Малюк не може без Карлсона

15.08.2016 18:55
Пустота заповнила кімнату. Горілка заповняла нутро та не гасила біль. Вона дивилась на нього з фотографії. Тепер її погляд можна зустріти тільки в фотоальбомах. Адже віру в Бога він полишив ще два місяці тому. Немає його, немає її, немає раю, немає пекла. Є тільки ця проклята квартира та біль з алкоголем. Хто кого нарешті здолає. Байдуже. Та він забув про існування тієї, заради кого варто жити. Наливаючи нову чарку з порогу пролунало:
— Татку, а мама прийде з нами дивитись мультики? —Дзвінкий дитячий голос розлив його чарку. Позаду стояла маленька дівчинка у вишневому сарафанчику.
— Що? — розтягнулося по відстані між ними.
— Мама сьогодні прийде, чи знову буде дивитись з небес? — Це він видумав про небеса. Хоч і не вірив в Бога, та так було легше для нього. Тим самим, давав надію малечі, що завтра, через тиждень, місяць  мама все ж таки спуститься з небес, бо там їй набридне, і заплете їй її улюблені косички.
— Ні, сьогодні вона, на жаль, не прийде.
— Що можна там так довго робити, — здратовано вирвалось у неї, — ти можеш їй подзвонити.
— Там немає телефонів.
— Що ж там за місце таке, — зацікавлений погляд поринув вверх, — от Карлсон повинен знати. Татку він ж знає? 
«Карлсон» був улюбленим її мультиком, ще недавно вони сиділи втрьох ось на цьому дивані і дивились серію одна за одною. Сміх паралельно з наївними дитячими питанням створювали затишну атмосферу.
— Подивимось «Карлсона»? Ну давай, ех, мама-мама, ще казала, що я неслухняна.
…  Її руки здіймалися вгору, то сміх, то страх на цьому милому дитячому обличчі. А він нишком дивився на нову пляшку.
… — Малюк, малюк, дивись, я Карлсон!
— А де твій пропелер, покажи, покажи.
— Ось, дивись, ззаду.
— Не бачу, не бачу — стрибала вона хлопаючи в долоні.
— Зараз полечу, дивись, він розбігся і шмигнув з п’ятого поверху. Тільки Карлсон не літав вниз.
… — Татку, ти так довго спав, я вже думала ти не прокинешся. Він лежав в білій палаті, будучи частиною того білого, в своїх гіпсах. (бинтах). — Ти напевно забув пропелер. Я думала ти полетиш. Дивлюся вгору, а там нікого, а  внизу ти лежиш. Я так перелякалася. Потім дядьки в білих халатах мене розпитували.
Я сказала, що ти Карлсон, і в тебе не вдався політ, а вони між собою про якусь білочку говорили. Я кажу Карлсон, вони не звертають уваги, вже кричала, а вони давай мене чомусь заспокоювати. А ще сказали, коли ти вийдеш звідси, щоб я не давала тобі ті великі білі пляшки. Там погана вода. Це через неї ти такий?
— Не знаю.
— Обіцяй, що не будеш.
— Обіцяю.
— А ще вони питали де мама. Я сказала, що на небі. І вони мені пояснили, що звідти вже не повертаються. То ти до мами хотів полетіти? 
Він не знав, що відповісти, тому просто кивнув. — А я щоб сама тут робила, ти не подумав? — насупливо спитала дівчинка.
— Я більше так не буду.
— Домовились. 
Її посмішка повернула його до життя. Хоча їх вже не буде троє, проте і він не один. Малюк не може без Карлсона. 
Павло РУДЕНКО,
м.Рівне