Коли яблуня зацвіте

15.03.2016 21:54

Вечір був дощовим. На вулиці  жодної душі, лише автомобілі мов метеорити пролітали по мокрому шосе. Він стояв на даху дев’ятоповерхівки, докурюючи останню сигарету. Ось-ось і полетить униз, позбудеться того болю, що мов тисячі змій жалив у самісіньке серце. «Так буде краще і для мене, і для усіх», - прошепотів Богдан. – Пробачте мене мамо і тату, пробач і ти Олю, що не зміг подарувати тобі кохання,  я ж думав, що мого вистачить на нас обох. Та напевно помилився. Я не зможу без тебе…Не зможу дивитися як ти щаслива з іншим… Пробач…». І раптом полетів униз мов метелик з опаленими крильми.

Автомобіль швидкої примчався  одразу після виклику когось із перехожих, що стали свідками жахливої картини. За швидкою прибула міліція. Усе це супроводжувалося пронизуючими звука сирени. Жителі будинку стали визирати із вікон та балконів. Батько Богдана теж виглянув у вікно, нехотя відриваючись від  телевізору.  Важко було розгледіти у на пів темноті, що відбувається на вулиці.

– Оксано, поглянь. Мені здається чи це хтось викинувся із вікна, - по ширше відсунувши у бік штори.

– І справді, там хтось лежить. .. Не можу розібрати, напевно чоловік, - примружуючи повіки промовила жінка.

Усе відбувалося дуже швидко. Медики оперативно поклали закривавлене тіло Богдана на носилки, і через кілька секунд автомобіль швидкої  зник у темноті. Раптом рознісся дзвінок телефону. Оксана без жодного передчуття біди підняла слухавку. Те, що вона почула від сусідки із першого поверху, яка працювала на швидкій, струмом вдарило у серце. Оксана зомліла. Олексій підхопивши однією рукою дружину, а іншою слухавку зрозумів основне -  син їхній живий, але у тяжкому стані.

Богдан усе ще не приходив до тями. Материнське серце не витримувало такого горя. Вона тримаючи свого єдиного сина за руку розуміла, що втративши його – втратить і себе.

Її Богданко був подарунком від Бога. Вони сім років не мали дітей. Лікування у клініках не давало результату. А одного разу поїхавши до монастиря, прозорливий монах благословив їх і сказав, щоб молилися ………. Матроні. З тих пір Оксана щонеділі ходила до церкви. Віра у те, що буде у них малюк була сильною. І тепер, дивлячись на сина, життя якого висіло на волосині, вірила, він сильний, як і її віра. « Ти видужаєш, синку, усе буде добре. Я не віддам тебе у руки смерті, Бог милостивий, Він знає, як довго я вимолювала тебе у Нього».

Одне чого не розуміли батьки Богдана, що змусило його накласти на себе руки. Вони чекали Ольгу, з якою він зустрічався чотири роки. Може вона знає у чому річ. Та дівчина чомусь не поспішала. Декілька годин операції здавалися для них вічністю. Побачивши лікаря, який із посмішкою вийшов із операційної, зрозуміли, усе найгірше по заду. «Стан  стабільний, але…, -  витерши рукою піт з чола, - …але на жаль при таких ушкодженнях хребта як у Богдана, рідко хто стає на ноги. Проте медицина йде у ногу з часом. Хлопцю необхідно вилікувати душевну травму, а вже потім братися за найважче. Тут не лише медицина, а й віра повинна бути.  Я думаю ви мене зрозуміли?, - лікар серйозно поглянув на подружжя, і вибачившись пішов знову до операційної.

Минали дні. Ольга так і не прийшла навідати Богдана.

Одного дня по дорозі на роботу Оксана зустріла Ольгу. Та розмова їхня лише додала жінці болю. Повернувшись додому усе розповіла чоловіку.

-  Ти знаєш, Олексію, а вона зовсім не кохала нашого Богдана. Сказала, що виходить заміж за іншого, із заможнішої сімї.

-  Та Бог з нею, люба, -  Олексій пригорнувши до своїх грудей русяву голову дружини поцілував ніжно.

- Нам про сина треба думати. Ще знайде він собі пару. І буде щасливий як ніколи. Я не казав тобі, але коли ти була у лікарні, я їздив у монастир до батюшки Серафима. Він сказав…, - проковтуючи гіркий ком, що підкотився до горла, -  …сказав, що Богдан ходитиме, коли зацвіте стара засохла яблуня у нашім саду. І я пригадав, що біля будинку моїх батьків багато років родила яблуня посаджена ще моїм прадідом, та чомусь стала сохнути. Я декілька раз хотів її зрізати, але тато увесь час відмовляв, буцімто відійде і знову родитиме як і минулі роки. Ось уже два роки як його нема, а яблуня так і стоїть наче мертва. Напевно нам варто переїхати на дачу, і Богдана із собою узяти, щоб розвіявся.

