Дім прабабці

01.11.2016 09:31
Вуличка бігла десь по моїх слідах, наче засинав час… Чи є у вас запахи знайомі з дитинства, з якими серце поринає в теплі спогади? Дні зіткані із чистоти і світла, як мчиться світло сонця повз краплі дощу і цілує весняну землю. Як прокидається життя, а з ним і наші надії… На щось нове, яскраве і справжнє.
 Закінчився дощ. Атмосфера дістала присмак зеленого листя і свіжості цвіту яблунь. Все ожило, наче відпочило від довгої крижаної зими…
  Я завше пам’ятатиму її. Жінку створену своєю працею, своїми руками і чистим як небо - серцем. Кажуть, ми будуємо дім своїми вчинками, в якому є місце друзям, коханим й теплу. Хтось не наважується закласти навіть фундамент, через страх утрати усе? А що чи хто є цим всім світом?
  Спробуйте закрити очі і пригадати себе тоді, як ще не було місця вигаданим ілюзіям омани. В такі моменти я пригадую яким був будинок прабабці. Це можна зрозуміти, лише відчуваючи. 
 Виноград обіймав вікно кухні, ніжно цвіли конвалії, мов найкращі квіти на світі. Без особливої розкоші з присутнім добром зустрічала руда кицька свою пані... На краю стола у її кімнаті стояла ваза із завмерлими від часу квітами, а ще рукописи і вишиванка, яку вже не завершити. Довкола
все мовчало, із притаманним спокоєм. Синє оксамитове плаття вже їй не вбрати, нема кому її вірша дописати. Замість завмерлих квітів – конвалії. Бо вони ще зовсім молоді, я ще не встигла їх покохати тоді.
  Довго ще цвіли конвалії, біля будинку, де ніхто вже не живе. І будинку того вже, певно – нема. Тільки вічна весна завше буде зі мною, з її сивиною і мудрим поглядом крізь час. Не варто шукати еліксир вічного буття, досить любити білі конвалії, що серед весни дарують мені тепло після холодного дощу…
Тіна КАРАБАНОВИЧ,
м.Львів