ЧЕРЕВИКИ (оповідання) Лана Нікітенко

12.03.2019 14:29
 
- Це ж якого дурману треба наїстися і скільки дуру в голові мати, щоб утнути таке! Жах!!!
- Ти думаєш? Як на мене, то досить хвилини слабкості, розпачу чи може відчуття безвиході, чи, може, вже якоїсь депресії глибокої, одним словом, чогось такого, що тебе вибиває з колії, якою ти звик ходити все життя... А потім, поміркуй, ще легше, коли під рукою всі засоби для здійснення страшного задуму є...
- А може, просто шкода самого себе до такої міри, що жити не хочеться. Буває ж таке, дівчата?!
- Які високі філософські роздуми! Йой, дівчата, вас послухати – народилися вчора і відразу філософами. Альцгеймер – одне слово і все сказано! Чи комусь ще щось пояснювати треба? Миросю, ти свого Маріо скільки разів від балкона на п’ятому поверсі відтягувала? - Мирося похитала головою (так би мовити: так-так, було) - А скільки горшків з квітами звідти злетіло, завдяки його хворобі!? А ти, Ганно, ген, позначена, як підписана, — на щоці Ганни виднівся червоний глибокий шрам, який промовисто натякав на трагічну подію, раніше відому тільки їй, Ганні, Маріо, її підопічному та його дітям (вже пізніше про страшну подію, яка відбулася одного зимового вечора з Ганною, дізналися її найближчі подруги-землячки: Мирося та Ульяна).
- То ж що, наслідки великого розуму ваших підопічних? Е-е-е, дівчата, сумно, шкода їх, та що зробиш, руки не підкладеш...»У кожного своя доля і свій шлях широкий...»- Із якимось незрозумілим відтінком іронії процитувала Улька Кобзаря...
 
І
Дурману він не об’ївся, альцгеймеру в нього не було, голову на плечах мав: хату збудував, синів виростив, сад зростив, як рай...Шкодувати себе – не шкодував. Яке там! Навпаки, сердився сам на себе та на свої роки, які ослабили його сили й щедро обдарували болячками. Найбільше дошкуляло те, що не міг працювати, не мав сили тягти щоденну рутину життя. Без болю ніг не міг переставляти, а про роботу — то й годі говорити. Той біль, здається, відлунював у кожній клітині його старечого тіла. Висох весь, зігнувся, здавалося, роки з болячками осідлали його, як лихі вершник, і все нижче притискали до землі, а він слухняно гнувся, корився підступній хворобі, яка поганяла його, сидячи на вихуділих, аж загострених плечах. І не мав Орест ні духу, ні сили скинути того клятого погонича.
- Ет, щоб від ліжка до кухні пару кроків ступити, неабияк потрудитися треба, от бісової віри хвороба! Організм свій механізм відпрацював сповна. Сил немає більше, запалу нема, а по тому — і бажання боротися з цією бестією невидимою, яка з’їдає тебе із середини, — жалівся він чи то своїй домопрацівниці (бо ж дружина вже давно не слухала його нарікань) чи то самому собі.
- Інші просять Бога, щоб розуму не позбутися на старості літ, а як на мене, то без нього ліпше було б. Попробуй свідомо змиритися з тим, що землю-матінку більше не перевернеш лемешем, лозу виноградну не підв’яжеш, оливи не обтрусиш... Не зірвеш сонцем напоєний апельсин. Ні-ні, не зробиш цього, не зробиш, бо ноги не донесуть — зрадять, підкосяться і – капець! – завершив він свою сповідь нікому не адресовану, напевно, потрібну більше йому ж самому.
Орест тяжко опустився на стілець. Погляд його зупинився на поличці для взуття, яка вже стільки літ була приписана біля вхідних дверей. На її нижній частині стояли його черевики – старі, як світ, зношені, стерті, закоцюрблені від частого намокання та висихання чи то від часу. Вони роздалися, зморщилися, дві глибокі тріщини-зморшки переперезали весь підйом, дірки для шнурівки розтягнулися, прийняли овальну форму замість круглої й від того здавалися вирячкуватими очицями, які блимали безпорадно на всі боки. Занадто тонкі шнурки виглядали настільки зношеними, що, здавалося, доторкнись до них — і вони розлізуться, розпадуться, зникнуть без сліду, залишивши свої овальні петельки. Кольору вже було не розпізнати: чорний – не схоже, бо навіть у місцях, де б він мав зберегтися, геть зовсім не чорніло, коричневий – могло би бути, та могло би бути й сірий. Ще багато варіантів можна собі уявити, споглядаючи це взуття. Зчесані рівномірно підбори говорили про те, що хазяїн їхній у минулому мав рівні та сильні ноги, якими сходив, напевно, чи не пів планети. Задники, напрочуд, досі були твердими та тримали форму – ознака бережного ставлення до взуття – беріг, не заламував задників, не лінувався нагинатися, щоб підтягнути захалявку та проштовхнути стопу всередину, щоб взуття служило довше.
