашийника і – до кінчика хвоста, десь зламаного ним до нас ще, в котячому своєму дитинстві. Нашийник цей дивом пролежав запакований і незаслужено забутий декілька років в шухляді. Виробництво а ля «МАДЕінЧИН»... за цей час купувалось багато інших, а цей – лежав собі спокійно і їсти, як то кажуть, не просив. Знайшла його ізнову вже цьогоріч, коли наше чорняве щастя загубив свій, новісінький, в самий пік «окупації» його шкідниками. Знайшла.
Розгорнула... а він – жовто-синій! От тобі й «Чїна»! Вдягли. Щасливий. Хизується. Цей і не «губиться» чомусь. Магічний, мабуть. Наш. Український. Начувайтесь, миші! «Бандерівець» вдома.
 Тетяна ПРОЗОРОВА
 
ЩОБ ЖИТИ Й ЖИТИ...
 
20 грудня День народження Василя Сліпака – всесвітньо відомого українськго оперного співака, соліста Паризької національної опери, волонтера, учасника бойових дій на Сході України. Позивний «Міф». Загинув у бою від кулі снайпера. Кавалер ордена «За мужність» І ст., Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка».
 
ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СЛІПАКА.
МІФ.
 
Кривава злива вщент, за роком 
рік,
Трощить усе, бійців стихають 
кроки.
І воїнів небесних, а не роки
Віщує вже зозуля навесні.
Майдан Паризький за тобою 
йшов,
В набат щосили била Україна
В свій сьомий легендарний 
батальйон
Ти з посмішкою й піснею 
поринув.
А небо – не небо, і зорі – не зорі,
стискається серце від вражої 
зброї
І сонце темніє у тебе в долонях,
Обірвана пісня не знає кордонів!
Це Міф, це просто – міф, ти не 
загинув!
Ти назавжди у пам’яті живий!
Закоханий всім серцем в Україну
Небесним вартовим злітаєш в 
бій!
Рассєйськой банди стоптані 
серця
Свою віншують хижу канонаду.
Так разом, браття, встанемо за 
правду!
Це – наша, рідна і свята земля.
Ми житимемо в Україні тій,
Що між боїв у мріях ми плекали!
І навіть, якщо бій оцей останній,
Світанок ще настане на землі!
Героям слава, що життя своє
В бою лишили до хвилин 
останніх!
Ти знаєш, найтемніше – 
на світанні,
Та ранок неодмінно настає!
І, доки обертатися Землі,
І, доки ще навколо сонце світить,
Нам пам’ятати їхні заповіти,
Оці священні Долі скрижалі.
 
ЗАГОРНУТИСЬ В ЩАСТЯ...
 
А ти прийдеш... обіймеш, як завжди,
І, як завжди, на двох зiгрiєш каву.
Давно такі близькі твої слiди
Так щиро кличуть, тихо i ласкаво.
А ти прийдеш... зненацька i всерйоз,
І стане це для нас початком свiту!
На перехрестi зорянім із рос
П’янкі слова нашепотiв нам вiтер.
Нас наближали в Всесвiтi лiта,
За миттю – мить, за подихами – 
кроки.
А ти сьогоднi – глянув нiжно так,
Що зглянулись на нас чекання роки!
А попереду в нас з тобой життя –
Й безмежний світ у трепетних 
зізнаннях...
І біль щемкий, на двох серцебиття,
І поцілунок тихий на світанні.
Торкнеться вуст неголена щока
І хочеться так долi усмiхнутись!
В твоїх зiгрiтись лагiдних руках,
Все пригадати й в щастя 
загорнутись.
Тетяна ПРОЗОРОВА,
педагог, поетеса,
м. Кривий Ріг