Коли в душі співають янголи...

26.12.2016 15:37
Лапатий сніг запорошував тихі вулиці. Він іскрився під світлом високих прожекторів, тендітно лягав на гілки дерев. За вікном стояв чоловік років 40 і пильно вглядався у нічний пейзаж. Про що він думав, чому сумним поглядом сновигав по вкритій іскристим снігом дорозі?
Олег  часто згадував про неї.  Йому здавалося, що ось-ось відкриється хвіртка, і вона увійде усміхнена, трішки змерзла від вечірнього морозу. Він обійме її, як завжди, і напоїть гарячим шоколадом. Дарина  обожнювала цей напій, як і він. Зачасту чоловік ставив чайник, висипав увесь вміст купленого пакетика у чашку і насолоджувався ароматом. Він пахнув нею. І солодкий був на смак, як її ніжні поцілунки.
- Татусю, почитай мені на ніч казку про Попелюшку, - просила щоразу батька маленька світловолоса дівчинка. І він вмощувався біля неї, відкривав велику ілюстровану книжку і читав, доки донька не засне.
Олег любив її понад усе. Вона була єдиною рідною людиною у цілім світі, якій належало його серце. Не знав він, що таке батьківська любов, тому що виріс в інтернаті. Але завжди мріяв про велику дружну родину.
«Коли ти виросла, доню, чому покинула мене?» - запитував себе Олег, важко зітхаючи. Залишився він сам відтоді, як Дарина вийшла заміж. Купив їй будинок, допоміг зробити власний бізнес. Але найбільше, з чим він не міг змиритися, то це з її обранцем. Олег бачив Артура наскрізь. Проте доньці засліпило очі кохання. Не помічала, що любив він не її, а батькові статки. Скільки не вмовляв Олег доньку не поспішати з весіллям, добре придивитися до Артура, але примхлива від народження Дарина, щоразу влаштовувала істерику… Довелося змиритися Олегу  і прийняти її вибір. Та згодом пошкодував…
Зігравши весілля, Артур став некерованим. Висував претензії, налаштовував Дарину проти батька. А сам потайки розважався з коханками, переховуючись у розкішних готелях за рахунок коштів дружини.
Дарина плідно працювала. Вона обожнювала мистецтво, та й талант мала від Бога. Тому мрія дитинства переросла у бізнес. Відкрила власну картинну галерею.
 Одного дня Олег, прийшовши до неї, помітив, що за останній час донька схудла. Та найбільше насторожував його блідий колір обличчя.
- Ти добре почуваєшся, доню, - запитав Олег, поцілувавши у щоку. – Мені не подобається твій вигляд. Що знову той Донжуан не ночував удома?
- Тату, усе гаразд. Ми ж, здається, вже говорили на цю тему. Ти не втручаєшся у моє власне життя, а я в твоє. 
- Але… - не встиг промовити й слова, як донька обійняла його і прошепотіла:
- Татусю, я ж люблю тебе дуже-дуже! Ну справді, ти накручуєш себе стосовно Артура. Він кохає мене, - і посміхнулася, як посміхаються діти, отримуючи бажаний подарунок.
Та відчувало батьківське серце біду, відчувало… Він знав свою доньку… Помічав, що приховувала від нього щось. Доки наступного дня пізньою порою не залунав телефонний дзвінок із лікарні.
- Ваша донька при смерті, - повідомив чоловічий голос, продиктувавши адресу лікарні.
- Що? Що сталося? - не тямив себе чоловік,  скуйовджуючи  на голові волосся. – Це жарт. Ну звісно, це вас Дарина попросила мене розіграти. Так? - істерично засміявся.
- Ні, на жаль, ваша донька справді у важкому стані, у неї гострий лейкоз…
Як він примчав, не пам’ятає… У голові, мов у тумані. Ніяк не міг зрозуміти, що робити, як рятувати доньку!
Лікар сумно поглянув на нього: «Олегу Степановичу, на жаль, ми не в  силах щось зробити. Якби раніше…»
«Як не в силах, що ви мелете… А, ви хочете грошей? Скільки? Назвіть суму. Я усе віддам. Хочете. Усе до копійки, тільки врятуйте її, чуєте, врятуйте, благаю, - упавши на коліна заридав…
Лікар покликав медсестру… Вона допомогла йому присісти на кушетку і дала заспокійливого.
Він мовчав. У той момент він наче з’їхав з глузду. Повна байдужість… Навіть усе багатство світу не в змозі врятувати життя його єдиній доньці.
За вікном замітало… Олег спостерігав за перехожими, які кудись поспішали. А тут, у цій з білими стінами палаті, час зупинився.
Усі ці дні він був поряд. Артур забігав на кілька хвилин і швидко зникав…
Світлана, яка працювала медсестрою, спостерігала за усім цим. Скільки всього за життя вона надивилася, працюючи у цій лікарні. Але цей випадок був особливим. Артур, відвівши її в сторону, одного разу запитав: « Скільки їй залишилося?».
