БЕЗКРИЛИЙ ЯНГОЛ. Ірина Ясінська

14.10.2018 10:53
 
Агафонова-Ясінська Ірина Валентинівна. Народилась 18 жовтня 1982 року в селищі міського типу Кам’яний Брід (Баранівський район, Житомирська область). Після трагічної загибелі мого батька мама зі мною, дворічною, повернулась на свою маленьку батьківщину – у село Тупальці Новоград-Волинського району. Тут минули мої дитячі, шкільні, юнацькі роки. І де б не була – всі стежки завжди вели додому…  
 Після закінчення Тупалецької школи навчалась у Житомирському ВПУ №17 на виконавця художньо-оформлюваних робіт. Далі був Житомирський державний університет імені Івана Франка, де здобула фах вчителя-філолога й редактора освітніх видань. Викладала в одній зі шкіл Новоград-Волинського району.
  Переломним моментом у житті стало запрошення на роботу в редакцію газети «Лесин край» – найстарішого видання Новоград-Волинщини, з понад 90-літньою історією існування. Тут я здобула необхідний досвід та науку старших колег… 
 Щодо особистого життя – заміжня. Виховуємо з чоловіком Андрієм семирічну донечку Злату. Мешкаємо в моїх рідних Тупальцях, бо чоловік (корінний хмельничанин) завжди мріяв жити в селі. 
  Джерело мого натхнення – саме життя та моя бабуся Софія, котра розповідає цікаві бувальщини, ділиться власними спостереженнями й мудрістю. Це все пропускаю крізь серце й виливаю на папір. Друкуюсь у Хмельницьку, Львові, Луцьку, Херсоні, Києві та в місцевій пресі.
 
 
БЕЗКРИЛИЙ ЯНГОЛ
 
 
 
– Ти мене дочекаєшся? – пригортав її до грудей.
– Звісно.
– Обіцяєш?
– Так…
Промовляла ледь чутно. Самим серцем. Два роки служби у війську – не багато й не мало. Та для Тіни – ціла вічність. Бо ж не бачитиме свого Ростика, не чутиме його голосу, не цілуватиме терпких вуст…
– Час швидко мине – ось побачиш, – шепотів їй на вушко, коли зі самісінького ранку проводжала його на автобус.
– Знаю, коханий. Писатиму тобі. І ти не забувай.
– Щоб я про тебе – і забув? Не буде того. Чекай від мене листів щодня.
Заскочив у автобус, помахав на прощання. Тіна сумно дивилась услід. У душу заповзав осінній холод. У очах застигали краплини дощу…
 
***
– Тіно! Доню! Зупинись! Не ходи туди! Не ходи, – хапала мати її за руки.
Чорна від горя, скрижаніла від журби, дівчина поривалась до дверей. Бігти до нього! Туди, де захлинаються щастям весільні музики… Туди, де закохані молодята кружляють у танку…
Навіщо клявся у вірності?.. Обіцяв кохати вічно…
– Як він міг, мамо?! – стогнала-шепотіла, мов заклинання. – Як міг?..
– У житті всіляко буває, – мати втирала сльози. За що її дитині випала така доля? За чиї гріхи?..
Таки не пішла Тіна на весілля. Пірнула з головою під ковдру, згорнулась маленьким клубочком і тихо скімлила від болю, що випалював ізсередини немилосердним вогнем…
 