І справді, видно було – довго служили ті черевики, чимало землі стоптали. Вони були свідками непростого селянського життя Орестового. Та, не дивлячись на всі труднощі, які тим черевикам разом зі своїм хазяїном довелось перетоптати у житті, вони не викликали в душі Ореста негативних споминів, навпаки – були частиною його життя, часткою його самого, пробуджували в ньому якусь терпку і щемну ностальгію за минулим, тому і були такими дорогими.
Орест сидів за столом не в силі залити в себе трикляте молоко, яке гріла йому дружина на сніданок щодня. Слухаючи її незадоволене буркотіння, він підсвідомо шукав порятунок від того в’їдливого патякання жіночого, монотонного та такого нудного, і мимоволі погляд його зупинявся на черевиках... Тоді голос Августи звучав приглушено, віддалявся, а Орест поринав у спогади... Погляд його сповнювався ніжністю, любов’ю, повагою. Він линув туди, де був молодим, здоровим, щасливим – у свій райський сад, де кожне деревце, посаджене ним, могло розповісти цілу історію із життя ще молодого хазяїна.
- Оресте! Оресте! – лунав роздратований голос Августи,- душе гидолова, та пий же ти те молоко трикляте! Скільки ще ти мою душу терзатимеш цими сніданками-обідами? Та чи чув, що лікар наказував? Негодна, негодна я більше тебе вмовляти...Не їж - та й здохнеш, та й мороки більше не буде! – такими дивними проханнями маневрувала Августа, щоб змусити чоловіка вкинути за душу (як висловлювалася вона) шматок хліба.
Та не від голоду йому судилося померти... Не від голоду...
                                                                                  
ІІ
Хата наповнювалася тими благаннями-прокляттями, голос Августи дзвенів, відбиваючись луною від однієї кімнати до іншої, мало-помалу заливаючи всю оселю якимось дивним ненависницько-примітивним буттям, якоюсь особливою реальністю, яка так примхливо переливалася з жалю-тужіння в прокляття-ненависть. І було незрозумілим: чи то хворобу Орестову проклинала Августа, чи свого чоловіка, чи свою, таку непросту і незавидну жіночу долю. І знову лунало по хаті:
- Та що ти витріщився на ті черевичища!? Сказилися б вони тобі, завтра ж вишвирну та спалю!
А Орест продовжував сидіти за столом. Перед ним стояла непочата склянка з молоком, та чи бачив він її? Погляд спрямований на двері, загадкова посмішка на обличчі, хтозна, де блукали його думки в цю хвилину?
- Cantadino scarpe grosse cervelo fino (чобіт селянина грубий, та розум тонкий),- промовив Орест вголос, піднімаючись із-за столу, щоб вкотре розпочати чергову подорож від кухні до ліжка.
- Спалю... Спалю..., - продовжувало лунати в його голові, хоч Августа в цей час мовчала.
- Ну і нехай, нехай палить! – він і не заперечував, якась дивна покора з’явилася в ньому останніми днями. І покора та не то заспокоювала його, не то розпалювала зсередини.
З великими потугами дібравшись до кімнати, він сперся на підвіконня і перед очима постала картина, мила його серцю та очам: його сад, його paradiso * - це було оперою всього його життя, було змістом, радістю, втіхою. Сад цей – єдине, що зараз втішало його і засмучувало водночас. Отими черевиками грубезними сходив він цю земельку вздовж і впоперек, і якби можна було в якийсь спосіб відновити всі відбитки того взуття, у саду не залишилося б і клаптика землі, якого б вони не торкнулися. Скільки дерев притоптав він тими черевиками, висаджуючи тонкі саджанці навесні!? І всі вони зросли в густий кучерявий сад, який плодоносив, радував щороку своїми достиглими плодами, п’янкими пахощами ароматних трав, був свідком грамотного хазяйнування, достатку та любові до землі.
