Віктор Остроух
Віктор ОСТРОУХ - народився 4 квітня 1989 року в мальовничому селі Зоря Дніпропетровської області. Поезію пише з раннього дитинства. Захоплюється сучасною літературою.Із улюблених поетес - Ліна Костенко, з письменників - Люко Дашвар. Також пробує себе в прозі. Наразі пише власний роман. Публікувався в інформаційному листі «Чумаківський вісник», у районній газеті «Дніпровська Зоря», в обласній газеті «Днепр Вечерний», у літературно-художньому журналі «Дніпро», всеукраїнській газеті "Гарний настрій", у книзі «Говорить Майдан. Збірка революційної поезії», в альманахах «Поет Патріот», «Скіфія-2014-Осінь», «Листи до Миколая», у літературно-художній збірці "Я серцем ненароком відболю".
Я СЕРЦЕМ НЕНАРОКОМ ОДБОЛЮ
Я серцем ненароком одболю,
Навколо себе зерна щасть розсію.
Ти знаєш, я тебе іще люблю,
Та боляче зробити вже не смію.
Та чи повіриш ти моїм словам,
Здається, я розтратив твою віру,
Тепер корюся лиш похмурим дням,
І вже між нами глибочезна прірва.
Ти знаєш, я тебе іще люблю,
Без тебе не навчився й досі жити,
Я серцем ненароком одболю,
Аби лише тебе одну любити.
Я Ж ПРОСИВ
Я ж просив тебе не плакати дощами,
Лити сльози повні суму й кришталю,
Ти пробач, що дуже різкий із словами,
І за те, що не сказав тобі люблю.
Я ж просив тебе минуле позабути,
Та на емоційній злобній хвилі
Хочеш теплих днів весни відчути,
Вибач, я зробити це не в силі.
Я ж просив шукати щастя не в розпуті,
Та слова мої мов вітер викрав час,
Дні взаємні перегорнуті, забуті,
І ніколи вже не буде нас.
І не ділиться любов на до і після,
Не розмиють злі дощі, що йдуть навскіс,
Доки почуттів не стихне пісня,
Доти і не буде моря сліз.
Я ж просив тебе не плакати дощами,
Березневої пори крихкий кришталь
Розкотився скрізь дорогами й стежками,
Почуттів моїх німих сумна печаль.
Ти пробач за ці давно пройдешні кроки
До весни, яку вважаю за свою,
І за всі ось ті давно минулі роки,
У яких я не сказав тобі люблю.
ІСТИНА
Шукаю істину твого-мого життя,
Та здогадки мої ще жебракують,
Тримаю на руках мале дитя,
І я над ним як німб, що порятує.
І це дитя неначе первоцвіт
Свої пелюстки білі розпустило,
Іще мабуть не знає білий світ -
На все життя мене він ощасливив.
І сколихнуло серце мов трава,
І у очах осінньо задощило,
Наповнена щасливістю душа,
Вона в мені така пресвітла, щира.
У дітях тільки наше майбуття,
І в цьому моя істина авжеж.
Тримаю на руках мале дитя,
І я над ним як німб, що збереже.
У ПОЛОНІ ЗИМИ
Іде зима, метуть сніги,
І білий світ перед очима.
У час зимової пори
Лишилась туга за плечима.
Лишився біль, лишився смуток.
Що ще чекати від зими?
Вона життя поверне круто,
Але подалі від весни.
Куди не глянь: сніги, сніги,
Усе навколо біле-біле,
В полоні долі і зими,
Та то уже давно немиле.
Немов ув'язнені, і все…
Диктує правила нам час,
Він у весну усіх веде,
В одній з яких не стане нас.
***
Зима, а мені хочеться весни,
Сніги, а мені сниться вишні цвіт,
І тільки чую шепіт з далини,
Що мрії - це життя дорога в брід.
А я ж таки не йду, бреду, бреду,
І все життя складається із мрій,
І що несу я - щастя чи біду,
Про це не скаже навіть сніговій.
Зима, а мені хочеться весни,
Зігріти душу, що мороз засклив,
Зима - пора для смутку і жаги.
А власне, чи не сам я так створив?
Віктор ОСТРОУХ