Історія шарфика (притча)

10.01.2018 16:34
– Ніхто не винен, що я шарфик, – думав в’язаний довгий згорточок у шухляді дому руденької Олесі. Тут, на перший погляд, непогано: затишно, пахне деревиною та парфумами хазяйки.
Одне йому аж ніяк не подобалося: він не бачив сонця та не наповнював свої петлі повітряними молекулами щодня. Білий світ зазвичай доводилося бачити у сезон морозів та завірюх.
Та тоді вже і сонечко, і повітря втрачали ознаки ласкавості та прихильності до будь-кого навкруги. На вулиці зараз певно літо, чути спів птахів, відчувається крізь щілини шухляди приємне сонячне тепло.
– Я такий красивий, – ніяк не заспокоювався шарфик. Мої сіро-бузкові візерунки в моді завжди. Та я так рідко хизуюся ними. Шерстяні вії набиралися вологою. Шарфик сумував... Руденька вп’ялася до сірої сукенки і капелюшка та проводила з ними весь свій час.
– Щасливі, – шепотів згорточок у шухляді. Я так хочу на волю.
Минула ще одна ніч. Залежані боки давали про себе знати. Шарфику хотілося випростатися на всю довжину свого ворсистого тіла. Почулися кроки. Дівчинка швидко відкрила шухляду і почала перебирати речі одна за одною, створюючи тим самим безлад. Шарфик підповз до тендітної руки вкритої ластовинням. Те, що треба – вигукнула Олеся. Тільки ти мене врятуєш від холоду там, на далекому полюсі. Шарфик посміхався крізь сльози, дивлячись в ілюмінатор літака.
Юлія ГРЕБЕНІЧЕНКО