Орест стояв, зіпершись всією вагою свого схудлого тіла на підвіконня, по-іншому не втримався б на ногах. З кухні продовжували линути докори Августи, щоправда, менш запальні та колоритні, ніж хвилин кілька тому, та все ж такі набридливі, в’їдливі, одноманітні... А сад заливався пташиним співом...
Птаство співало для Ореста. Для нього був цей ранковий пташиний концерт... Це він зрозуміє потім... Без нього вони не співатимуть... Як же виводили вони свої цвірелі, тьохи-перетьохи! У них був свій хор, своя, особлива,пташина музика, створена за їхніми, особливими законами, незрозумілими для людини-композитора. Птахи мали свою манеру виконання і слухати їх було райською насолодою. Орест їх розумів, впивався цими звуками, насолоджувався ...
За мандариновим садом все вище і вище підбивалося сонце, гріючи боки ще зеленим цитрусовим плодам. Промені розігрівали повітря, і воно насичувалося густим ароматом базиліка, лаванди, розмарину, і, здавалося, уже весь світ дихав тими парфумами...Що може бути кращим від природньої парфумерної фабрики? Жоден «Dior чи “ Versaci ” не в силі змагатися з цим ексклюзивним виробником!
Затуманилося в очах Ореста чи то від парфумів саду, чи то від райського співу птахів, а може...від болю. Він, і сам не розуміючи того, смикнув за шнурівочку тоненьку фіранку — і сад затягнувся легким туманцем.
Цей чоловік приречений, зболілий, зацькований хворобою, лежав горілиць на ліжку. Душа його, здавалося, відокремилася від тіла – зболілого, зсірілого, зубожілого, зім’ятого, з’їденого нахабною хворобою. Орест лежав, як покинутий недбалим господарем сніп серед поля – розхристаний, посмиканий мишвою, залишений напризволяще. Його очі жили окремо від тіла. Вони були живі, глибокі, дивилися так пристрасно на цей світ, в них ще іскрилося життя, якась загадковість була в його погляді. Орест дивився вдалину, десь туди, далеко, і бачив те, чого не міг бачити ніхто інший...
Напад болю цього разу був таким нестерпним та безжальним, що Орест прикусив нижню губу, щоб не дати вирватися дикому крикові, який підступив до його горла:»Це мине, мине, мине», - і нічого іншого не міг він ні думати, ні бажати в ці хвилини, які здавалися вічністю. Так, біль минався, та перш ніж залишити свою жертву, він, як тільки міг, насолоджувався муками, які та терпіла – гриз безжально зсередини, розтягував і палив вогнем все нутро, різав вздовж і впоперек тіло, затискав стальними лещатами все єство. Підносив на найвищий гребінь і, досягнувши свого апогею, змушував здригатися все тіло, яке терпляче очікувало спасіння. Що терплячішою була жертва, то жорстокішим здавалося те пекельне випробування.
Спітнілим, знекровленим, майже без ознак життя, але переможцем виходив Орест із цього двобою. Попри слабкість, фізичне виснаження, спустошеність, яку залишали йому ці хвилини, він знав, що може перетерпіти це пекло і терпів. Страшнішим було інше – випробування сили духу, його психологічного стану, усвідомлення безпомічності, визнання своєї фізичної залежності, неспроможності бути СОБОЮ. З цим як бути? Як бути з цим? Чим замінити хвилини насолоди працею, як здолати відстань довжиною в життя, що розділяла його тепер зі своїм раєм, що був таким близьким і одночасно таким далеким для нього?
Зазвичай звечора знав Орест, яким буде день прийдешній. Не планував його, ні — вимріював! Чи звечора, чи вночі, коли сон до рук не йшов, він все думав: а що ж буде завтра? Намагався все вимріяне виконати, встигнути вчасно і зробити якісно. Як правило, в нього виходило — встигав завжди втілити в життя мрії вчорашнього дня. Так і жив.
 
ІІІ
Ще якихось три місяці тому Орест мав надію, що Бог пошле одужання. Якось не дуже зосереджувався на самопочутті, не вірив, що зляже. Здебільшого будував плани, мріяв. Розмірковував, як краще підвести воду до плантації, де росли ківі, як відремонтувати старенький тракторець, який останнім часом хоч і служив, та інколи захлинався, пихтів і зупинявся вперто.
