Ключі до дитинства

25.08.2018 11:36
 
Віта Зайченко свої перші літературні спроби зробила у дитинстві, але то було не більше, ніж захоплення і менше, ніж хобі. Починаючи з 2009 року пише прозові твори. У 2016 році «ВС» випустило її роман «Відьомські війни» в електронному форматі. Уривок з  роману «Споріднені душі» отримав гран-прі на конкурсі «Крилате сузір’я», а також був  тепло прийнятий на літературному вечорі «Самотність». У 2017 році в альманасі «Крила» надрукований короткий твір «Колись і я подорожував цими стежинами, колись і я був малим». Віта Зайченко намагається реалізувати себе у якості письменника, по змозі бере участь у літературних конкурсах, керує сторінками у соціальних мережах, де ділиться  власною творчістю.
Перший художній репортаж  «У пошуках історій» був опублікований  у журналі «Золота Пектораль». Також  твір «Зима не хотіла відступати» надрукований в альманасі «Душа автора» видавництва Гарний настрій. Дві інші роботи: «Можно ли полюбить поэта?» та «Я народився» – в альманасі «Крилате сузір’я 2018».
 
 
Життя схоже на одну довгу і стрімку дорогу по якій ти біжиш або йдеш, надто повільно чи навпаки, дуже швидко. У цій подорожі в тебе з’являються нові супутники, а власне тіло змінюється. Та є ще щось насправді дуже важливе, речі, які доводилось полишати. Бо вони створювали зайвий баласт, заважали далі крокувати дорогою. Начиння, від якого позбувається людина, може бути різним. Це численні бажання, нездійсненні мрії, фрази, образи, чудові та гіркі спогади. На жаль, надлишок такого добра створює баласт, тому йти стає вкрай важче.  Отож бо, і доводиться раз у раз перебирати вміст власних кишень та зазирати у них. Можливо, залишився ще якийсь непотріб або скарб для якого замало місця. Адже з кожним прожитим роком речі важчають, і, здається, усе важчає. Та десь під кінець подорожі, а може у самій середині чи не надто далеко відійшовши від початку, згадується інший дороговказ, згадується чудова і коротка мандрівка у королівство під назвою Дитинство. А де ж воно було, спробуєте згадати ви, куди поділось, що з ним сталось, хто панує у тому королівстві? Безглузді запитання, на які не потрібні відповіді.
Хтось розумний сказав, що часточка королівства завжди при путівнику, що він ніколи не втратить того, що придбав. А чи насправді це так, адже доля скарбу і досі невідома? І хотілось би повернутись, і хотілось би зазирнути, немов у шпарини поглянути через високі мури королівства, але не можна. Невже забули, до королівства вели загадкові двері, а відчиняли їх особливі ключі. То де ж поділись ті ключі, вони загубились, чи що з ними сталось? Мабуть, лише поодинокі щасливчики не викинули ключі від тих самих дверей і зберегли їх на тонкому ланцюжку. Вони не поставились до ключів як до мотлоху і сміття. Ні, навпаки зберегли, наче той сувенір на згадку. Такі маленькі особливі ключі, розміром не більше, ніж 5 копійок, а той подекуди менше. Вони зроблені зі срібла чи із золота, а може інкрустовані камінчиками?
Біда ж з тими ключами. Бо вони відчиняють замалі по розміру двері. Через них пройде хіба що дитина, а дорослий застрягне десь у проході. Ні, не варті ті ключі зберігання. Яка ж з них користь? Адже однаково не можна потрапити у королівство з ключами ти чи без? Ось чому путівник сміливо позбувся непотребу, ось чому викинув зайве? Не захотів дивитись через віконечко, бо попереду були значно гарніші двері, ширші та високі, через них не важко було зайти. Ці двері вели до дорослого життя, а там і зовсім інша дорога. Торувати її треба, а не дивитись у шпарини, маленькі віконечка з гарними ставнями чи навіть без. Все залежить від того, чи з поспіхом ви покидали королівство, чи довго залишались в ньому, чи старанно працювали над розбудовою замку, чи зробили, щось значне, аби зміцнити мури та паркани, розширити межі саду чи прочистити струмок? Ні, не встигли, йшли в поспіху або недбало покинули усе, сподіваючись, що королівство не загине без нагляду.
Щодо тих щасливчиків, то вони небувалі мрійники. Сядуть собі на кухні та бавляться ключами. Замість того, аби спокійно поїсти та піти у безкінечну рутину власного життя, вони вдивляються у простір і вигукують: «Пора!». Діставши із кишені золотого ланцюжка, вони перебирають своє надбання. Один ключик, ще один... і про цей не треба забувати. Ключі поволі дзвенять, штурхаються між собою, дають про себе знати. Та як виявилось ключі у кожного різні, особливо підходять не до всіх дверей. Покрутиш ключика у руках, і перед тобою виникає знайоме віконце, пофарбоване у блакитний колір з фіранками, якими бавиться вітер. Вгамувавши калатання власного серця помічаєш старе високе дерево. З сухими пожовклими листками на гілках і навісною гойдалкою. А що то за розбишака вихитується вперед і назад? Його ранець лежить якось недбало на траві, не до кінця відчинений та вже ліниво стомлений. На обличчі  хлопчика з’являється радісна посмішка. Сонце вигулькує із-за хмар посміхаючись навзаєм, а вітер з захопленням підштовхує хлопчика. Цього хлопчика важко порівняти зі змужнілим чоловіком, що продовжує сидіти на кухні та з ностальгією поглядати у віконце. Віддав своє королівство, а тепер журись, споглядаючи, як хтось інший будує фонтани, зводить нові мости, насаджує чудернацькі рослини. Повільно доводиться сховати старе надбання і повернути на місце. На печаль не має більше часу, дорога дорослого життя не товаришує з часом. Навпаки, змучено вимагає висипати усі запаси часу, а потім потребує ще та ще. Та годі, де ж його взяти, той блискучий пісок, якого було повно в королівстві. Мабуть, тому і міцно тримались мури через той пісок.
Віта ЗАЙЧЕНКО,
м. Дніпро,
 Самарський р-н.