Ірина Боднар. Проза

25.06.2016 14:38
Клаптик неба
 
Мені так хочеться носити в собі небо. Хоча б малесеньку його частинку, так хочеться. Однісінький клаптик.  Але мені вже  радісно і приємно,  бо я на мить відчула що так і є, що я маю в собі це небо, дихаю ним і живу, милуюся, гомоню з ним про все на світі. Від того, що в мені знаходиться голубизна одчайдушного срібного марева, що так чітко і гарно малює для мене різні цікаві малюнки я щаслива, як яскрава зіронька на небі.
 Я не можу стримати щастя. Небо-безмежне лігво для пухнастих хмаринок, лоскоче мої спогади та мрії, що десь там глибоко-глибоко поприсідали на дні мого серця. Я  відчуваю небонько. Воно дуже легеньке, просте, чарівне і навіть сором’язливе. Розсипає довкола блакитні квіти і нашіптує мені щось на вухо.
Небесне диво! Не тікай від мене, прошу! Запали в мені ввечері сотні зірок, а зранку розбуди своїм безмежжям і свіжим матіоловим подихом… Я ж чекатиму…
 
 
Маленький візерунок на дні душі
     
Хто б міг подумати, що в безодні людських тривог та переживань міститься так багато різних візерунків. А вони всі такі чудові, незвичайні. Вони всі разом сплітаються в душі в один великий спогад. І він світиться в душі та серці, наче світлячок. Миготить, бавиться, ходить, бігає по найменших ущелинках і ранках нашої душі.
Ох, скільки ж насправді візерунків в нашій душі? Напевно, в сто-сот разів більше, ніж ми припускаємо! Вони незалежні від нас, вони - крилаті птахи нашого минулого, та й майбутнього.
Ці візерунки танцюють в нашій свідомості навіть тоді, коли ми втомлюємось дихати. Правда, неймовірно?  Їм важко   відрізнити щасливе від болісного, але вічне від будучого-ні!
Ці візерунки якісь вражаючі. Наділені такою силою, яка більша за мою. Вони ніби керують мною… і стають пташками. А потім  пурхають  швидко і високо, не даючи мені можливості їх зупинити.
Візерунки моєї душі! Вам надано право бути моїми вічними гостями, незгасаючими променями в моєму житті, нев’янучими квітами в морі усіх дорогих мені мрій. Бережіть це право. Бо ваша присутність в мені іноді дорого коштує…
Ірина БОДНАР