- І ти стомився, - у такому випадку промовляв Орест, - нічого, ми ще поїздимо, — з надією в голосі, бадьоро проголошував він, торкаючись ніжно рукою свого залізного коника.
Хазяйновито дивився він довкруж і до всього мав діло. Око фіксувало кожну деталь у дворі, саду. Орест бачив усе, що чекало його участі: непосаджене деревце, не підв’язана лоза, похилений паркан, а ген, у глибині двору, Дек, який хотів його ласки. І Орест хотів того, ох, як хотів!
Та стан його погіршувався дуже швидко, і так несподівано для самого себе було усвідомлювати, що сили його залишають з кожним днем все більше. Жорстока та підступна хвороба не давала часу навіть звикнути до неї, пізнати її, якщо не боротися, то хоч би знайти якийсь компроміс із нею. Все було так сумно і так безнадійно... Інколи рятували пігулки, інколи думки, які роїлися в голові Ореста, як бджоли навесні у його саду. Хоч життя і не було легкою прогулянкою, та він його любив, крім тяжких, мав і гарні спогади.
З особливою насолодою згадував Орест ті дні, коли, взявши рушницю (був мисливцем та мав цілу колекцію зброї) вкидав у торбу окраєць хліба та шматок сиру « Парміджано » і вирушав на полювання до лісу. Туди йшов із торбою, а повертався — з пустими руками. Ніколи не приносив додому здобичі – не мав! Навіть Августа звикла до таких полювань, бо ж по-іншому ніколи не було, і як радіти мисливським трофеям вона не знала так само, як не знала смаку дичини.
Що робив Орест на тих полюваннях? Опинившись у лісі, зливався з природою: вдивлявся, вслухався, вбирав у себе всі аромати лісу, дихав ними, п’янів від них. І голова йому йшла обертом від тих лісових див — він був на іншій планеті, в іншому вимірі. Кожне дерево, кущ здавалися йому живими істотами, говорив до них, пестив, обіймав. Ніжно поплескував долонею по стовбурах міцних вікових дубів та каштанів і, здається, сам набирався сили від них. Орест зростався з природою, і вже ніяка сила не могла відокремити його від неї. Споглядаючи пташину на дереві, слухаючи її чудодійну мову, хіба міг він згубити життя цього створіння? Ні! Усі творіння Божі мають право на життя! І хто він, щоб рушити ці закони задля втіхи людської?!
Сповнений енергії, в доброму гуморі пізно ввечері повертався Орест із тих полювань зовсім іншою людиною: веселою, сповненою енергії, сильною. І вистачало йому того запалу на цілий тиждень, щоб вершити з охотою та бравурою свої хазяйські справи.
Тепер лише спогади залишилися від тих казкових полювань. Лише спогади...
А ще – зброя, яка зберігалася в спеціальному сейфі під десятьма замками. Щоправда, один пістоль завжди лежав у шухляді його приліжкової тумби.Так, для безпеки, на випадок, якщо злодії до оселі темної ночі вдеруться. Потягли ж якогось року бетономішалку з двору, прокляті, не дивлячись на те, що Дек сторожував. Справу чисто зробили – ніхто і не почув!
 
ІV
Стояла осінь. Тиха, сонячна, запашна... Сади й люди відпочивали від спеки, сонце було лагідним – не пекло, не скаженіло, а голубило своїми променями землю та християн.
- Аж жити хочеться, — говорила Августа, сидячи на ганку.
- Дякувати Святій Марії, пекло закінчилося. Так вже жарило цього літа, що і не сказати! – жалілася сусідка Асунта.
- Кажуть, з кожним роком спекотніше буде, прогрес до кінця світу веде, засмажимося, як на сковорідці, і пекла не треба, — підтримувала розмову Августа,- чисте пекло тут, на землі...
- Авгу, як Орест почувається? Чи дає Бог полегшення?
- Не знаю, що і сказати ... Ніби трішки легше. Та ж характер має! На той світ мене спровадить своїми витівками.
- Вередує? Е-е-е-е, Авгу, хвора людина, як мала дитина, — зауважила сусідка.
- Це правда. Вчора Еміліо, старшенький наш, забіг пообідати, питає Ореста чи, може, той бажає чого? То краще не питав би, до лісу, каже, хоче ...
- До лісу?! – з подивом перепитала Асунта.
