Коли прийшла зима...

10.01.2018 16:52
Світлій пам’яті Тетяни Василівни Мельник присвячується
 
Ще вчора зранку була осінь, а по обіді дощ перестав, налетів звідкись сердитий вітер і відігнав до вечора темні хмари  – подалі від села. Небо стало чистим і невдовзі на ньому почали з’являтись миготливі, маленькі зірочки, яких ставало все більше і більше. Зі ставиську виліз туман, розійшовся по долині, охопив село і рушив було далі – у напрямку Бричанського лісу, але по дорозі його перехопив холод, притиснув до землі, і щез туман, не встигнувши набрати своєї сили, тільки трохи посрібливши зів’ялу траву, голі акації та тополі на сільських вулицях. Вже вранці, хоч і очікувано та все ж несподівано, вдарив мороз, що означало – прийшла зима.
Тішиться морозом стара Гуруниха. Збулися її прикмети. Зачастили до неї односельці. І все за руку вітаються, про здоров’я цікавляться, і між іншим, про погоду розпитують: надовго мороз чи так, у гості. Радіє Гуруниха такій людській увазі, гонориться.
– Не сумнівайтесь, – відповідає вона з витягом, – зима прийшла по-справжньому. Надовго. Вважайте, до весни, а там буде видно...
  А ось Миколі Побережному зима не подобається. З кожним днем мороз все сильнішим стає, а від цього все похмурим Микола. Коли ж холоднеча почала хазяйнувати не на жарт, рушив густий сніг, позамітало вузькі стежки-дороги й лише центральна вулиця – ще була придатна для ходьби, зовсім зійшов з лиця Микола. Щоки запали, в очах – сум.
Дивиться він навколо, як господарює зима і місця собі не знаходить. На роботі Микола ще нічого, тримається, робить дрібні ремонти то в одного односельчанина, то в іншого та й родичі іноді покличуть дещо поправити. За цим заняттям Микола ніби забувається.
Прийде вечір і все, нудьга притискає його. Через силу повечеряє, натягне зимову куртку, насуне на голову шапку, гляне по дорозі до дверей у дзеркало: все на місці, все добре, а що з того. Радості майже немає. На вулиці зима. Ні вулицею пройти, ні в поле вийти.
Мороз тим часом набирає розмаху. Вчора було вісім, сьогодні десять, завтра радіо обіцяє цілих шістнадцять.
Вийде Микола на вулицю ( бо ж прогорне її трактор ), піде до шляху – селом. Є й інша дорога – через горб, але там так намело! Йде він, а назустріч йому середнього росту дівчина у валянках, теплій хустині, в’язаних рукавичках. Зійдуться вони, обіймуться, притуляться одне до одного та так і стоять(хіба на лавочці у таку холоднечу всидиш!), тихенько сміються, шепочуть слова різні, від яких стає тепліше, мліє серце. Так триватиме доти, доки про себе не дадуть знати ноги – почнуть замерзати. Й тупцювання на місці не допомагає. Тоді й розходяться у різні боки, кожний до своєї хати, щоб знову наступного вечора зустрітись.
Одного разу спробували вони зустрітись у старій, покинутій, хаті, теж на їхній вулиці.
Тільки зайшли на подвір’я, ще не встигли й розгледітись, як зненацька з порога зірвався величезний собака і побіг до непроханих гостей.
– Тікаймо! – крикнула Софійка і потягнула за собою Миколу, та він знайшов якусь гілляку і замахнувся на пса, чим ще більше розлютив того. Пес був в якихось трьох метрах від них, люто гарчав, не даючи можливості молодятам вийти з подвір’я. Микола все розмахував гіллякою, надіючись відбитись від несподіваного сторожа хати, але це не допомагало. Тоді Микола відкинув деревину і лагідно звернувся:
– Барсик, Барсик... Ну чого ти... Ми йдемо.
І пес перестав гавкати, повернувся до хати, ще раз глянувши на гостей: чи дійсно вони пішли з подвір’я.
– А ти сміливий, Миколко, – сказала дівчина, коли вони трохи відійшли від старої хати. – З тобою легко і нічого не можна боятись.
– Таке скажеш...
Після цього випадку молодята не прагнули подібних зустрічей.
