Мамина школа

10.01.2018 15:09
– Так, мами не стало, – тихо, в слухавку, Неоніла Струк, директор столичного видавництва «Світ Успіху». Вона нині в себе на Рівненщині. Ще живий батько. Вже темний на очі. Мама одійшла.
Тимчасом, поки Ніла оповідала свою біду, в голові-душі-серці стояв, своєї мами, образ.
Він сьогодні дедалі і чимраз частіше зі мною.
...В жовтні, 25-го, скорпіоном, дав Бог, 56 років…
– Мам, а чого ти в партію не вступила, в комуністичну?! – поспитав був я якось, вечеряючи і збираючись в нічну зміну на завод, на працю. Мама в Лубенському лісовому технікумі викладала історію української літератури, естетинку-етику, англійську мову.
– Недостойна я, – одвернула розмову.
…Мама пішла ТУДИ (то без жодних асоціяцій) у 55-ть. Від четвертого січня 93-го року минулого віку вже була на пенсії. 15 лютого заїхала до мене в Київ (тоді спокійно і впевнено ти робив на Музейному, 8 «Слово») на Ромена Роллана, Борщагівка, – там з дружиною Іриною ви ділили тоді на двох (ще маленька дочка Богдана) свою змучену і витоптану «добрими» людьми любов. Іра саме забрала малу і подалася-поїхала на Гончара-Чкалова, 52, до письменницьких осель: у твоєї колишньої тещі того дня був півстолітній ювілей. Подумом та й, зрештою, у самих реаліях, з нею, з тещею, ти вже давно розлучився: «прийми» закарбувалися крутими солодощами.
Отож, з мамою на вечір ви були вдвох. Вона привезла тобі два кролі. Зробила їх у сметані.
Ти взяв червоного кагорного вина. І ви з усім цим добром сиділи майже до самого ранку.
Господи! Якби тоді хоч трохи цього, нинішнього, відчуття і цього, вже пошрамовано-сивого, смальцю-олії в голові!
Мама, з шалено-розкутим педагогічним природньо-трибунόвим шармом, цього разу, якось наче здалеку, стомлено сповідалась: приїхала прощатися… , це тобі нині вже зрозуміло- ясно. І на слово вийшло таке, що в тебе волосся стало підпирати стелю.
16 серпня 1979 року вона, з твоєю бабусею і твоєю молодшою сестрою Мариною, з Харкова вертали до Лубен, з твоєї військової присяги. Разом з ними в купе – підполковник ВВС.
Вночі він просто маму за руку.
Чоловік у мене… – вона йому.
Никакого мужа сейчас нет, – як у воду подивився той.
І це була істинна правда. Батя, в Лубнах головний ветеринарний лікар, «сидів» натоді в колонії «для водітєлєй» (Полтавська область, Ковалівка, Божково), на ввесь тодішній «совок» така була одна. Дали йому «чєтвьорку»: збив дівчинку, котра не знати як і чому вискочила-вибігла на дорогу, на Хорольський спуск. Є в Лубнах такий. Дякувати Богові, лишилася жива, просто легким переляком одбулася. Проте: коли ти бачиш сьогодні, як де попало і де завгодно гасають діти, а батьки паралельно бавляться «взрослимі вєщамі», мене обіймає жах. Такі обставини були й у нас. До того ж, батько дитини був військовий «сєржант-свєрхстрочнік». А тут якась «грьобана мєстная інтєліґєнция». Жаба давить. А вночі ще приходить і душить. Отож: посадить! Познаходили свідків.
Мама винесла половину хати (кришталі, килими…). «Совєтская доблєсная міліция» все це доблесно взяла, однак, так само, доблесно й посадила. На довершення, до хати ще прийшов їхній начальник, у чині майора, і запропонував Сопронюка Петра Яковича з трикімнатної квартири виписати, розлучитися з ним і «всьо такоє остальноє» (телефон 
одразу ж нам одрізали), двері в хату, що взагалі ніколи не закривалися, коли був батя, закрилися наглухо. Друзів десь не стало. Товаришів паче.
… І тут раптом-несподівано – «подполковник ВВС».
«Лётный отряд» – Велика Круча, що під Пирятином, Полтавщина. За місяць переводять до Лєнінграда викладати в повітряній академії. Приїхали втрьох на чорній «Волзі», два полковники і він, – стала розповідати мама, – свататись. Забрали мене прямо з пар (у місцевому лісовому технікумі мама викладала англійську, естетику-етику й історію української літератури). Запросили в місцеву ресторацію «Сула». Вже потім я ховалася – де тільки могла. «Поехали в Питер, – просив. – Сашу переведем туда. Тоже. Будешь преподавать там, в институте…».
Мама тут, у Лубнах, набирала тоді додаткові пари… Батя за колючим дротом був, головним зоотехніком, заробляв там навіть якісь гроші, здається, 1700 сов. рублів. Але він їх, зрозуміла річ, не бачив – назад усе йшло.
…Двері в нас вилітали – так домагався. А мене нема. Міліції було – не сказати. Ну, а йому що?: військова прокуратура на нього тільки управою… Так ні з чим і поїхав…