- До лісу, до лісу Той розсердився і каже: «Може, вам, тату, ще й рушницю через плече?»
- Охо- хо, моя рідненька, зведе мене зо світу, зведе, — бідкалася Августа.
- Якось би вговорювали, чимось іншим заспокоювали б, — намагалася дати раду сусідка.
- Авжеж, вговорити — не заговорити, впертий! Нічого не допомагає, до лісу – і годі!
І справді, Орест, відчувши якесь полегшення, якогось дня насмілився попросити Еміліо, щоб той завіз його до лісу. Звісно, таке дивне бажання не могло бути задоволеним (де було зрозуміти опалену хворобою душу Ореста молодому синові, сповненому енергії, життєвої сили!)
Після сутички із сином Орест не розмовляв ні з ким, лише з доглядальницею.
Одного суботнього ранку, умившись, переодягнувшись з допомогою доглядальниці, Орест попросив Марію підмостити вище подушки, щоб можна було бачити сад. Марія дбайливо підбила подушку і підняла Ореста. Задивившись на свій рай, він згадав про черевики. І так йому захотілося їх побачити!
- Маріє, дочко! – погукав він слабким голосом.
- Ось я, чого бажаєте, дорогенький?
- Дочко, допоможи до кухні добратися, хоч би два кроки по хаті зробити, не розім’ятися, де там, хочу твердь земну під ногами відчути.
Марії шкода було цього виболілого чоловіка. Часто, коли Августа впивалася своїми погрозами та прокльонами, Марія йшла з хати геть, щоб не чути того брутального тону, їй сльози наверталися на очі й серце стискалося в грудях. І хотілося в той момент вхопити висохле тіло свого господаря і летіти з ним десь туди, де не було цього крику, цього їдкого повітря, напоєного отрутою невігластва. Зараз, коли Орест просив у неї про цю послугу, у Марії зникли всі тривоги, і будь-якою ціною їй хотілося доправити Ореста до кухні. Не дивлячись на заборону підніматися з ліжка, на заперечення та докори Августи, вона поведе, а якщо треба буде, то понесе його туди !.. І ніхто, ніхто не зупинить її у цьому намірі!..
Дуже обережно підвівши Ореста з ліжка, Марія допомогла йому зіп’ястися на ноги. Він же, схопившись за руку доглядальниці, тремтів, як лист. Ноги його підкошувалися, голос зривався, повітря збивалося в грудях важкою грудкою, але він не здавався, бажання рухатися переповнювало його:
- Підемо, Маріє, підемо ... Ти мені допоможеш?
- Авжеж, потихеньку, помаленьку, Оресте, ми зможемо, ми подолаємо цю відстань!
На кухні було затишно, пахло кавою, за вікном світило сонце.
Важко було зрозуміти, що принесе цей день, та факт того, що він був незвичайним, залишався незаперечним.
Орест знову був на кухні, за тим столом, за яким все життя він снідав, обідав, вечеряв, за яким відбувалися різні події, приймалися важливі рішення, велися прості сімейні розмови. За тим столом, на який він щовесни викладав перші плоди свого саду: восени – перше гроно винограду, а взимку — веселий кошик, виповнений вщерть золотими мандаринками.
Зараз на кухні панувала тиша. Стіл був чисто змитий, лише кавоварка, старенька, з підсмаленими боками, якось осиротіло мостилася на ньому. Він протягнув руку, провів кістлявими пальцями по гострому носику кавоварки:
- Оресте, краплинку кави?
- Добре було б! Поласуєш зі мною?
- Із задоволенням, любий Оресте! З великим задоволенням! – Марія заметушилася, вхопила кавоварку, миттю наповнила її запашною кавою і поставила на вогонь. Доглядальниця все поверталася до Ореста, питала чи зручно йому, чи не має потреби у чомусь, чи не холодно... Небо прихилила б до нього, якби могла, так чомусь серце її прикипіло до цього чоловіка.
 
V
Чи таким добрим він був для неї, чи якась взаємна симпатія панувала між ними, чи вину свою спокутувала вона, дивлячись на цю, виболілу, вибілену роками, людину...
- Заходь, дочко! Від сьогодні це і твій дім, живи й працюй так, як би ти хазяйнувала у своїй господі.
- Дякую, синьйоре Оресте! – і в цей час якось щемно занило серце Марії, а Орест відповів :
- Синьйор лише один! Там... – він якось дивакувато підняв догори вказівний палець і додав:
- А тут всі ми раби Божі! – і з тими словами вийшов у свій сад.
