Людина своєї мети

06.05.2016 00:01

«Людина, – народжується на світ не для того, щоб зникнути безслідною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний».

                                               В. Сухомлинський.

 

   Коли народжується на світ людина – народжується доля. Протягом життя кожен усвідомлює своє призначення на цій землі. І як би нам не хотілося, життя складається з багатьох випробувань, які необхідно пройти. Лише людина з добрим серцем, мудрими помислами та незламною рішучістю може сягнути свого зеніту. Саме такою людиною є Олександр Володимирович Степанюк - заступник голови правління з персоналу ПАТ «Управління будівництва Хмельницької АЕС».

   Народився Олександр Степанюк 7 квітня 1962 року в мальовничому селі Лисиче Славутського району Хмельницької області. Саме тут пройшли його найкращі дитячі роки. Олександр був старшим сином у сім’ї. Ріс слухняним, доброзичливим і турботливим. Захоплювався малюванням, музикою, співав та грав на гітарі, балалайці, брав участь у самодіяльних концертах. Наглядав за меншими братами, коли батьки були на роботі. У школі навчався гарно. Й до тепер його поважають люди. Бо наділений цей чоловік добротою від Бога, а до таких як він, завжди лежить душа.

   Олександр Степанюк закінчивши  Грицівське ПТУ  Шепетівського району, отримав направлення на навчання до вищого навчального закладу. Недарма хлопчина довгими вечорами засиджувався над конспектами та книгами. Любов до навчання у нього була з дитинства. Мріяв про інститут, роботу за фахом. І, здавалося, ці горизонти юних мрій були настільки реальними…

Зібравши речі й попрощавшись з батьками, юнак відправився в дорогу. Він їхав до тітки в далекий Казахстан, щоб продовжити своє навчання в інституті. Дитинство та юність були позаду, а попереду на нього чекало нове невідоме доросле життя. 

   Свій трудовий стаж Олександр Володимирович розпочав у 1980 році на посаді вчителя фізики та трудового навчання Алабіїнської середньої школи Північно-Казахстанської області. Працював і заочно навчався у Петропавлівському педагогічному інституті на вчителя історії та суспільствознавства. 

   Та не судилося Олександрові Степанюку довго вчителювати, у 1981 році його призвали до армії. Тоді були непрості роки… Тривали бойові дії в Афганістані, і багато радянських солдатів відправляли у гарячі точки. Олександру, як і іншим молодим юнакам, довелося виконувати свій обов’язок перед державою. Його направили  в Середньоазіатський військовий округ, де він проходив воєнну підготовку. Оскільки Олександр протягом  трьох років служіння в армії завоював повагу старших за званням військових та солдатів, йому запропонували залишитися у військовій частині, де проходив службу. Опісля очолив посаду секретаря комітету комсомолу радгоспу «Світанок» Північноказахстанської області. 

   Усі ті роки в далекому Казахстані, хлопець не припиняв сумувати за рідним краєм, хоча і приїздив провідувати рідних.  Його щоразу сильніше тягнуло до отчого дому, де на нього чекали батьки, брати та уся велика дружня родина. 

Через два роки Олександр Степанюк усе-таки вирішує повернутися на Україну, дорогу і любу серцю Хмельниччину, в містечко Нетішин. 

Маючи неабиякий досвід за плечима у 1985 році працює відповідальним секретарем первинної організації товариства «Знання» на будівництві Хмельницької АЕС.

Із 1986 по 1987 рік  обіймає посаду заступника секретаря комітету комсомолу будівництва Хмельницької АЕС.

Із 1987 по 1988 - директор Нетішинського бюро подорожей та екскурсій.

З 1988 року - начальник відділу кадрів «Управління будівництва Хмельницької АЕС»: а з 1990 року по цей час - заступник голови правління з персоналу ПАТ «Управління будівництва Хмельницької АЕС». З 1996-2010 рік - депутат Нетішинської міської ради трьох скликань.

   Окрім  Петропавлівського  педагогічного  інституту Олександр Володимирович здобув ще дві вищі освіти. У 2003 році закінчив Національний Університет «Острозька академія» за спеціальністю «Правознавство», а у 2004 році - Київський Національний університет будівництва та архітектури, отримав ступінь магістра за спеціальністю «Керівник проектів та програм».

    Олександра Степанюка знають як відповідального, трудолюбивого і толерантного керівника, який  тридцять років плідної праці присвятив державі та благоустрою рідного міста Нетішин. По нинішній час продовжує віддавати себе роботі. Займається благодійною діяльністю. Бажаний гість на різноманітних місцевих заходах та святах. Користується повагою серед працівників різних державних організацій, приватних підприємств та інших установ.

У 2004 році нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України за підготовку до введення в дію ІІ енергоблоку Хмельницької АЕС.

    Олександр Володимирович - патріот своєї держави. Разом з іншими однодумцями у 2013 році відстоював на Майдані честь і гідність українського народу. Тоді «Революція гідності» не тільки сколихнула країну хвилею нечуваного патріотизму, а і показала важливість національної ідеї. Нині саме за неї триває боротьба, і те, наскільки ця боротьба буде успішною, залежить від кожного з нас. 

    Пан Олександр має в серці віру, що увесь безлад, який панує у державі, кровопролиття та маса безневинних смертей бійців АТО – припиняться, і в Україні врешті-решт запанує мир та благополуччя. Адже як важко дивитися на осиротілих дітей, батьки яких віддали життя відстоюючи честь і гідність рідної землі; дружин,  які не досипають ночей, чекають повернення чоловіків додому; матерів, сльози яких вибілили очі у щоденній  молитві за життя синів… Усе це болить в серці кровавою раною. І не буде спокою у душі кожного українця, допоки не припинеться війна.

    У Олександра Степанюка чудова і дружня родина. Він вважає, що це, мабуть, найважливіше, що може бути у житті кожної людини. Після важкого напруженого дня, пан Олександр поспішає домів, де на нього чекає приємна домашня атмосфера, смачна вечеря та обійми найдорожчих людей – дружини Тетяни та донечки Влади. Дружина - Тетяна Анатоліївна працює редактором телерадіостудії на ВП «Хмельницька АЕС». Донька Влада навчається в школі, захоплюється художнім мистецтвом та танцями. Старший син Роман  - одружений, проживає разом із дружиною та дітьми за кордоном, працює художнім дизайнером. 

   Як кажуть, яке дерево, такі його квіти; які батьки, такі й діти. Так і в сім’ї Степанюків, діти наслідують батьків, які з малечку їх навчали гарно вчитися, бути  працьовитими і поважати працю інших. Тоді й самому не буде соромно за власні вчинки, і люди згадуватимуть хорошим словом, бо зроблене добро завжди  повертається сторицею. 

Юлія МЕЛЬНИК