Віктор Остроух

10.02.2016 23:18

Віктор ОСТРОУХ - народився 4 квітня 1989 року в мальовничому селі Зоря Дніпропетровської області. Поезію пише з раннього дитинства. Захоплюється сучасною літературою.Із улюблених поетес - Ліна Костенко, з письменників - Люко Дашвар. Також пробує себе в прозі. Наразі пише власний роман. Публікувався в інформаційному листі «Чумаківський вісник», у районній газеті «Дніпровська Зоря», в обласній газеті «Днепр Вечерний», у літературно-художньому журналі «Дніпро», всеукраїнській газеті "Гарний настрій", у книзі «Говорить Майдан. Збірка революційної поезії», в альманахах «Поет Патріот», «Скіфія-2014-Осінь», «Листи до Миколая», у літературно-художній збірці "Я серцем ненароком відболю".

 

 Я СЕРЦЕМ НЕНАРОКОМ ОДБОЛЮ

Я серцем ненароком одболю,

Навколо себе зерна щасть розсію.

Ти знаєш, я тебе іще люблю,

Та боляче зробити вже не смію.

Та чи повіриш ти моїм словам,

Здається, я розтратив твою віру,

Тепер корюся лиш похмурим дням,

І вже між нами глибочезна прірва.

Ти знаєш, я тебе іще люблю,

Без тебе не навчився й досі жити,

Я серцем ненароком одболю,

Аби лише тебе одну любити.

 

Я Ж  ПРОСИВ

Я ж просив тебе не плакати дощами,

Лити сльози повні суму й кришталю,

Ти пробач, що дуже різкий із словами,

І за те, що не сказав тобі люблю.

Я ж просив тебе минуле позабути,

Та на емоційній злобній хвилі

Хочеш теплих днів весни відчути,

Вибач, я зробити це не в силі.

Я ж просив шукати щастя не в розпуті,

Та слова мої мов вітер викрав час,

Дні взаємні перегорнуті, забуті,

І ніколи вже не буде нас.

І не ділиться любов на до і після,

Не розмиють злі дощі, що йдуть навскіс,

Доки почуттів не стихне пісня,

Доти і не буде моря сліз.

Я ж просив тебе не плакати дощами,

Березневої пори крихкий кришталь

Розкотився скрізь дорогами й стежками,

Почуттів моїх німих сумна печаль.

Ти пробач за ці давно пройдешні кроки

До весни, яку вважаю за свою,

І за всі ось ті давно минулі роки,

У яких я не сказав тобі люблю.

 

ІСТИНА

Шукаю істину твого-мого життя,

Та здогадки мої ще жебракують,

Тримаю на руках мале дитя,

І я над ним як німб, що порятує.

І це дитя неначе первоцвіт

Свої пелюстки білі розпустило,

Іще мабуть не знає білий світ -

На все життя мене він ощасливив.

І сколихнуло серце мов трава,

І у очах осінньо задощило,

Наповнена щасливістю душа,

Вона в мені така пресвітла, щира.

У дітях тільки наше майбуття,

І в цьому моя істина авжеж.

Тримаю на руках мале дитя,

І я над ним як німб, що збереже.

 

У ПОЛОНІ ЗИМИ

Іде зима, метуть сніги,

І білий світ перед очима.

У час зимової пори

Лишилась туга за плечима.

Лишився біль, лишився смуток.

Що ще чекати від зими?

Вона життя поверне круто,

Але подалі від весни.

Куди не глянь: сніги, сніги,

Усе навколо біле-біле,

В полоні долі і зими,

Та то уже давно немиле.

Немов ув'язнені, і все…

Диктує правила нам час,

Він у весну усіх веде,

В одній з яких не стане нас.

 

***

Зима, а мені хочеться весни,

Сніги, а мені сниться вишні цвіт,

І тільки чую шепіт з далини,

Що мрії - це життя дорога в брід.

А я ж таки не йду, бреду, бреду,

І все життя складається із мрій,

І що несу я - щастя чи біду,

Про це не скаже навіть сніговій.

Зима, а мені хочеться весни,

Зігріти душу, що мороз засклив,

Зима - пора для смутку і жаги.

А власне, чи не сам я так створив?

                           Віктор ОСТРОУХ