З цього дня розпочалася її нова віха у житті : чужина, заробітки, ностальгія...Часто плакала, невтішно схлипуючи в подушки, щоб ніхто не чув і не бачив. Та цей спокійний, небагатослівний чоловічок, здається, бачив її зсередини. Ніколи не питав чому плакала, бо те було написано на її обличчі (хоч завжди намагалася бути усміхненою, привітною), натомість говорив:
- Минеться, минеться, Маріє, звикнеться, тримайся! Лихі часи завжди минають, а натомість приходить радість. Прийде і твій час, дочко, не сумуй, — і торкнувшись злегка плеча Марії, повторював:
- Не сумуй! Dopo la piogia sempre viene il sole (після дощу завжди світить сонце).
 
VI
Вдома Марія залишила матір та батька. Ще були молоді, працьовиті, хазяйство мали, городину, хазяйнували, як могли. Старалися не лише для себе, а й для дітей – п’ятьох дочок мали. З них лише Марія, найменша, була неодружена, всі ж інші мали сім’ї. Марія любила своїх сестер, любила племінників, яких, дякувати Богу, мала аж шестеро. Батьки всіма потугами намагалися допомагати дітям. Але ж на таку компанію двох пар рук, хоч і золотих, замало. Коли в старшої сестри трагічно загинув чоловік і стало практично неможливо продовжувати навчання найстаршої племінниці в столичному університеті, Марія прийняла рішення : «Поїду до Італії!»
І як не вмовляли батько та мати дочку викинути з голови божевільну ідею, не вдалося переконати, тверда вдача Марії перемогла — і вона подалася у світи.
Перший досвід заробітчанський був гірким. Працювала в багатій родині, де не дуже вміли поважати людей, а інколи просто забували про їх існування. Часто залишалася без вихідних, бо ж у великих справах, які вершили господарі, її існування зовсім губилося і було непримітним. Помічали її лише тоді, коли вона допускалася якоїсь помилки незначної, тоді із того роздувалася ціла історія з докорами та
погрозами вирахувати із зарплатні за її неуважність. Довго терпіла, бо ж країна чужа, бо ж сама цю дорогу обрала... Та одного дня сталося так, що сама доля спровадила Марію із тієї вілли. Молодий хазяїн привів нову служницю, яка звабливо посміхалася і так майстерно крутила сідницями, що Марії стало соромно за свою жіночу сутність. У той же день Марії пояснили, що в її послугах господарі більше не мають потреби і в неї є три дні, щоб знайти собі нову роботу та залишити оселю. Ще й наголосили, що вона, буцім, має дякувати за те, що в цей же день не спровадили її за ворота. Того дня Марія впевнилася у правильності вислову, який любила повторювати її мати, коли мова заходила про пихатих можновладців: «Не всяк, кто в шубе - господин, и пьян не всяк, кто спит под лавкой».
Плакала, хвилювалася та прислухалася до порад землячок, і наступного ж дня пішла до місцевого шпиталю. Саме тут зустріла молоду жінку, занепокоєну і заплакану, яка бідкалася, що не може залишити матір одну на ніч в шпиталі, бо вдома чекає немовля. Марія хутко підійшла до синьйори й запропонувала свої послуги. З цього дня, а точніше, з цієї ночі, Марія вже не залишала Августи (бо ж то була саме вона). Коли Августа одужала, її діти запросили Марію доглядати батьків.
Довго не могла звикнути Марія до нових порядків, які докорінно відрізнялися від законів, які панували на віллі.Тут її роботою не перевантажували, ще й наказували відпочивати, пити воду часто, коли було спекотно, їсти фрукти та овочі, бо вони корисні, одним словом, вона почувалася в сім’ї: тут її поважали, любили. І коли приходив день зарплати, повинна була зізнатися собі, що якось незручно почувалася, бо ж за що платили? За те, що вона жила тут, як живе кожна жінка звичайна вдома, виконуючи примітивну хатню роботу — допомагала Августі готувати обіди, якими й сама ласувала, прибирала оселю, прасувала, поливала квіти. Августа хоч і не була жінкою високого виховання, але й невігласкою її не можна було назвати. Готувати вона любила і майже завжди обходилася без Марії. От уже зібрати зі столу, помити після обіду посуд, кухню прибрати – то для неї було не зовсім приємним заняттям.Тому і доручала цю справу Марії, а та з радістю її виконувала.
