Букет під курткою

19.04.2017 11:16
Напевно тому, що вона тепер вже була для нього недосяжною, він так дбайливо намагався  її зрозуміти... Він згадував усі їхні зустрічі, кожне її слово, інтонацію, її злість... Щось говорило йому, що вона через нього плакала, і не раз, але вона цього не хотіла казати. Напевно, вже все виплакала. І стала сильною.
А колись було все навпаки. Вона дивилася на нього зачаровано своїм темним великооким поглядом, а він не наважувався на цей погляд відповісти таким же, – великим... І це викликало у ній обурення, бажання віддалитися від нього якнайдалі.
– А ти не хочеш узяти Ірину за дружку, вона ніби твоя сусідка?.. – якось несміливо питав Сергій у Наталі, яка якраз готувалася до весілля з другом Сергія.
– Та яка вона мені сусідка, вона ж зараз живе у місті, навіть не приїжджає в село. Тай я таких панів великих, як вона, зроду-віку боюся, навіть не знаю про що з ними говорити. – розсміялася Наталка.
Ще кілька запитань Наталка пропустила повз вуха і нарешті збагнула.
– Тобі що, подобається Ірина?! –Наталка була психологом від природи, та ще і небайдужою до друга, тому вловити думки Сергія нальоту їй вдалося швидко.
– Та ні... Просто питаю... – зніяковівши пробуркотів Сергій.
Ірина кожного дня поспішала на роботу містом, до якого Сергія тягнула якась невидима сила. Він їхав туди, ніби в гості до родини, але насправді...
– Привіт! – з протилежного тротуару майже кричав Сергій, щоб почути відповідь і зловити хоча б короткий  погляд Ірини.
– Привіт... – якось вимушено відповідала дівчина, намагаючись по-скоріше вислизнути з некомфортної розмови. 
Чи це небажання узагалі з ним спілкуватися, чи, просто, якісь недоказані слова раніше, що стали вже тягарем, не давали їй говорити?... Сергій не міг цього зрозуміти, і це додавало йому ще більше завзятості, щоб усе з’ясувати.
Іноді, він приходив додому до Ірини, з цим самим бажанням. Нібито по роботі, – бо батько Ірини займався теж товарообігом і завжди можна було чимось поцікавитись у нього, навіть щось прикупити. Нікому це б не здалося підозрілим…
І цього разу, він вибрав саме цей спосіб дізнатися більше про Іринине уникання спілкуватися з ним.
Він наперед все продумав, прикупив квіти і направився до її будинку. По дорозі згадував, якою вона була на початку їхнього знайомства: приємна, мила, говірка, усміхнена... Як одного разу, він врятував її від знайомої, яка хотіла Ірину підпоїти, аби звести зі своїм родичем. Як Сергій підхопив її на руки, а вона навіть не стала опиратися, а навпаки, – одобрювала його вчинок. Оскільки Ірина була дуже видною дівчиною, то Сергій думав, що їй не рівня, і  це завадило йому взяти ініціативу в свої руки ще на початку, коли все було добре.
Дзвінок у двері… і ось він вже розмовляє з Ірининою мамою, сховавши квіти під курткою. 
– А де Ваша Ірина? – поспішаючи залишити непоміченим букет, Сергій намагався приступити вже до того, що його сюди привело.
– А для чого тобі вона? – здивовано поцікавилася Іринина мати, напевно відчуваючи десь материнською інтуїцією те, що Сергій сховав за спиною. 
– У своїй кімнаті...
Почувши відповідь, Сергій не став багато говорити. Поспішив в Іринину кімнату.
Ірина зустріла Сергія здивованими, від несподіванки, очима.
– Це Вам! – простягаючи квіти, жартома вимовив Сергій. – Щоб ви були по говіркіші…
– А за що? – Ірина почувалася якось скуто, втім поспішила поставити квіти у вазу…
– Просто так, це тебе нічим не зобов’язує.
