Facebookове осяяння

05.09.2018 11:25
 
Олена вже з годину сиділа за робочим столом в своїй кімнаті. Навколишню тишу квартири порушував шум працюючого комп’ютера. Цей шум завжди був майже непомітний, а сьогодні – дуже чіткий, голосний і навіть кричущий. Він, ніби якийсь отруйний газ, наповнював всю кімнату, заважав думати, зосередитись. В голові молодої жінки блукали думки та багато питань, які неможливо було вирішити. Все сплуталось. Вона хотіла знати точну відповідь на своє питання: «варто, чи ні?» Так вона сиділа біля екрану монітора і ніяк не могла наважитись на ЩОСЬ…
Вже тиждень, як вона була зареєстрована у фейсбуці. Раніше вона не реєструвалась ніде. Олена була впевнена, що всі ці соціальні мережі – то дурниця, що потрібно жити наяву, в реальному житті, а не в онлайні. Але… Була одна причина, по якій вона це зробила. Вона захотіла поспілкуватись з однією людиною зі свого минулого15-тирічної давнини. І їй здавалось зараз, що то було таке давнє минуле… В неї було багато питань, відповіді на які вона не знала, але час від часу сама придумувала ті відповіді… Іноді вони були занадто категоричні, наприклад, «вона – недостатньо красива і цікава для нього», «вона – занадто простувата». Перший варіант підтверджував один його вислів: «Ты совсем не похожа на тех девушек, с которыми я раньше встречался… У тебя совсем другая внешность…» Олені пригадалось, як він розповідав, що йому дуже подобалась зовнішність Христини Орбакайте – відомої й популярної на той час російської співачки. Олена зовсім не була схожа на неї – карі очі, чорні брови, дещо курносий носик, ще тоді довге хвилясте руде волосся. Ну зовсім не схожа на «чиюсь» блондинку-ідеал… Ну хіба була худенька така ж. Був ще один варіант – «він був на той час одружений і їхнє знайомство було просто-напросто курортним романом». Те, що в нього була дружина і донька, вона теж знала, – він їй це розповідав. Щоправда казав, що то була сумна історія: вони виявились зовсім різними людьми, в них не було нічого спільного (ну, крім спільної донечки), і вони вже розлучені. Але в Олени були сумніви й на рахунок цього. Інакше – чому все ТАК закінчилось з нею? Так гарно розпочалось, ніби чарівний сон чи казка, і чомусь закінчилось НІЧИМ?
Пройшло багато років з того часу. Олена вийшла заміж. В шлюбі у неї народилась донька Яночка – гарненька дівчинка, яка була дуже схожа на Олену. Віталій (так звати чоловіка Олени) був дуже люблячим і хорошим чоловіком і батьком. Все було нормально. Але якось останнім часом вони не дуже ладнали, слова любові все частіше замінялися словами з критикою. Ні! Вони не лаялися, як це роблять багато сімейних пар. Просто все частіше замість того, щоб посидіти разом, поговорити й прояснити щось, вони розходились в різні кутки – кожен у своїх справах – і замикались. Здавалось, що об’єднує їх тільки спільний побут.