Часто, майже щодня, коли Августа йшла відпочивати, Марія діставала заполоч і починала вишивати. Вишивала захоплено, із завзяттям та натхненням! І такими гарними були ті вишивки, що здавалося ввібрали в себе всю красу навколишнього світу і частину її, Маріїної, душі.На одній із таких вишивок красувалися маки. Та й що ж то за маки були! Живі, палахкотіли такими вогненними кольорами, що здавалося квітнуть у руках Маріїних, а доторкнись – обпечешся! На іншій вишивці – кошик з достиглими плодами: яблуками, грушами, важкими гронами винограду – хоч зараз до рота! До чого вже далекий від таких жіночих витребеньок Орест, а й той, буває, задивиться на ті витвори й так зачудовано скаже: «Славно малюєш, дочко, отими нитками!» Марія посміхалася у відповідь і продовжувала насолоджуватися хвилинами натхненної роботи. Так і протікало її життя у сім’ї Ореста та Августи. Вони її мали за дочку, а вона їх шанувала, як би шанувала батьків своїх. Прикипіла душею, особливо до Ореста, тому і не була байдужою до його муки, до його болю пекельного, який спіткав його на схилі літ.
 
VII
Другий день не було вдома Дека. Гукали, шукали – немає. Чи до лісу десь забився, чи до траси зійшов та машиною збило. Марія намагалася знайти, обійшла весь сад, здається, кожен кущик обдивилася – не було ніде. Неспокійною була її душа, бо ж знала – рано чи пізно, а Орест захоче побачити свого вірного пса і страшенно буде засмучений, коли довідається, що Дека немає.
Була п’ятниця, наближався вихідний день. На завтра Марія запланувала прибирання, щоб, повернувшись у неділю ввечері, застати оселю чистою.
 
 
VIII
Настав недільний ранок...
Марія, проснувшись вдосвіта, причепурилася, заглянула до Орестової кімнати, затрималася на хвилинку біля дверей, дивлячись на зблідле Орестове лице, і, закривши за собою двері, тихо попрямувала до виходу. Проходячи біля полички із взуттям, якось підсвідомо відчула, що чогось не вистачає...Оглянулася, уже уважно подивилася на полицю і зрозуміла, що місця стало більше, взуття стояло якось вільніше, а крайній верхній куток і зовсім пустував... «Черевики... Черевики... Де поділися черевики?» Ще вчора вона переставляла їх, миючи підлогу під полицею для взуття, а сьогодні — немає!
Якось тривожно стало на душі у Марії. Не те, щоб засмутила її втрата пари старих черевиків, але сам факт зникнення був якимось підозрілим...Ще раз оглянулася довкола і залишивши оселю, поспішила на станцію, звідки поїзд мав доправити її до столиці.
На столичному вокзалі Марію вже чекали землячки, такі ж заробітчанки, як вона. Дівчата вже мали план дій на цілий день: які архітектурні перлини подивитися, де смачно і недорого пообідати, з ким зустрітися і таке інше... Усі вони раділи зустрічі, щебетали, розпитувала одна в одної про новини, раділи одна за одну і співчували, коли це було потрібним.
Марія рада була зустрічі з подругами, коли ж іще, як не в такий день, насолоджуватися життям? Але якась незрозуміла тривога ятрилася десь глибоко в душі. Що це за неспокій був, вона не могла зрозуміти, але відчувала якийсь душевний дискомфорт, була неуважною, інколи далекою від розмов землячок.
- Маріє! Ти що замріялася ? – запитувала Ульяна.
- Закохалася ! – відповідала замість Марії Ганна, сміючись.
 
ІХ
Цього разу Марія вирішила повернутися додому раніше. Попрощалася з дівчатами, які губилися в здогадах про те, чому Марії сьогодні невесело, взяла квиток і поїхала до своєї італійської домівки.
Вона любила їздити потягом: за вікном відкривалися несказанно гарні пейзажі, безмежні оливкові гаї, кучеряві виноградники змінювалися плантаціями ківі, гори, які, здавалося, мандрували вслід потягу – все це було таким мальовничим, живим, яскравим, що не можна було не радіти й не дивуватися довершеності природи! Милувалася і Марія цими чарами. Та ота незрозуміла тривога заважала насолодитися цим дивом до кінця, щось таки щеміло, скреготало, незрозуміло нило на серці...
