КАЛЮЖА (оповідання)

29.07.2018 17:49
Ніч тривожно хмурила брови. Дощ періщив як з відра. Разом з тим наскрізний низовий вітер виносив туман з долин прохолодних байраків, вихлюпував його з напівпорожніх осель, що стояли сиротами на околиці міста, а потім, сягнувши ураганної сили, заповзявся наносити значні пошкодження легким, а подекуди й капітальним будівлям, виривати з неглибоким корінням дерева, які падали на лінії електропередач, розриваючи їх на шматки.
П’ятдесятирічний Олексій Романович Головатий спав погано – із душевною мукою лежав досить довго, майже до самого ранку. «Що там на заводі, як він пережив нічні кошмари, чи всі будівлі витримали негоду?» – думав гарно складений, але вже сивоволосий, з великими залисинами  директор, для якого автомобільний завод був наче рідною дитиною. Під самий ранок опухлий від безсоння Олексій Романович підійшов до затемненого залишками нічних туманів вікна своєї квартири. Все довкруж бридко сіріло. У тому мерехтливому передранковому мареві йому привидівся заштрихований в невиразно-сірі барви завод, його люди, на яких трималося все: цехи, обладнання, техніка, комунальне господарство і навіть саме небо.  Його думи, зроджені гарячим серцем, витали між небом і землею, торкалися грозових хмар, літали піднебессям; здавалося, що вони розлонювалися повсюдно, сягали Всесвіту – всього матеріального світу, включаючи усі галактики, зорі, планети та інші космічні світила.   
«Ні, таки маю йди на завод, –  вирішив керівник підприємства. – Скільки вже пережив, переболів, передумав, що й голова йде обертом. Краще на власні очі все побачу, бо вже стомився від самоампутації власної душі. Йтиму пішки, слава Богу, не так  вже й далеко».   
Зодягнувся швидко. Вийшов на вулицю. Йому здалося, що світ стишився, зболів, збезлюднів і наче аж змалів, хоча ранок ще пах вечором: тремтіла в задусі далина, а похмурі небеса ще міцно чіплялися за небо.   
Ішов повільно. Ранок нового дня невтомно ткав свій візерунок, просто-звичайнісінько складав свою мозаїку, у якій було кожному своє місце. Підійшовши до прохідної, директор відчув, як тиша наповнювалася дзвоном людського й виробничого життя: шуміли й гуркотіли залізничні вагони, біля яких копошилися робітники, всяке-різне лихослів’я злітало з вуст водіїв вантажних автомобілів, які шпорталися навколо своєї техніки, що стояла для завантаження  запчастинами, треба-не-треба бігали комірники й охоронці, і навіть хмари стекли за видноколо. 
Майже годину директор сам-один обходив територію заводу, оглядав будівлі, розмовляв з людьми. Він не знав ні спокою, ні відпочинку, але все одно намагався зробити краще й більше, ніж планував. Всі знали, що його любов до заводу не знала меж.
Але що це? Зайшовши до складального цеху, директор запримітив, що виробничі лінії знаходяться в завмерлому стані, а біля майбутньої техніки жодного робітника. Від здивування солона ропа, що від втоми стікала з його обличчя, почала роз’їдати зір, облога оволоділа серцем, а смуток охопив крилату душу, яка стала в’язнуть, наче в глині... 
Причину такого стану на виробничій лінії почув від простого робітника, який пояснив, що запчастини сюди не підвезли через величезну калюжу, що утворилася між цехами: 
– Це все через проклятий дощ, хоча... Чолов’яга трохи зам’явся й, озираючись навколо себе, тихо додав: – Ця клята калюжа ніби насміхається над нами. Уже давно слід було її засипати й горя не мали б...
Прибувши на робоче місце, директор звернувся до пишнотілої, з товстими губами і великим носом секретарки:
– Передайте, Розо Марківно, начальникам цехів, керівникові комунальної служби заводу та начальнику відділу кадрів,  щоб ті негайно зібралися біля складального цеху, – мовив тремтливим голосом. – І ще одне прохання... Примруживши око, він оглянув шафу, щось пробурмотів, а тоді сказав: – Покличте до телефону начальника служби цивільного захисту.
Не минуло й трьох хвилин, як секретарка повідомила, що той уже на зв’язку.
–  Скажи мені, Сергію Петровичу, чи маєш гумові чоботи або костюм хімзахисту з гумовиками на мою ногу?