Так було і цього ранку: Оленка з Віталієм поспішали на роботу, вони сьогодні заспали й дуже квапились. Все валилось з рук: молочна каша збігла з каструльки по електричній плиті, низ чоловікової сорочки «підсмажила» праска і, найголовніше, Віталій забув про річницю їхнього знайомства. То була вже десята річниця. І до цього щороку він пам’ятав про це. Іноді навіть Олена могла про це забути, а він – точно НІ… А сьогодні забув… Настрою в жінки не було з самого ранку, і цілий день на роботі все якось не клеїлось. Повернувшись додому, вона трохи заспокоїлась і зі своїми думками сиділа перед монітором. Вона чекала підказки від свого серця, але серце «мовчало», або «боялось обізватись». Так! Страх володів ситуацією. А мозок переконував: «Ну навіщо тобі ЦЕ?», «Відпусти та забудь…»
Жінка дуже втомилась від своїх власних думок, спогадів і від того, що не могла ніяк наважитись… Ця душевна втома передавалась всьому тілу, яке ніби заніміло. Здавалось, що вона вже вічність сидить за комп’ютерним столом. Олена встала зі стільця, розправила плечі, зробила кілька фізичних вправ: повернула головою вліво-вправо, зробила кілька поворотів тулубом, тримаючи руки на талії, дотягнулася пальцями рук до підлоги й підійшла до вікна. За вікном був гарний літній вечір. Сонце спускалося все нижче додолу, ховаючись за густим листям дерев парку, що розташовувався якраз навпроти її будинку, і дарувало на сьогодні останні свої промені яскраво-оранжевого кольору. Ластівки ще, здавалося, зовсім не збиралися до своїх домівок на ніч. Вони ще літали перед вікнами Оленчиної багатоповерхівки. Жінка відкрила вікно, щоб подихати свіжим повітрям. Але її облило по обличчю жаркою хвилею повітря, яке пахло розігрітим асфальтом і пилом вулиці. Вона зразу ж почула гучні звуки транспорту, голоси дітей, що гралися в парку, та сусідки, яка лаялася на бродячих собак, що знов «витолочили» її клумбу під вікном. Та сусідка – баба Галя – вже кілька років, як переїхала з села в місто, бо на цьому наполіг її син. Це він купив для неї квартиру на першому поверсі багатоповерхівки. Баба Галя була вже старенькою і часто хворіла. А так вона була близько до дітей, іноді їй залишали побавити внуків. І хоча вона була зараз модною міською бабусею, але їй хотілося завжди мати хоч кусочок землі. І вже не зовсім здоров’я дозволяє, але все копошиться на своїй клумбі з квітами. І не важливо, що весь час ту клумбу хтось «поправляє» – то собаки, то коти, а то й п’янички перетопчуть все. А вона полається трохи, а потім заспокоїться і знову понасаджує багато різних квітів.
«От зараз би дощику», – подумала Олена і глянула на небо. А там ні хмаринки… Чисте, спокійне небо. Вона відійшла від вікна і знов сіла за комп’ютер. Вона направила курсор мишки на відмітку «Найти друзей», відшукала своє «колишнє кохання» Сергія, і рішуче написала йому повідомлення:
Ну, привіт, Сергію! Переглянула декілька твоїх відео. Дуже все цікаво виходить. Як ти до цього прийшов? Коли ти це все зрозумів? Адже в свої 30 нічого такого не було… Звідки ця мудрість? Я розумію, що все це діє. Принаймні в твоєму випадку точно. І я дуже рада за тебе…
Вона відправила це повідомлення і розуміла, що може не дочекатись відповіді. Але вона надіялась на те, що людська цікавість візьме гору і він все ж таки відпише.
Кілька разів за ці 15 років Олена шукала інформацію про Сергія. Їй було цікаво, чим він живе, як він змінився з часу їхньої зустрічі. Одного разу він давав інтерв’ю про виховання свого чотирирічного сина, про його серйозне захоплення астрономією (здавалось, захоплення не для такої малої дитини). Сергій гарно говорив, робив компліменти журналістці. Він зовсім не змінився – все такий же, як Олена його пам’ятала, – гарний, успішний, розумний, вихований. І усмішка не змінилась, і погляд такий же – неначе він знає про тебе все... І хоч дивився він на камеру, коли його знімали, та Олені здавалося, що він заглядає їй у самісіньку душу… Розповідав, яка гарна у нього сім’я. Іншого разу Олена знайшла інформацію про Сергієву дружину – успішну бізнес-леді – дуже гарну блондинку, що була наче фотомодель з обкладинки глянцевого журналу. А от недавно вона знов знайшла декілька відео, на яких Сергій розповідав дуже цікаві й в дечому чудернацькі речі. Про людські страхи, про образи й заборони, які не дають людині реалізуватися в її житті, про людські можливості й людську силу. Багато чого Олена не розуміла, багато з чим була не згідна, але він так красиво і впевнено розповідав, що просто хотілося вірити. Він її зацікавив…