Потяг прибув на станцію призначення без запізнення. Марія вийшла з вагона, зажмурила очі від яскравого сонця, відпила ковток води із пляшечки (нарешті це стало її звичкою, цьому навчив її Орест) і подалася додому. Вирішила не телефонувати дітям господарів, які зазвичай забирали її з вокзалу і доправляли до оселі батьків, а пройтися самій. Проминувши гамірні міські вулиці, завернула на свої Горіхові пагорби. Так мальовничо називалася заміська зона, в якій зараз знаходилася і її тимчасова домівка.
Зона була чистим раєм: високі дерева розкішним зеленим шатром покривали всю вулицю. По землі стелився смарагдовий килим, на якому будь-якої пори року були розкидані квіти. Свіже повітря, настояне на зелені та щедрому сонці, здавалося справжнім еліксиром життя. І як довершення всього того – пташиний спів, який не вгавав тут ні вдень ні вночі, змушував вкотре дивуватися цьому земному раю, прислухатися, обожнювати цей світ.
 
Х
Закалатало серце, застукало у висках...Зник весь рай, який щойно оточував її...А тривога, яка маленьким зернятком ворушилася в душі із самого ранку, тепер розрослася на всі груди, як лихий бур’ян, душила і тисла серце, перекривала дихання і не давала змоги усвідомити бачене. Марія бачила широко відкриті ворота Орестового подвір’я, якось не гостинно відкриті, а розчахнуті, розведені, здавалося, їх уже ніколи не зачинити... У дворі стояла машина швидкої допомоги, а за ворітьми поліцейські машини – дві, три, п’ять, цього Марія не могла й сказати, їй здавалося, що була їх незліченна кількість... Ніяк не могла збагнути, що трапилося, чому весь цей транспорт зупинився саме тут, на цьому подвір’ї? Як у сні наближалася вона до воріт, ступала по землі, як по хмарах, сполоханими очима вдивлялася у реальний світ, а натомість бачила фантазми …
Наблизилася до гурту людей, які стояли довкруж мармурового столу, були досить спокійними, говорили впівголоса і записували щось на довгих сліпучо-білих листках. Посеред столу лежав пістоль у целофановому пакетику, поруч ще якісь речі, яких Марія не могла розгледіти добре, тому що погляд був прикований до пістолета. Миттю рай перетворився на затуманений сіруватий пейзаж, із якимись нечіткими обрисами предметів – машини, постаті в поліцейських мундирах, крісло-гойдалка, яка байдуже колихалася між розмариновими кущами, ніби на ній гойдався сам чорт, миска Декова під нею, пуста й осиротіла. Здавалося, пустота та розливалася навкруги, поглинала все і залишала порожнечу. Порожньо було довкола, порожньо і на душі...
Не насмілюючись увійти до оселі, Марія пішла в сад. З відкритого вікна домівки долинали повні розпуки голосіння Августи, які зрідка переривалися якимись фразами, що їй говорила невістка. Мимоволі Марія прислухалася до саду...Панувала тиша. Якась заклята, глуха, навіть зрадницька тиша. Не чути було птахів, не співали вони своїх райських пісень — чи стомилися, чи злякалися чогось, чи просто закінчився концерт пташиної симфонії й настав час антракту... У цей час співаки набиралися нових сил, а найголовніший шанувальник і слухач пішов на вічний відпочинок.
- Зрадник! Зрадник! –долинали вигуки Августи, яка звинувачувала Ореста в тому, що залишив її доживати віку одну.
Хтозна, що було його останньою думкою, коли взяв до рук свого пістоля...Він, набожний чоловік, зрадив свій рай земний, втоптаний селянськими черевиками, зрадив сам себе, тікаючи від безжальної хвороби...Цього разу він не був переможцем. Зрадив свої молитви й пішов до Бога... А може, то не було зрадою?... Чи гідний він підв’язувати виноградну лозу у Божому Саду?..
 
***
Ген, розчахнуті ворота, які, здається, вже ніколи не закриються, а навічно залишаться відкритими, чекаючи приходу свого хазяїна... От-от почується сухе шорхання старих черевиків господаря, задзвенить ланцюг на воротях... Загавкає сполоханий Дек, посміхнеться йому Орест у відповідь ... І розпочнеться новий день...
Лана НІКІТЕНКО,
Італія