– Чоботи можу принести вже зараз, ось вони стоять у мене під столом. Це якщо терміново. А коли є трохи часу, принесу за десять хвилин і хімкостюм. Через невеличку паузу додав: – Олексію Романовичу, хочу уточнити: вам загальновійськовий захисний комплект ОП-1, захисний фільтруючий одяг в комплекті чи захисний комбінезон з чобітьми, рукавицями та підшоломником?    
 – Не мороч мені голову всілякими там назвами. Принеси гумовики…
Зодягнувши робочий костюм та взувши принесені чоботи, директор попрямував до складального цеху. 
Шукаючи перші сонячні промені прохолодного ранку, великі й малі начальники купчилися під стіною цеху.
Олексій Романович з усіма апатично привітався й попрямував далі, кивнувши всім, щоб ішли слідом за ним. Його душу роздирав гнів. Втім, Олексій Романович хоча й був крутої поведінки, однак нерідко «радував» своїх підлеглих навдивовижу дотепними, а почасти й дещо дивними фіглями-міглями. Ось і цього разу в нього виникло третєцвітіння думки. 
Забрівши на середину  величезної калюжі, що утворилася між цехами, Олексій Романович  окинув оком присутніх. Всі як один стояли в прекрасному взутті, в білих сорочках, і жодного серед них – в робочій формі. Потрібних слів він ще не знайшов, але з якоюсь дитинною добротворчістю їх наполегливо шукав й запросив до себе одного зі мнозі, які були присутні тут.
– Іди, іди сюди, Миколо Петровичу, – запрошуючи начальника автоскладального цеху. – Іди, не бійся... Рижоволосий, широкоплечий керівник зробив декілька кроків і зупинився прямо перед калюжою. – Ближче, ближче підходь, та й розкажи, як оце ти примудривсь зірвати виробничий план?
– Та я теє-то, я хотів... Микола Петрович замовк... 
Наче в похоронній тиші, що утворилася навколо, чоловік відчув, як на самому денці душі водночас заплакали біль і жаль. Він тупцював біля краю калюжі, але долати її береги йому аж ніяк  не хотілося, та суворий окрик директора знову нагадав про свої вимоги.
– Що ти мені все сю-сю-пересюсю... Та ще й намагаєшся дурникувати. А де ж твоє самоосудливе слово? І де робота совісті? Я бачу, що ти й досі перебуваєш не у виробничому, а у віртуальному просторі. 
Останніми словами директор попустив тятиву напнутого нерва. Глянувши на підлеглого, він полоснув його кривою посмішкою.
Начальник цеху завмер. У похмурості директора він чітко уловлював, чим може закінчитися ось така розмова. Чоловік став прислухатися сам до себе й відшукував у своїй душі Бога. Однак це давалося йому надзвичайно важко, бо його розум не міг віднайти шлях до власної душі, яка десь сховалася аж на самому споді штанів. Від цього Миколі Петровичу ставало ще важче, почуття зайвості гнітило його все більше й більше, а відчай став душити душу наче обценьками. Чоловік аж сполотнів і у якомусь неприродному русі подався вперед. Зробивши перший крок у калюжу, він зупинився, щоб підвернути штани. Нахилившись, побачив як у брудній, але відстояній воді плавало відображення його зневаженого обличчя, схожого на обриси попелястого ослика. «Боже, як гірко від почутих слів», – шепотіли губи начальника цеху. Він тремтів від холоду, страху і тривоги.
– І ви всі підходьте до свого директора, та й поділіться думками як нам далі працювати на славу рідного заводу. Гурт чиновників наблизився до калюжі, в якій директор почувався досить впевнено. – Сподіваюсь, ви ж не забули, як ми домовлялись працювати на результат, а не на свисток?
Декілька чиновників з острахом переглянулися між себе. Переступаючи з ноги на ногу, ніхто не наважувався заходити у воду.
Грізно глянувши на підлеглих, директор мовив: 
– Більше повторювати не буду, – його слова бриніли набатом. Олексій Романович глянув на ставного, чорнявого, але світлоокого начальника цеху запчастин, який все ховався за постаті своїх колег, сподіваючись, що лихо його омине.
 – Ти, Михайле, не ховайся, на тобі лежить така ж вина, як і на твоєму сусідові. Давай, переконай усіх присутніх, що калюжа тобі до вподоби.
Начальник цеху запчастин закліпав очима, а потім глянув на небо, ніби шукав там, чи немає серед хмар Спасителя, який би дав йому шанс врятуватися від сорому і приниження. Зробивши два чи три кроки, він відчув, як в його голові щось ревло, гуло, протяжно вило, фуркотіло – ось-ось та бідна голова розколеться на частини. Він примружив притьмом очі: яка ще мариться мана? У тій калюжі, де він перебував, відбилося щось схоже на його обличчя: жахливе, жорстоке, потворне, а відтак і бридке. «Господи, – прошепотів Михайло Кіндратович, – були в мене часи набагато страшніші, але ганебніших ще не було. Господи, дай мені хоч дрібку снаги, щоб я стерпів оце знущання». 