Але що Миколі? Він вже дорослий, армію відслужив, а як бути Софійці? Їй лише сімнадцять недавно минуло. Втім, Софійка три вечори не виходила з дому. На четвертий не витримала – прийшла.
Плаче, свої холодні руки ховає у Миколину куртку, сумує.
– Як далі бути, милий?– заглядає в очі. – Що далі робити? Що у майбутньому з ними буде, Микола не знав. Давно і далеко зайшли у них стосунки, ще на початку весни. Коли тепло, всюди можна знайти місце для закоханих. Так і пили вони своє щастя під шепіт верб, тихий плин річки, під передзвін пшеничних колосків, під стогін багаторічних дубів.  
Сміявся над ними жайворонок, рахувала їм роки зозуля, світив їм місяць у короткі літні ночі. То були неповторні ночі! Їх зустрічав і журавлиний тужливий крик, і німота зібраних людських городів. Пригортала їх і земля. Але пригортала до тих пір, поки не залилась слізьми осінніх дощів, не затверділа від першого морозу, не лягла спочивати під сніговим покривалом до весни. Доводилось Миколі й Софійці зустрічатись прямо на вулиці, здебільшого під сусідським парканом.
Софійка молода-молода, а через тиждень сказала, що відчувала у ті дні, не постидалась відкритись перед коханим.
– Не можу я так більше – крадькома зустрічатись, – тихо прошепотіла, пригорнувшись до Миколи. – Я тебе всього хочу. Назавжди...
Що міг відповісти Микола? Хоч він хлопець у роках, але й з ним творилось щось подібне.
Хіба це життя без Софійки? Без її гарячого тіла, без її поцілунків, без її бездонних очей? Це не життя, не півжиття, навіть не четвертина життя. Все ж Микола знайшовся на відповідь, на яку так довго чекала Софійка.
– Завтра підемо до сільради, подамо заяву, – промовив голосно, – і завтра ж переходь жити до мене. Домовились?
Дівчина ще тісніше притулилась до хлопця. Хіба вона проти? Наступного дня батьки дізнались про заяву молодят – і години не пройшло. Що то село!
– Що!? – розкричався Миколин батько. – Надумав женитись? На цій школярці? А нам зле було сказати? І не думай! Ми тобі таку дружину знайдемо, ти ж знаєш!
– Кажеш, заміж хочеш!?– кричала Софійчина мама. – І за кого? За цього мовчуна? Та він, щоб ти знала, ні одної спідниці не пропустив.
– Не бути твоєму Миколі нашим зятем! – гнівалась при зустрічах Софійчина мати.
– Не дуже ми й розганяємось! – не піддавався Миколин батько. І додавав:
– За ним не такі сохнуть!
Що було робити у такій ситуації Миколі й Софійці? Який знайти вихід? Вирішив Микола звернутись до голови сільради.
– У будинку спеціалістів є вільна квартира. Може, виділите нам з Софією?
– Вільна то вона вільна, але ми чекаємо стоматолога, з вузу. Треба ж йому десь жити?
Пішов з нічим Микола. По дорозі міркував: «Хату не купиш... Звідки гроші взяти? Батьки, ясна річ, не допоможуть. Ні його, ні її. Брати кредит? А з чого віддавати? Роботи постійної нема...». 
Винаймати житло – теж не вихід, та й хто розщедриться? Майже півсела – Софійчині родичі, трохи менше – Миколині. Ніхто не пустить до себе. Кому потрібні суперечки з батьками молодят?
Залишався один вихід. Важкий, але єдиний.
– Збирай речі та приходь до вранішнього автобуса, – сказав вечором Софійці. – Поїдемо з села. Не доля нам тут жити...
Зимно. Тиждень, як випав сніг, а здається, він давно, місяць, а то й два – он, скільки насипало. Рано вона прийшла у цьому році, і у всі закутки забилась. Цвірінькають біля хат синички – потягнуло до тепла, мабуть, сильні морози будуть.
Звично у селі зимою. Все як, торік. Як позаторік. Одного лиш не вистачає. Нема більше у селі Миколи й Софійки. Де вони зустрінуть весну? У якому краю  – близькому чи далекому?
Василь МОМОТЮК, 
с.Росошани, 
Кельменецький район,
Чернівецька область