Історія про справжнє чудо. Оксана Загранюк

01.05.2019 18:37
 
Надворі вже зовсім смерклося. Ніч своєю темнотою і холодним подихом вітру, здавалося, намагалася проникнути крізь шибки в будинок. Хоча вже було далеко за середину грудня, але погода ніяк не могла налаштуватися на зимову. Цілий день лив дощ, як з відра. Зараз він припинився, але натомість посилився вітер, що безжально розгойдував під вікном кущ калини. Гілки безпорадно і дзвінко билися по склу своїми перестиглими зм’яклими яскраво червоними гронами, ніби просили допомоги.
Настінний годинник пробив дев’яту вечора. В одній з кімнат невеликого, але доволі ошатного сільського будиночка, горить приглушене світло нічної лампи. В грубці час від часу весело потріскують розпалені дрова. В оселі тепло. Тихо. Лагідний жіночий голос виводить колискову:
– Спи, моя Ірииинка, ма-ле-нька дитииинка…
– Ну, мам, я ж тобі казала: я вже доросла, мені вже аж шість років, я – школярка! – дзвінко і трохи невдоволено крикнула маленька дівчинка, широко розплющивши свої темні оченята.
Мала лежала у своєму ліжку і їй зовсім не хотілося спати. А тут ще й така нагода трапилась: мама знов забула про те, що її Іринка вже зовсім доросла. А це, на думку дівчинки, дуже вагома причина перебити мамину колискову.
– Добре-добре, моя кохана донечка, я весь час забуваю, що ти вже виросла… Пробач мені… – сказала, усміхнувшись, мати Оксана, що сиділа на краю доньчиного ліжечка. – А тепер все, спи… – промовила вона і долонею погладила свою малу по щоці.
Іринка зрозуміла, що мама сьогодні не буде сердитися через її неохоту спати, тому тихо спитала:
– Мамо, а чудеса бувають? Хіба до нас в школу приходив справжній Миколай? Бо Владик сказав, що він не справжній. Що це хтось із дорослих переодягнувся в такий костюм. А ще… Ми з Настею бачили, що у нього з-під шапки виднілося зовсім не сиве волосся… І одягнений він був у сині джинси… – мала швидко розповіла про свої підозри й хитро так подивилася на маму.
– Я не знаю, хто там приходив до вас у школу, бо я його не бачила, – спокійно, з легенькою посмішкою на обличчі відповіла жінка. – Але, повір мені, і Святий Миколай і старенький добрий Дід Мороз є. Насправді, вони не можуть поспіти в один день відвідати всіх дітей у світі, але вони мають помічників – дуже на них схожих, що одягають спеціальний одяг. Можливо, до Вас в клас приходив помічник Миколая.
– Клас!.. Я так і подумала!.. Я завтра всім розкажу!!! – захоплено крикнула Іринка.
– І чудеса є насправді. Щоправда, якщо в них вірити… Повір мені, моє сонечко… А зараз – спи. Бо рано вставати до школи. – мама змовницьки підморгнула Іринці, погладила її по голівці й на мить задумалась…
 