Боячись упасти, він зробив ще декілька кроків й таки упав. Роблячи спробу піднятися, він упав ще раз – тепер уже на всі чотири точки опори. Піднявшись, зупинився прямо перед директором заводу. Їхні очі зустрілися. Він дивився якось вовкувато, наче його тілом бігали куниці. Впереміш із нещадимою помстою на його обличчі читалася зимна лють. Від тієї люті душа Михайла Кіндратовича тряслася, як на чужому возі. У той же час він відчув, як колесо його терпіння котилося до свого краю. «Не перейди межі, – наказував собі чоловік. – Там, за межею вже нема нічого... Забудь гнів і відпусти себе з повідка, а там, дивись, і день старий в хащу часу піде». 
Переборював гнів і директор: щоб приховати свій стан, він став нипати то в бік одного, а потім до іншого героя калюжі,  а потім позадкував до того місця, де перебував раніше. Олексій Романович трохи акторствував, але усе ж виробничників намагався провчити по-справжньому:
– Розвели тут чортзна-що.  Він ще раз обвів оком усіх прибулих, а потім знову зупинив свій погляд на постатях  начальників цехів, які майже по коліна стояли у воді. – Я ще раз запитую у вас: чому стоять цехи? Чому стільки людей прогулює зміну? Чому один несе аж три хреста достойно, а хтось тремтить тільки від його вигляду?
От що я вам скажу, пишнозаді простаки: тим, хто плюється у нашу макітру, спуску не буде – вижену за ворота й накажу навіть на кілометр не підпускати до воріт... Заплили ви смальцем аж по самі  вуха... І вже цінності виробничі за вашими пиками не видно, заховалися вони, притрусилися іншими коштовностями, від яких не пахне, а смердить на весь завод. У туризмі часто використовують такий вислів: «Є багато доріг, які ведуть до вершини. Але пейзаж залишається незмінним». Я про ваші вершини і калюжні пейзажі. Через відсутність моралі сьогодні ваші вершини враз можуть стати й вашими низинами. 
– Лідіє Микитівно, – звернувся до  начальника відділу кадрів, – запишіть обом начальникам цехів догани з усіма наслідками у таких випадках. 
– Уже записую, – немов на ниточці печалі прозвучала відповідь немолодої, але ще гарної жінки.
– Хіба ж  не можна було навести лад біля своїх приміщень? – не вгамовувався директор. – Хіба… Олексій Романович говорив і говорив, аж відчувалось якесь передозування слів, а потім махнув рукою і додав: 
– Даю на все про все шість годин, інакше будете пити відвар гіркого труйзілля. Його слова гриміли як грім-гримайло. – Отут, де ми зараз стоїмо, має бути все прибране і заасфальтоване. Людей відпустіть по домівках, хай виходять у другу зміну.
Обидва начальники цехів вийшли із калюжі. Із штанів цівками стікала вода. У черевиках чоловіків чавкав бруд. Зробивши декілька кроків, Микола Петрович, який ішов слідом за потерпілим колегою, дивився на його сліди, що залишалися на шляху. 
–  І cправді, навіщо робити життєві кроки, якщо вони не залишають сліду? – з кривою посмішкою мовив начальник складального цеху до колеги й сусіда, а заразом ніби й до себе. 
– Ми з тобою слід таки залишили. І в калюжі, і на шляху від неї, – з іронією на обличчі і гіркотою в серці відповів Михайло Кіндратович. 
– Ти маєш сухе взуття, щоб перевзутись? – запитав у товариша.
– Щось знайдеться. Ходімо швидше, бо он бачиш, як обсіла вікна конторська братія, – радіє новинам. Рознесуть тепер до кожного закутка заводу.
– І міста також, – додав Михайло Кіндратович. Його слова вихлюпнулись, неначе із протоків болю. 
– У кожного своя школа навчання, – зітхнув Микола Петрович. – Здається, що він таки має рацію.  У нашого директора своя правда і свій шлях до серця і розуму людського. І нашого також. Отже, вся наша гідність полягає в мисленні. Трохи задумавшись, додав з іронією: – Хоча через ту прокляту калюжу черевиків і штанів таки шкода.
Федір ЧУЖА,
м. Кременчук
Лютий 2018 р.