Увесь вересень був теплим. Богдан став веселішим, навідувалися друзі із спортивного клубу, де він займався карате. В університеті перевівся на заочне відділення. Багато часу займала реабілітація, додому відпускали лише на вихідні.  Одного дня до його палати зазирнула дівчина. Її обличчя хлопцю здалося доволі знайомим. Вона привіталася і представилася: «Звати мене Надія Ігорівна, і з сьогоднішнього дня  я ваш новий лікар».

- А що із старим лікарем сталося? – запитав наче підігруючи їй Богдан.

- Старий лікар, вирішив піти на заслужений відпочинок.

-  Ігорівна значить! Ну якщо ви така ж талановита як і ваш батько то хвилюватися за власне здоров’я не бачу приводу.

- А ви кмітливий!, - засміялася Надія. Потім пильно поглянула на нього, відкашлялася і серйозно промовила: « Мені ваш настрій подобається. Проте, Богдане Олексійовичу, щоб швидше  поставити вас на ноги, потрібно серйозно віднестися до моїх рекомендацій. Їх чітке виконання – ваш шлях до видужання.

- Слухаюся,  готовий до виконання наказу! – демонстративно віддав честь хлопець і помітив, як Надія Ігорівна написала щось на листку і поклала на тумбочку. Це був список необхідних процедур. Богдан поглянув їй у слід, повернувся  до жовто-багряного саду, що виднівся із вікна, і пригадував, де міг бачити ті сині-сині мов небо очі. А може вони наснилися йому?

День за днем хлопець відчував прилив енергії. Йому хотілося жити, підхопитися і бігти, бігти по дорозі вистеленої пожовклим листям. На зустріч коханню, що з дня у день дедалі сильніше палахкотіло у його серці. Надія давно підозрювала про Богданові почуття. Але він, усе не наважувався зізнатися їй. Мріяв про те, як почне ходити.  А ще його стримував острах до невзаємних почуттів. А що коли вона не кохає його?Ці питання він часто задав сам собі щоночі, коли мучило безсоння.  Тоді він піднімався із постелі та пробував ставати на ноги, які були наче пластилінові… Падав і знову піднімався, до тих пір, доки вистачало сили.

За вікном поволі змінювалися пейзажі... Тепер природа оживала після зимової сплячки. Одного дня прогулюючись парком хлопець помітив як Надія вийшла із дорогої автівки, за кермом якої сидів молодий чоловік.

Щось перевернулося у душі Богдана. Він став замикатися у собі, і після вихідних днів так і не повернувся до лікарні. Батьки хвилювалися за стан здоров’я сина. І Надія не знаходила  собі місця не заставши його у палаті. Мати повідомила, що він не хоче повертатися у лікарню і не розуміє, що сталося із ним за такий короткий час.

Дівчина час-від часу цікавилася самопочуттям Богдана, який насправді давно вже був для неї більше ніж пацієнт.

Йому у квітні виповнювалося 25. Тому усі сім’єю вирішили поїхати на дачу і там у тісному колі відсвяткувати  День народження. Хлопець сидів на візку любуючись садом. Коли відчув запах знайомих парфумів, що доносив легенький вітерець. Він озирнувся і побачив Надію. Серце сколихнулося. Їхні очі зустрілися, як тоді, уперше. Вона підійшла, привітала і ніжно поцілувала його у щоку. Богдан піймав її руку і притис до своїх вуст:«Надю,ти моя Надія, з якою я жив увесь цей час. Я думав, що втратив тебе, побачивши, як ти посміхаєшся, тому молодому чоловіку із дорогої автівки. Вона пильно поглянула на нього і промовила:

-  Це мій брат, Богдане,  і як ти міг, ось так зникнути не пояснивши нічого.

-  Пробач мені Надю. Я щасливий, що ти приїхала сьогодні. Це найкращий день у моєму житті!

-  За святковим обідом Богдан попросив хвилину уваги. Коли він піднявся на ноги і повільно пересуваючись підійшов до Надії, усі завмерли від побаченого. Раптом Богданів батько швидко вийшов із-за стола і пішов на вулицю.

-  Зацвіла! Ви чуєте, стара яблуня зацвіла! – радісно вигукував чоловік підтанцьовуючи навколо заквітчаного біло-рожевого дерева. Богдан із Надією не розуміли, чому батько так радіє заквітлій яблуні. Мати загадково посміхнулася і промовила: «Таки збулося пророцтво». 

Юлія МЕЛЬНИК