Голод (оповідання)

28.06.2017 21:44
І 
Андрій, опустивши погляд, шкандибав похмурими вулицями міста. Був літній вечір і сонце, палаючи рожевим полум’ям, зникало за обрієм.Горіло світло у кав’ярнях та ресторанах; удалині світивсь зелено - синіми вогнями самотній вокзал. 
Андрій ішов, підставляючи сонцю своє неголене лице. Сильно хотілося їсти! Він із заздрістю дивився на людей, що виходили з ресторанів; спостерігав як у кафе за прозорим склом високоповажнії пани, сидячи за столиками, майстерно орудують  виделками. Аромат свіжої страви, що надходив з кухні, приємно лоскотав ніздрі, збуджував його уяву і він мріяв... Подумки споживав страви, одну за одною.І фантазуючи, ледве - ледве ворушив губами у повітрі. 
Цілий день він нічого не їв. І від голоду сильно паморочилося у голові. 
Власне, герой наш, волоцюга – безхатько, прямував на вулицю А. Саме там знаходилась невеличка пивниця, у якій, на кінець дня, викидали на смітник недоїдки. Треба було йти швидко, щоб встигнути заволодіти їжею раніше за таких же голодних, бродячих собак. 
Раз, колись Андрій запізнився.Недоїдки вже викинули і зграя собак, вишкірівши зуби, люто билася за них. Наш герой не розгубився: стиснувши щелепи, він кинувсь і штурханами відібрав у тварин шматок задубілої шинки. 
Діставшись пивниці, Андрій, як завжди, постукав у двері на задньому дворі. Відчинив офіціант, і сказавши: «сьогодні нічого немає»,  гримнув дверима. Андрій знов постукав, і почувши у відповідь  лайку та погрози, пішов геть. 
Дуже хотілося їсти! Живіт вже не бурчав, а, стиснувшись, давив каменем. Трохи нудило. Андрій, відчувши страшенну втому у ногах, присів на якийсь кам’яний припічок, що дивною фігурою, визирав з будівлі. 
На вулиці стемніло.Червоні присмерки заграви непомітно розчинялися за обрієм. Андрій підвівся і рушив у напрямку кафе та ресторанів. Усюди чув відмову.Ноги ледь тримали тіло. Андрій повернувся до парку, звідки, властиво, і прибув. 
У парку на лавах, застелених газетами, спочивали люди (такі ж самі волоцюги – безхатьки). Тут був і Остап, товариш Андрія. 
– Добривечір, – привітавсь Андрій і почав вмощуватися на лаві навпроти. 
– Добрий, якщо він такий, – сказав, хекаючи від ядухи, Остап, – ти, я бачу, невеселий якийсь?! 
– Їсти хочу. 
– Що ? 
– Їсти хочу. 
– А-а,зрозуміло... 
Андрій, бовкнувши: «надоб-раніч», відвернувся від сусіда. Голодний, стомлений і злий, заснув. 
 
ІІ
Прокинувшись рано-вранці, Ан-дрій устав і обдивився навкруги. Лави були порожні: всі волоцюги розбрелися містом. 
Місто тільки починало прокидатися, а з ним і сонце, величаво опускаючи на землю довжелезні промені світла. 
Андрій не міг зробити й крок вперед. У живіт, наче хтось встромив ножа. Голод переріс у божевілля. 
«Будь-що-будь, – казав він про себе, – я маю поїсти! Не сила вже терпіти! «Так, вийшовши з парку, він години зо дві вештавсь сусідніми кварталами у пошуках їжі. Але марно – нічого не знаходилося. Рятунок надійшов несподівано. 
Якийсь малюк, з’явившись невідомо звідки, крокував вулицею. У руці він тримав пиріжок, і коли-не-коли, куштував потрохи. 
– Хлопчику, хлопчику, – погукав Андрій, що як раз переходив дорогу, – дай поїсти !.. 
Малюк не розгубився: відірвавши половину пиріжка, дав безхатькові. 
– Тримайте, дядю, – сказав. 
Андрій, узявши, одразу запхав до рота. 
Тепер він йшов веселий і задоволений. Сонце грало на золоту сопілку. І хмари, зачувши теплі мелодії, кучерявилися на небі і пливли, пливли, непомітно зникаючи вдалині. 
 
ІІІ
 День непомітно минав. Знов сонце, жевріючи, змінювало колір, додаючи до жовтого помаранчевий та червоний відтінки. 
Андрій почував себе пречудово. По обіді, навідавшись до пивниці, знайшов там смачні недоїдки.Навіть офіціант (що ніколи такого не траплялося), підізвавши Андрія, підніс йому майже повну бутельку вина. 
Наївшись і напившись, Андрій простував до парку. Поклавши у сховок недопиту бутельку з вином, і скинувши з себе зайве лахміття, що заважало пересуватися, пішов вештатися містом. 
Зараз, блукаючи вулицями, він більш за все жадав побачити Остапа, якого цілий день ніде не стрівав. «Де він подівся?», міркував, дивлячись круг себе. 
Аж раптом, видивляючись по сторонах, побачив. Той спокійнесенько сидів на сходинках уже зачиненого магазину. Його, Остапові, щелепи рівномірно рухалися, пережовуючи їжу. А руками чорними, як вугілля, він виймав з паперового пакета печиво і швидко клав до рота. 
Андрій, підійшовши, сказав: 
– Цілий день тебе шукаю! 
Остап і не думав відповідати.Далі сидів і хрумав печивом. 
– Це печиво, – казав Андрій, – де взяв, украв? 
– Тобі що?! 
– Дай мені поїсти. 
– Не дам, я сам нічого не їв, –відказав Остап. 
Андрій розлютився. А від печива надходив приємний, із запахом карамелі, аромат. «У дитинстві мама завжди купувала таке печиво», – згадав Андрій і люто сказав: 
– Віддай печиво, падло! 
Почувши знов холоднокровну відмову, він узяв до рук шматок бруківки, що лежав неподалік, і вдарив Остапа по голові. 
Останній, впустивши пакет з печивом, похилився на бік. Якусь мить він харчав, намагаючись щось вимовити, та Андрій схиливсь і вдарив ще раз. Кров сильніше потекла з голови Остапа. Андрій подивився: мертвий. І, забравши печиво, удавсь навтьоки. 
Коли біг повз будинки, чув за собою крики перехожих, що, побачивши нерухоме тіло, кликали на допомогу. 
Андрій швидко прибіг до парку; відсапуючись, дістав зі сховку бутельку недопитого вина, і сів, простягнувши вперед ноги. 
Сміливими рухами брав одне за одним печиво, і відправляючи до рота, запивав вином. У голові оберталося від задоволення! 
Допивши вино та з’ївши все до останньої крихти, він ліг на лаві, і згорнувшись калачиком – непомітно для себе – заснув. 
Сонце вже майже зникло за горизонтом. Тільки вдалині було видно яскраве світло червонястої заграви. Небо ставало все чорнішим і чорнішим. Де-не-де, крізь сіро-пурпурові хмари, почали визирати сріблясті зорі.
2016р. 
Олександр СКРЯБІН