Після цих слів, Ірина якось трохи розслабилась і почала дивитись трішки лагідніше, хоч розмова все одно не виходила ні щирою, ні дружньою. Можливо різниця у віці стала тому причиною?
Сергію, час-від-часу, захоплювало дихання, і він робив якісь дурниці…
 Ірина сиділа опершись на спинку дивана, закинувши ногу на ногу, не підозрюючи через свій юний вік, що хвилювання забирає останній  здоровий глузд у її неговіркого співрозмовника…
Рука Сергія поповзла, немов змія, по нозі Ірини, не питаючи ні її, ні  його на те дозволу. Заціпеніння охопило Сергія, коли він все збагнув. Ірина теж мовчала і дивилася на Сергія широкими чорними зіницями, які немов магніти, ще більше затримували мить над неусвідомленою пристрастю.
Все ж відвівши погляд, Сергій віднайшов сили і забрав руку. Його мучили докори і сумніви від необдуманого поступку. Ірина теж  вирвалася з якоїсь невидимої сіті, як риба...
– Мені потрібно до ванної… – пробурмотіла, – не маю більше часу розмовляти з тобою, вибач… – їй хотілось якомога  швидше куди-небудь заховатися від всього, що з нею відбувалось.
   Сергій став більше рішучішим, аби з’ясувати з Іриною те, що не давало йому спокою. Принаймні вона не втекла з кімнати від його першого дотику, а навпаки, впустила його в свій особистий простір, дивилась в очі, чогось чекала…
– Хоча з якого дива, я поводився як бовдур! – Сергій не міг собі цього пробачити, заспокоїтися.
 Через деякий час, хлопець знову спромігся поговорити з Іриною. Адже думки про неї не давала йому спокійно дихати, спати… Він вирішив зателефонувати на її робочий номер. Ірина працювала екскурсоводом, проводила туристичні подорожі по місту. У слухавці почулися довгі гудки і її ніжний оксамитовий голос:
– Слухаю Вас!?
– Привіт, Ірино Миколаївно! Можливо Ви викроїте свій час, аби сьогодні провести екскурсію для мене цим чудовим  мальовничим містечком?
– Так, звичайно…– Ірина впізнала голос Сергія і різко промовила:
– Я тобі дам ключі, захочеш, то й сам проведеш собі екскурсію. А я не маю сьогодні часу… Ти ж добре знаєш усі ці місця.
Від її тону, Сергію стало не по собі, і він розсердився.
– Як  іншим проводити екскурсії – то залюбки, а як мені, – то можна і відмовити? Після того, Сергій  більше не намагався шукати зустрічі та розмов...
– Наталко, а ти ніколи не жаліла, що втратила свого першого, якого так любила?.. – намагався зрозуміти все до кінця Сергій у щирій розмові з дівчиною.
– Ні, ніколи… Я його хотіла  повернути, після того, як він перестав відповідати на мої дзвінки, не пояснюючи ніяких причин. Просила, молила, чекала, а потім – щось перегоріло, і все… І коли він повертався сам, і хотів одружуватися, я на нього навіть дивитися не хотіла, не розуміла вже, що в ньому раніше бачила надзвичайного… І тепер за ним не жалію.
– Зрозуміло… – понуро слухав сердечні зізнання Наталки Сергій, і думав, чи бува він так само не розчарував Ірину… Але вже більше розмовляти про неї не хотів, щоб не роз’ятрювати старі рани. – Все в цьому світі справедливо…
– Так, я теж вже переконалась у цьому давно… Всього навчилася на власних помилках.
«Тільки коли оступишся сам, і відчуєш тягар наслідків на своїй душі – отримаєш найкращий урок, який точно не забудеться…» – зробив висновок з Наталчиних слів, своїм чоловічим розумом Сергій.
Ніч лікувала серця дружбою, коли любов знову намагалася вдосконалитись, зростаючи.
 Напевно тому, що вона тепер вже була для нього недосяжною, він так дбайливо намагався її зрозуміти...
Марія КАРУК-ФЕДИНА,
с.Головецько,
Львівська обл.