***
Життя буває жорстоким. Іноді до крові шмагає. Хтось ламається, а інший – зціпить зуби й мовчить. Терпить. Терпить…
Терпіла й Тіна. Хоч ой як не легко було! Бачити їхнє щастя, круглий живіт суперниці… Сльози очі виїдали… Але ж терпіла…
– Тіно! – у вікно гучно постукали. – Тіно!
Прокинулась. Глипнула сонними очима в темряву ночі. Причулося чи наснилося? Так, ніби Ростик гукає…
– Тіно! – здригнулась шибка.
Вихопилась на вулицю лише в нічній сорочці та халаті. Стала на порозі.
– Чого тобі? – тихо спитала.
– Допоможи! Моя Ніна народжує. А «швидка» ще в дорозі… Боюсь, щоб ніякої біди не було. А ти ж наш фельдшер. Порятуй…
Бігла в чобітках на босу ногу. Під ногами шурхотів мерзлий березневий ґрунт. На плечі лише пальто накинула й прихопила свою неодмінну валізку з медичним начинням. У грудях серце так бухало, що аж в очах темніло.
А Ростик благально дивився на неї. Як той пес… Їй би зараз владу над ним відчути… Та в душі лише співчуття звивало гніздечко…
Доки приїхала «швидка», то Тіна вже й маля сповила. Породілля відпочивала.
– Збирайтеся. Все одно треба в лікарню їхати. Показатися фахівцям і дитину обстежити. А ви, Тіно Павлівно, молодчина! Така молода і не розгубилася, - похвалив черговий лікар, що приїхав за викликом.
– Дякую тобі, - тихо мовив Ростик, ховаючи очі.
Тіна лише усміхнулась і пішла… Дорога додому була довгою, як ніколи. Ніч холодними чорними очима впивалася в душу, крижаними пальцями стискала серце.
– Народила? – запитала мати.
Тіна кивнула.
– Кого?
– Хлопчика.
Мати зітхнула, похитала головою.
– Добре серце маєш, дочко. Навіть на того зрадника зла не тримаєш. Я б так не змогла…
– Діло не в тому… Це моя робота.
Лягла спати. Та до ранку не стулила повіки. Спогади огортали таким щільним смутком, що не продихнути…
Ранок приніс полегшення. Бо ж на роботі, серед людей, стало ліпше…
 
***
– Тіно! – заскочив у хату Ростик.
– Немає її, - сердито зміряла його колючим поглядом мати. – Чого кричиш, мов різаний?
– Тітко Зосю! Скажіть, де Тіна! Богом прошу!
Жінка мовчала. Сердито совала рогачами в печі й мовчала.
– З Миколкою погано! Чи з’їв щось не те, чи інша яка причина… Але цілісінький день від болю корчиться. Позеленів увесь…
Зітхнула важко мати. Глянула йому просто в очі. Аж відступив від несподіванки.
– Дитина ж не винна… Тіна в Ліди Микитової. Захворіла жінка…
Побіг Ростик, аж вітер у вухах засвистів.
Допомогла Тіна хлопчикові. Промила шлунок, поставила крапельницю. Доки звечоріло, той вже і їсти попросив.
– Дякую, - радісно усміхалася Ніна.
– Хай швидше одужує. І не забувайте про дієту. Кілька днів, а далі можна поступово їсти все, що й раніше. Зараз запалений шлунок ліпше не травмувати.
Пішла. За мить наздогнав Ростик.
– Ти на мене навіть не глянеш… Ніколи слова не скажеш, - гірко мовив. – Досі сердишся?
– Чого б то раптом? – безжурно розсміялася. – Просто я на одружених чоловіків не задивляюся і ніяких бесід з ними не веду. Не того ґатунку…
Сказала, як відрізала. Пришвидшила крок… Ростик довго дивився їй услід. У грудях щеміло…
 
***
Вік звікувала самотньою. Вже й пишна коса вкрилась сивою памороззю. Батьки зовсім постаріли, так і не дочекавшись онуків.
– Розбив той клятий Ростик їй серце, - не раз казала Зося чоловікові. – Докупи його вже не зібрати й не склеїти…
Той лиш сумно зітхав. Бо що тут удієш? Чим зарадиш? Кажуть, час лікує… Але ж не всіх і не завжди…
А Тіна рятувала чужі життя, гоїла чужі рани. Не раз і не два Ростика виручала. Бо то мати в нього була хвора, то дружина. А то вже в Миколки гарячка… Якось навіть Ростик сказав жартома:
– Ти, мов той янгол, бережеш нас усіх.
Тіна лиш гірко посміхнулась на ті слова. Він забув сказати, що обітнув янголові крила. До самої кістки… Без жалю. Без каяття. І став янгол смертним. Самотнім… Безкрилим…
Ірина ЯСІНСЬКА