І коли вплелася сивина... (оповідка) Світлана ДЗУДЗИЛО-ТРУХАНОВА

01.05.2019 17:56
 
Уламки дзеркала розлетілися, здавалося, по усій кімнаті. І звідусіль чекало її відображення. Колись молодої жінки, за якою упадало півсела парубків.
Колись...Питання непевне, чи не так? Бо є вчора, сьогодні, завтра...
...Марина збирала уламки дзеркала, й ледве стримувала сльози...
Сама не знала, чому. Їй би було б пожаліти себе саму, як нема кому.
Бо з усієї сім’ї залишилася тільки вона та син, котрий давно забув про матір і живе у далекій Канаді...
Тільки-но розпався СРСР, він одразу ж виїхав, попри материні сльози.
– А хіба в мене є тут якісь перспективи? – запитував здивовано, так, що Марина в цю мить почувалася винною за долю сина.
Бо не могла забезпечити йому розкошів чи бодай пристойного життя. Тому – відпустила... Хоча чоловік довго бурчав під ніс про невдячних дітей та їх поведінку. Бо мали б доглядати старість, а не бігти за «довгим доларом».
Та синові – хоч би там що. Поїхав. Надсилав листи. Іноді телефонував. Казав, що все добре. Роботу знайшов майже одразу.»Наречена? Не на часі, мамо... Колись... Може... Як на ноги стану.»
– Що ж, парубкуй, сину, – зітхала на те Марина. – Час іще є, він ще молодий..
Так минали дні. Роки. Нічого не змінювалося... Працювала ще більше, бо важко захворів чоловік. Не відходила від ліжка, була і за няньку, і за медсестру.
А син сказав, що нічим допомогти поки що не може. Бо придбав будинок у кредит. Зайвих грошей нема. Він, звичайно, допоможе, але пізніше.
Образилася тоді Марина. Та жодного прикрого слова сину не сказала, і чоловіку не зізналася.
Бо той усю вину переклав би відразу на неї.
...А нині перед дзеркалом розчісувала косу. Треба ж, колись була густа, русява, мов сонце, а тепер... Проріділа, та й сивина вплелася...
Та що з того? Усміхалася сама собі...
...Василь видужав, і втік до молодої жінки. Засліпленою була Марина, адже він, виявляється, давно підтримував стосунки із сусідкою, і аж ніяк не дружні.
– Постаріла ти, Маринко, –сказав, наостанок, збираючи речі. – Тягнеш мене у діди, а я ще ж молодий.
А вже про те, що доглядала, ані слова.
– Та відпусти його, мамо, – відповів на її скаргу син. – Розлучення зараз – звична річ. Погуляє, відпочине, та й повернеться додому.
Тоді й зрозуміла, що треба було любити себе. Викинути хустину та гумові чоботи, віддати комусь в оренду отой гектар землі, на якому працювала важко. Не вартували оті бараболі та буряки її змарнованих років, бо користувалися нею чоловік та коханка... Ох, і жадібною виявилася! Захотіла половину нажитого із Василем майна.
– То й нехай, – сказала на те Марина. – На користь нехай піде. А що до суду обидвоє пішли – то це на їх совісті. Я б і сама все віддала – бо навіщо самій таке велике господарство?
Скаржилася сину на свою долю та чомусь усе частіше заглядала у дзеркало... Зморшки, ніби плугом виорані... Темна, мов обпечена, шкіра (он, скільки сапала поле, от і набралася сонця).
У чомусь винуватий віддзер-калений погляд...
Наче вона комусь заборгувала, а віддати – нема чим...
Та не було жалю – хіба що за далекими, прожитими літами...
...Одного вечора дзеркало розбилося на друзки...
Світлана ДЗУДЗИЛО-
ТРУХАНОВА