А далі... Це ж Лубни. Де про тебе знають більше, ніж ти сам про себе. А тоді ти, з військовим училищем… Надумався з нього йти – бо не твоє… Була сім’я як сім’я. І тут таке. Здаватись не стала… Хоча всього було… Батя, коли повернувся, – на коліна: мамка, прости… Я його так спокійно «погладила» – кажу: папочка, це не ти сидів – це ми сиділи!
Аби ти знав, що ми тут пережили!! За що вони тебе посадили?! Ця їхня «совєцкая власть»!!... Просили ще, щоб у їхню «партію» знову заяву написав…
Кажу йому: не приведи Господи напишеш! Вигнали – хай поновлюють!
Ага! Статус начальницький не дозволяє.
Ветеринари, колєги, місце йому зберегли. На жодні збори вже не ходив, а це ще 1981 рік, комуністи владарюють. Ні партбюро, ні їхніх «літучок-планьорок-пятімінуток» – для нього вже не було. Люди побачили, що коней, собак, корів і взагалі все можна лікувати без їхньої компартії і її зборів-засідань.
На другому курсі ти був – у нас, коло будинку, в Лубнах, десь із тиждень чорні «Волги» з номерами, серія «КИЕ» (КГБ) стояли-крутилися (Андропов тоді, колишній предсєдатєль комітєта, був при владі в гєнсєках). Поїдь, кажу баті, подивись, що там наш син робить в університеті, факультет журналістики таки, і що вони од нас хочуть… (Батя приїжджав тоді, пам’ятаю добре. Посиділи. Покавували. Проте нічого мене не спитав - не сказав. По-дядьківськи, по-батьківськи).
1988-1989-го, – вела далі мама, – коли почалися товариства-рухи, потелефонувала Григорієві Миколайовичу (Григорій Філіпчук, мій колишній тесть, земля йому пером - небеса хатою, перекладав з французької, еспанської, португальської мов, був відповідальний секретар у журналі іноземної літератури «Всесвіт»), кажу-питаю: таке робиться?! Саша, там. Я переживаю.
Нічого, – він до мене. -Так треба. Все буде добре.
– Та Ви ж нічого не знаєте! – я йому. Вся родина: діди-прадіди по лісах, в отаманах ходили та «буржуазних» націоналістах по тюрмах були. Тільки ось-ось так звані реабілітації стали приходити. Все життя «врагамі народа» були. Я знала, що це проб’ється-проклюнеться…
Батя: може, на історичний чи на філологічний? Це коли ти вже прийшов з армії. Кажу, це він на вчителя вийде. А діти бувають різні: талановиті, розумні, менш розумні, трохи тупенькі, дурнуваті, геть дурні, тупі. З його характером… Це ж годі зрозуміти, що хтось щось не тямить! Пише, значить університет київський, факультет журналістики. Ти вступив…
Отака-от була прощальна ніч. З мамою. Десь о сьомій ранку, майже не спавши, вона звелася.
Не проводжай мене, – тільки й сказала. З сьомого поверху, з балькона, я востаннє, дивився, як вона йшла-віддалялася. Об’їздила всю родину. Житомир – Радомишль.
Потому, назад. Лубни. 5 березня 1993 року, зранку, звичайний сніданок баті зготувала, чай-кава. Заточилася. Крововилив у шлунок. «Не оставайся сам. Бережи дітей…», – тільки й сказала. Отаке… мені, під Нілину розмову, здумалося…
....Мам... Ти колись сказала: «Синок, Саша... Те, що ти робиш... почав робити... Я цього вже не побачу... Може, й ти не діждеш...І не побачиш...результату... «Мам... тебе вже нема.. Мені нема кого слухатись... Ти - благословила...
Наразі питання «вирішують», точніше, притрушують, а якщо ще точніше – придушують.
Ти вже думав про все це. Якось.
Революція гідности, зазнавши неабияких людських втрат («Небесна сотня», це те, що нам знати, окрім того леґіон пропалих безвісти і покалічених), так і не закінчившись логічно, зависла в повітрі: добробут – у далекому тумані, безпека – моторошна, справедливости – катма: всім дали виїхати-забратися-втекти (слова синонімічні, результат один), ніхто і досі не покараний. Колишні грошові мішки, провладні чи антивладні, називайте їх як хочете, олігархат, – знову, здобрившись у парламенті «свіжими» обличчями, самі себе вибрали нагору, на поважних народних слуг. Босота парламентська...
Державна система, бачить Бог, стає «вором в законє». Зрештою, вона завжди така, як на мене, і була, тільки припаковувала себе тією чи тією ідеологією, доходжу думки, сценарно проглядаючи історію життя своїх дідів-прадідів, реабілітованих аж через ціле ЖИТТЯ. А праведних доброчинних воїнів, подвижних людей, брати і обертати на бандитів.
Усе висить бетонованою стелею. Лежить пластом. Не пробити. І всі, знову ж таки, наче за Україну і наче бути за неї не заважає ніхто? Тільки за яку Україну?! – цього не добрати…
Олександр СОПРОНЮК
 
***
Затулився дощ од мене…
Заблудився в осені.
Перначі, герби, знамена –
рубаними косами.
 
Затоптали коні воду.
Затужили гривами.
Закипіли коло броду
затяжними зливами.
 
Притулився дощ до мене.
І втопився в осені.
Загула трава зелена.
Зайнялася росами.
Олександр СОПРОНЮК