Любомира КОРОЛЬКО

29.07.2018 16:30
 
Народилася 27 листопада 1993 року у Волочиському районі Хмельницької області. Після закінчення школи переїхала у Тернопіль та здобула освіту вчителя початкових класів, зараз навчається у магістратурі за спеціальністю управління навчальними закладами. Любить читати сучасну літературу, особливо детективи, писати вірші та слухати важку музику, подорожувати Україною. Писати почала ще в школі, а натхнення своє черпала зі спілкування з людьми, втім лише зараз почала ділитися своєю творчістю з іншими…
 
***
Читала ті книги, де було його ім’я,
Шукала у текстах і між рядків.
Одне слово перетворилось у ціле життя,
Одне життя у безліч слів.
 
Здавалось, так завжди буду поруч.
Здавалось, це трохи нас єднає.
Говорила собі: «мала, не плач»,
Але про нього нічого не знала.
 
Читала ті книги, де було його ім’я,
Шукала у текстах, думала це єднає.
Одне слово перетворилось у ціле життя,
Одне слово: «кохаю»…
 
***
Немов у сні все відбувалось,
Реальність вкрилася туманом.
Я знов не в того закохалась,
Моя правда виявилась обманом.
 
Немов в холодну воду я пірнула,
Невже так легко обманулась.
Як би в житті все просто було,
Та ж ні, я знову обпеклась.
 
Немов у сні все відбувалось,
Та прокинутись ніяк не можу.
Я знов не в того закохалась,
Усе життя по колу ходжу.
 
***
Жінка залишається завжди сама,
Закривши двері за собою.
Без сліз її останні слова
Наповнені ненавистю й любов’ю.
 
Жінка завжди несе свою ношу,
І не поділиться ні з ким.
Бо жінка усе на світі зможе
Пройти сама, у світі цім.
 
***
Все в житті проходить,
Все в житті минає.
Хтось на місці сидить,
А хтось від усього тікає.
 
Все погане забувається,
Тоне у пам’яті моїй.
Рани болючі затягуються,
Лиш залишився фантомний біль.
 
Все у житті минає,
Все у житті проходить.
Хтось все забуває,
А хтось по колу ходить.
 
***
Я не вірю у кохання років з сто,
І душа покрилась чорнотою.
Жити в сірім світі не є просто,
Коли всі чужі, ти залишаєшся одною.
 
Не вірю в щирість почуттів,
Я скрізь вбачаю фальш й обман.
Можливо – це хибність, 
самонакрут відчуттів,
А мої очі вкриває сарказму туман.
 
Можливо я хвора на недовіру.
Хіба злочин бути чужим?
Та недовірі треба мати міру,
Щоб не залишитись одному й ніким.
 
***
Я до божевілля щаслива,
Коли згадаю твою усмішку.
Ці спогади такі мінливі,
Їх мені так мало, ще б трішки.
 
Твій погляд мене повернув до життя,
Дозволив мені згадати світло.
Можливо – це мить, або назавжди почуття,
В мені щось ніби ожило.
 
Знову б зустріти тебе хоч на мить,
Знову б хвилину поговорити.
Хоч і час так швидко летить,
Та без цих миттєвостей не можу жити.
 
Я до божевілля щаслива,
Коли про тебе думаю.
В душі моїй безперервна злива,
Коли тебе не має, я все шукаю.
 
Я до божевілля щаслива,
Коли згадаю твою усмішку.
Ці спогади такі мінливі,
Їх мені так мало, ще б трішки.
 
Твій погляд мене повернув до життя,
Дозволив мені згадати світло.
Можливо – це мить, або назавжди почуття,
В мені щось ніби ожило.
 
Знову б зустріти тебе хоч на мить,
Знову б хвилину поговорити.
Хоч і час так швидко летить,
Та без цих миттєвостей не можу жити.
 
Я до божевілля щаслива,
Коли про тебе думаю.
В душі моїй безперервна злива,
Коли тебе не має, я все шукаю.
 
***
Не буду вірити словам,
Які мені з дитинства нав’язали.
Здається, життя – це спам,
Який давно не видаляли.
 
Не буду з усіма іти
В дорогу, що нікуди не веде.
Так можна з розуму зійти;
Й останній шанс мій пропаде
 
На власну думку й почуття,
Які нікому не підвладні.
Не чекаючи чийогось співчуття,
Собі говорю: «життя прекрасне».
Любомира КОРОЛЬКО