***
Майже сім років тому…
 
Жінка тихенько плакала, сидячи на краю ванної у ванній кімнаті. Вона навіть не намагалась стримати своїх сліз, що струмками стікали її обличчям, а потім спадали з підборіддя на поділ довгого яскраво-зеленого халата. В руках вона тримала вузьку білу смужку. В голові роїлося купа думок і запитань, відповіді на які вона не знала:
А може мені привиділось? Може й не було ніякого знаку про другу червону поділку?.. Та ні! Ніби ж була якась ледве помітна тінь. Точно! Зразу ніби хотіло щось проявитися. Тільки воно чогось заховалося вглиб цієї смужечки…
Страшенний розпач і невимовний біль володіли жінкою. Вона була засмучена, як ніколи в житті. Подумки вона зверталася до Бога, до Життя:
Як же так?.. Чому саме зі мною так сталося?.. Я стільки всього пережила, через таке пройшла...
В її пам’яті мінялися, як кадри з діафільму, картинки недавно пережитого. Пригадалися безкінечні аналізи, два місяці тому перенесена лапароскопічна операція, болючі гормональні уколи в живіт, упрошування лікарки продовжувати далі після її категоричного «нет, я боюсь продолжать дальше, чтоб не навредить тебе, – это большой риск для твоего здоровья…»
Цього не може бути! Я ж точно знала, що цього разу все буде добре… Я ж була впевнена, що я вже не одна… Я ж відчувала, що в мені живе ще зовсім-зовсім крихітне, невидиме поки що ні для кого, майже зовсім невагоме, але таке яскраве і необхідне для мене нове Життя…
Так, я розумію, ймовірність завагітніти не дуже висока – інакше за ці роки вже б народилось дитя, а може вже і не одне… Але ж я точно знала, що все буде добре… Я ж це відчувала…
Іншого разу прийдеться довго чекати. Гроші зараз на нулі, тому друга спроба буде не скоро… Та й постійно відпрошуватися з роботи… Все! Сил більше ніяких немає!..
– Боженько, ти ж знаєш, що в нас вже немає ніяких грошей! А як же дитинка? Як наша найбільша мрія? – з добре відчутним стражданням в голосі промовила жінка, ніби перед нею стояв Той, до кого вона зверталась.
Вона відчувала себе такою спустошеною і безсилою, ніби суха бадилинка, що от-от зламається від сильного безжального подиху вітру у великому безкрайому засніженому полі. Вона так плакала, що, здавалося, тим сльозам не буде кінця. І якби не ніч, якби не тиша навкруги, то, здавалося, вона б кричала у всю горлянку на весь світ… Навіть з вулиці не було чути ніяких звуків – ні шуму транспорту, ні гавкання собак. Все ніби завмерло… Ніби слухало цю страшенну життєву трагедію. Жінка зі своїми думками в цей момент ніби стала центром всесвіту…
Вона глянула на годинник, що висів на стіні в коридорі навпроти відкритих дверей ванної кімнати. Цей годинник своїм чітким відбиванням такту руху стрілки повернув жінку в реальність. Стрілки показували всього 15 хвилин на п’яту ранку.
Ще дуже рано. Потрібно заспокоїтись і ще трохи поспати. Скоро продзвенить будильник. Як же не хочеться йти на роботу…
Жінка вмилася холодною водою з крана, промокнула обличчя м’якеньким жовтим рушником, вимкнула світло і пішла у спальню. Вона залізла під ковдру і відчула в потилицю теплий подих чоловіка, який мирно спав. Він крізь сон ніжно обійняв її. Це трохи заспокоїло жінку і за мить вона вже спала.
Ранок. У вікно заглядає сонечко. В кухні весело шкварчить жарена яєчня, запах якої вперемішку з ароматом свіжозвареної кави смачно розповсюджується по всій оселі.
– Оксанко, і що це означає? – обережно запитав у дружини Юрій, закриваючи двері ванної кімнати. В руках він тримав білу тест-смужку.
– Та нічого! – швидко відповіла жінка. Через якусь мить вона вже продовжувала далі. – Тобто, ніби все нормально… Вночі було видно ще одну червону поділку. Правда, вона була не такою чіткою, як ця. До ранку вона десь зникла… – з ледь помітною посмішкою промовила Оксана.
Вона йому не зізналась. Не розповіла про пережиті нічні роздуми. Про розпач і про біль… Більше того, вона ніби сама повірила у свій обман. Повірила в те, у що так їй хотілось вірити…
Пройшло ще кілька днів.
– Гінекологічне відділення слухає, – беземоційно сказала жінка завчену фразу, піднявши слухавку телефону.
- Доброго ранку! Аеліту Борисівну можна до телефону? – запитала Оксана, стоячи в коридорі квартири біля вішалки, на поличці якої стояв телефон.
– Вона зараз на прийомі. В неї пацієнтка, – так саме сухо відповіла жінка на тому кінці проводу.
– Ну будь ласочка! Я Вас дуже прошу. Це важливо.
– Добре. Зараз. Почекайте.
Пройшло ще кілька хвилин.
– Алло. Я Вас слушаю.
– Доброго ранку, Аеліто Борисівно, це Оксана. Я тиждень тому робила тест…
– И как? Позитивный результат? – з відчутною радістю в голосі запитала лікар.
– Так… Ніби так. – швидко виправила себе Оксана.
– Первая хорошая новость за сегодня! Приезжай завтра. Я тебя запишу. Сдадим кровь на анализ, чтобы точно подтвердить.
Пройшов один день. Потім має минути ще один – найдовший в житті жінки. Завтра вона почує результат. Її хвилюванню не було меж. В голові снувало тільки одне питання… А в серці ледь жевріла надія:
Може все ж таки є чудеса на світі?.. Може саме зі мною станеться таке чудо?.. Як же дочекатися до завтра?..
 
* * *
Оксана за своїми спогадами не помітила, як її донечка тихенько сопіла. Жінка посміхнулась сама до себе, пригадавши, яка вона була щаслива, коли лікар повідомила про те, що вона вагітна. І це сталося в день її народження. Життя подарувало їй найкращий у світі подарунок – донечку! А вона ж знала! Вона вірила!
Вона все робила правильно: уявляла, як її мрія здійснюється. Поетапно. Точно і яскраво уявляла себе і своє Чудо – свою дитинку!
Пригадалось і те, як лікар попереджала, що виносити дитину – набагато важче, як завагітніти. Але Оксана вже ніби не чула цих слів. Вона вже, як досвідчена, знала, що все буде добре. Просто потрібно ще зовсім трішечки прожити… Прожити щасливо. І вірити в те, що все буде добре…
– Чудеса є, вони – поряд з нами. Чудеса – це ми самі! Просто потрібно вірити… І ти, моя кохана дівчинко, найкращий доказ цьому. Ти – моє найбільше ЧУДО!.. – тихенько, але з відчутною впевненістю в голосі промовила Оксана, поправляючи ковдру малої.
P.S. Ніколи не втрачайте віри! Вірте, не дивлячись ні на що. Потрібно так мріяти й бажати, ніби ця мрія і її здійснення настільки нам необхідні, як «під водою дихати». Потрібно точно знати, чого ти хочеш, без цього ти не можеш і ти все зможеш. Ось де схована кнопка здійснення наших мрій… Саме такі мрії не можуть не збутися!
Оксана ЗАГРАНЮК