Вона спантеличено поглянула на нього і відповіла: «Узагалі, молодий чоловіче, питають, чи є надія на видужання. А ви…»
Він косо поглянув на неї і, махнувши рукою, процідив: «Усе одно не довго чекати».
Світлану охопив жах. Їй стало до болі шкода Олега, який, будучи в розпачі, не відходив від доньки ані на мить.
Увійшовши до палати, Олег накинувся з докором на неї. Де ви так довго ходите. Уже час процедур!
- Та я ж…
- Ай, вам все одно! Хіба ви знаєте що таке, коли на очах помирає рідна дитина!
- Ну, знаєте, це не значить, що ви повинні підвищувати на мене голос, - зауважила жінка. В її очах затремтіли сльози…
- Ви думаєте, що нам байдуже. Не байдуже, ми просто звикли до того, що відбувається тут, мало не щодня. Я розумію вас, у мене теж донька хворіє тією ж хворобою, що й ваша. Ми зараз боремося за її життя.
Олег спантеличено поглянув на медсестру з великими синіми очима, в яких стояв смуток.
- Пробачте мені, я не знав… І за тон мій пробачте.
- Нічого, нічого, заметушилася жінка і вибігла з палати…
Через тиждень Дарину похоронили… Олег відчував себе сиротою, як тоді, в інтернаті… Не судилося йому мати велику дружну сім’ю. Дружина, тільки народивши Дарину, втекла з його другом за кордон, залишивши записку на тумбі в коридорі. Пережив це, не опускав рук… Згодом відкрив власний бізнес. Доньку поставив на ноги. І що з того, що?. Залишився один… Колишня дружина навіть на похорон власної доньки не прилетіла. А його душа  розривалася на шматки від болю… Ніколи йому так не щеміло серце, як тепер. Він стояв, дивився у зимову ніч і пригадав медсестру з лікарні.
«Не врятував свою доньку, то, можливо, подарую надію на життя іншій дитині», - подумав, і з цією думкою  вперше за стільки часу міцно заснув.
Світлана метушилася туди-сюди. Працювала на двох роботах, тому що зосталася одна з хворою донькою, на лікування якої потрібні були увесь час кошти. Вона його не помітила. Порпалася у паперах, думала про Надійку. Як вона там, чи не голодна, чи не болить їй щось.
- Світлано, гукнув її Олег, тримаючи в руках цілий пакет фруктів. 
Вона якось байдуже поглянула на нього, спитала: «А ви чого тут? А, напевно, на лікаря чекаєте?»
- Ні, ні, Світлано, я прийшов до вас!
- До мене? - перепитала, чи бува не дочула.
- А ось це передайте вашій доньці, - простягнув пакет.
- Як вона? Як вона себе почуває?
- Боремося з хворобою… Боремося, - опустивши очі, промовила, ніби боялася щось сказати зайве. – Дякую вам, Олегу Степановичу, не треба було…
- Це вам за допомогу. Ви дуже допомагали мені тоді...
Проводжаючи поглядом Світлану, він вирішив дочекатися лікаря. Той повідомив суму, потрібну для операції Надійки. І те, що часу залишається дедалі менше. Якщо оперувати, то з дня на день…Олег одразу погодився дати необхідну суму. Лікар поглянув на нього… Руки затремтіли… Адже не часто доводиться зустрічати таких людей, яким не байдуже життя інших…
Після цієї розмови у душі Олега заспівали янголи. Йому стало легше дихати…. Він помітив, як красиво горять новорічні вогні, посмішки людей у крамницях, що купують подарунки для своїх рідних та близьких. Зайшовши до середини іграшкового магазину, оглянув прилавки і натрапив на красиву ляльку, точнісінько таку, яка була у його доньки. Він попросив упакувати коробку в золотистий пергамент Після чого направився додому…
Передноворічний день видався морозним і сніжним. Він, набравши телефон лікарні, запитав у чергової медсестри, як почувається після                  операції  Надія Любецька.  Почувши гарну новину про те, що операція пройшла вдало, аж підстрибнув. Одягнувшись, узяв золотистий пакуночок і направився до лікарні…
Світлана, розціловуючи доньку у  щоки, вперше спокійно присіла. Ніколи їй не було так хороше… Раптом до палати увійшла медсестра і простягнула продовгувату коробку, до якої була прикріплена листівка. Тремтячими руками Світлана відкрила її і побачила напис: «Подарунок маленькій Попелюшці від Діда Мороза». 
Підійшовши до вікна, вона побачила Олега, який перетоптувався з ноги на ногу. Помітивши її, помахав рукою.
Жінка спустилася вниз.
- То значить це ви? – запитала, пильно зазираючи йому в очі. - Ви той Дід Мороз, який врятував життя моїй доньці?
Олег лише посміхнувся у відповідь і промовив: «А знаєте, я промерз до кісток. Чи не випити нам гарячого шоколаду у кафе, що знаходиться неподалік?» Світлана нічого не сказала, лише кивнула головою, узявши Олега під руку. І вони попрямували засніженою дорогою назустріч щастю, назустріч новому життю.
Юлія МЕЛЬНИК