Іншого ранку Олена знов зайшла на свою сторінку всесвітньої павутини фейсбуку. Вона дуже чекала повідомлення… І її радості не було меж – він їй відписав:
Лен… Я не могу тебя узнать… Фото нет… Напомни мне…
Жінка ще від вчора знала, що вона відписуватиме. Тож впевнено набрала на клавіатурі своє повідомлення:
Ну, привіт вже сьогодні! Я була колись в твоєму житті… Щоправда, недовго – всього декілька днів… Тоді я була закохана в тебе «по вуха». Для мене тоді ти був «ідеальним». Дякую тобі за це! Не хочу здатися тобі смішною, але твій день народження кілька років після нашого знайомства я святкувала також…
Через хвилину мовчання від нього прийшло нове повідомлення:
Пришли, пожалуйста, свое фото…
Олена розгубилась, яке фото надіслати. Зараз вона дуже змінилася – все ж таки пройшло багато років з часу їхнього знайомства… Спочатку надіслала теперішнє – зі своєю любою донечкою. А, трохи подумавши, надіслала інше – себе, якої вона вже не зовсім пам’ятала сама – із гарним рудим довгим волоссям. Перше фото підписала - Це я і найкраще, що є в мене в моєму житті – моя донечка. А це – я, ще у 2009. Ще раніше не знайшла. Може впізнаєш…
Еще бы… Привет, дорогая… Ну конечно… Как не помнить… Я тебя искал в социальных сетях, но у тебя была фамилия Омельченко, а больше я не знал о тебе ничего… Так и не нашел… Очень рад тебе… Ты когда написала, я почувствовал, что это ты, но не мог до конца поверить! Да, это были замечательные дни!.. И я был в тебя влюблен. И это замечательно… Твоя дочка – красавица!
Оленка, прочитавши це все, розгубилась і дещо розчарувалась. На емоціях почала відписувати:
Ех Сергію-Сергію… Не Омельченко я. І ніколи не мала такого прізвища. Але це неважливо зараз. Все в минулому… Все було колись давно з нами…
ЦЕ ВСЕ…
ЦЕ ВСЕ!!! Далі їй не було цікаво спілкуватися з тим, хто, можливо, навіть імені її не пам’ятав… А він жив у її пам’яті так багато часу. Вона вірила і сподівалась, що все одно вони зустрінуться, і вона скаже: «Як я довго тебе чекала… Все своє життя…» Але вона зрозуміла, що жила спогадами, жила не в реальності, а ніби уві сні. Зрозуміла, що все не так, як вона собі намалювала… Людина, про знайомство з якою вона згадувала все в деталях, навіть імені її не пам’ятала… А вона, здавалось, пам’ятала все: і розповідь про берізку, яка виросла на балконі його дому, і про чудових батьків, і про те, як контролювалися дзвінки з його робочого мобільного…
Він такий успішний, розумний і знав відповіді на всі питання. Але однієї таємниці про себе він все ж таки не знав… Він не знав, що Оленка ростила ЙОГО сина… Він не знав, що його сину вже минуло 14 років… Він не знав, як їй було важко і боляче – самій народити й виховувати його без батька… Він не знав про малого Сергійка нічого… «І він так нічого і не дізнається», – остаточно і твердо вирішила Олена для себе, і видалила свою сторінку з фейсбуку – ніби стерла давні спогади зі своєї пам’яті.
Ні, вона зовсім не засмутилася, що відшукала його. Вона була задоволена, що на неї зійшло осяяння… Вона просто ніби поставила одну жирну крапку в своїх думках і цим самим розвіяла сумніви, які останнім часом їй дуже докучали...
Вона в мить зрозуміла, яка вона щаслива! Вона має чудову сім’ю, двох гарних діток – Сергійка та Янку. І… чудового коханого чоловіка, який виховує її Сергійка, як рідного сина. Віталій – найкращий у світі тато і чоловік! А все решта – дрібниці, які легко вирішуються, і на які вона більше ніколи не звертатиме уваги.
За своїми думками жінка не помітила, як в кімнату зайшов її коханий чоловік. Він усміхнувся, подарував їй ромашки, по кінчиках стебел яких було помітно, що вони нашвидкоруч зривалися з грядки, скоріше за все, баби Галі… Віталій ніжно обійняв дружину, поцілував її, запропонував забрати дітей від бабусі й піти з ними у кіно, а потім в кафе, щоб відсвяткувати річницю їхніх почуттів… Ні, він нічого не забув. Він все пам’ятав і кохав її… А вона його… І більше сумнівів щаслива жінка не мала ніяких!
Оксана ЗАГРАНЮК