Мій ласкавий і ніжний друг

27.06.2016 17:20

«Як пахне липа… Вона пахне тобою… І як я могла так божевільно закохатися», - думала Ольга, розглядаючи із вікна свого будинку вечірнє місто. У голові паморочилося після вчорашнього. Думки  пронизували болісно мозок. Відчувала себе винною перед усім світом. Їй не вдавалося забути його посмішку, чорні, мов ніч, очі. Адже він їй до цього часу був лише другом, не більше. Сама не розуміла, як усе закрутилося, як опинилася у його гарячих обіймах. Розтанула, не змогла протистояти відчуттям… Забулася…

  Ольга працювала вихователем у школі-інтернаті. Це була не просто її робота, а частинка життя. Невисоко зросту, непримітної зовнішності, проте завжди у центрі уваги. От тільки доля чомусь підкидала нелегкі випробування. Особливо важко було в особистому житті. Перше заміжжя – не вдалося. Чоловік страшенно пиячив і ревнував, підіймав руку. Втекла з маленькою Іринкою на руках назад, до мами, до рідного дому. Навчилася жити заново. Минуле згадувалося з біллю у серці. Втім сила волі, працьовитість допомогли багато чого досягти у житті. І рани минулого поволі загоювалися…

   Чого найбільше не вистачало їй, як кожній одинокій жінці, – кохання. Залицяльники були, та от тільки серце чомусь залишалося байдужим до кожного. Не тріпотіло, не гупало. Не кохало... «Видно така моя доля, бути самотньою до кінця життя», - думала потайки ночами Ольга, - не судилося, тому не варто протистояти долі. Іринка - ось моє щастя…».

  Після таких безсонних ночей ще більше занурювалася з головою у роботу. Шкільне життя стало розрадою. Так менше думалося про себе, більше – про дітей, які потребували її ласки, любові. Можливо, тому вони й кружляли навколо неї, мов метелики, зазирали в очі, мов сонячні промінчики. І колектив поважав. Тому, коли запропонували посаду директора у сільській школі, неподалік від міста, довго вагалася. Скоріше боялася нових змін у житті, бо невідоме завжди ж лякає. Втім погодилася, адже такий шанс дається раз у житті.

  Хвилювалася страшенно. Проте новий педагогічний колектив виявися дружнім. Зуміла протягом двох років навести лад у школі. Відновити забуті традиції. Ось тільки єдине не давало спокою – відсутність спортзалу.

  Одного дня вирішила поїхати в облдержадміністрацію. З головою не вдалося зустрітися, проте вислухав заступник. Чорнявий молодик з приємною зовнішністю запропонував присісти. Розмова була довгою, змістовною. Лишень нітилася Ольга трішки від його пронизуючого, здавалося, до глибини душі погляду. Невдовзі викликали Ольгу Іванівну на сесію облдержадміністрації, де вона озвучила свою проблему. Проголосували, погодилися виділити кошти на спортзал для школи. І враз на душі стало так тепло і сонячно. Не бігла, а пурхала  вниз сходами, зненацька  зіткнувшись з Олексієм Павловичем. Він посміхнувся, привітав. І….раптом пильно поглянув в очі. Зніяковів, проте запропонував підвести до школи, заодно і на приміщення подивитися…

    Добрим і порядним виявився Олексій Павлович, та й до того ж неодруженим. Запала Ольга йому в душу. Якось одного разу узяв її руку і запропонував вийти за нього. Ось тільки в Ольги мову у той момент відібрало. Наполохалася. Злякалася кохання… Втім через деякий час зрозуміла, що почуття взаємні.

  Вирішила, хай буде так. Усе ж краще, ніж одній. Та й в Іринки батько буде. І менше люди пліткуватимуть. Припала на його пропозицію, зіграли гучне весілля. Перебралася жити з Іринкою до нього. А згодом й завагітніла. Що пішло не так, чи перевтома, чи екологія. Втратила дитину, ще в утробі припинило битися серденько ненародженого. Плакала несамовито, втім Олексій підхопив її на руки, пригорнув до міцних плечей і промовив: «Оленько, буде у нас ще синочок. От побачиш. Віриш?» - поглянув у очі.

- Вірю, - захлипуючись відповіла Ольга…

Вірила, та час спливав, мов вода, а завагітніти, на жаль, ніяк не вдавалося.

   На початку навчального року з облвно прислали нового вчителя української мови та літератури, оскільки попередній пішов на заслужений відпочинок. Ольга познайомила Сергія Олеговича з  колективом, показала школу… За півроку зуміла пізнати його найкращі якості, не лише як спеціаліста, а товариша, друга. Він був незамінним, рішучим, енергійним. А такого у колективі бракувало… Не зогледілася, як промайнув рік. Готувалися до випускного. Шкільний бал, святковий стіл… Ольга спостерігала за розкішними сукнями випускниць, пригадалась й своя квітуча юність. Не помітила, як поряд опинився Сергій Олегович. Запросив на танець. Хоча Ольга не дуже полюбляла танцювати, втім погодилася, відмовитися було ніяково. Помічала, як іскрилися його карі очі при погляді на неї, теплі долоні випромінювали незрозуміле тепло. Відчувала, що горить в його обіймах, мов свіча. У голові туманилося, стала вмить слабкою, мовчазною, задумливою…

  По закінченню свята Сергій чекав на неї біля школи. Він теж був із міста, тому доводилося йти до шосе, оскільки був пізній час. Розмова дорогою ще більше змушувала її хвилюватися. Вона ніби відчувала, що Сергій має сказати у цю мить щось дуже важливе для них обох. Зупинив її, доторкнувся гарячою долонею до обличчя, не промовивши ні слова, поцілував. Олине серце несамовито закалатало. Не розуміла, що відбувається, проте не відвела обличчя, не кинулася навтьоки, а стояла нерухомо, мов прикута до землі…Тремтіла від жаги, мо’ від вина… чи від кохання, яке починало поступово зароджуватися у серці.

-  Ти відчуваєш, як пахне липа? – прошепотіла жінка, лежачи на грудях у коханого.

-  Відчуваю, напевно, так пахне кохання… - цілуючи у вуста шепотів Сергій.

Цілував, леліяв, пестив її ніжно…І неможливо було протистояти тому виру відчуттів, які, мов хвиля, огорнули обох.

  У її серці вперше утворився магніт. З тих пір вона не могла вирвати його звідтіль. «Невже доведеться терпіти цей нестерпно-приємний біль усе життя?» - думала. – Проте усьому є свій кінець. У мене сім’я, а в нього – наречена. Як жити з цим полум’ям у душі?»  Як погасити його – не знала.

   Уранці,  прокинувшись на його плечі, напівсонно промовила: «Ти -  мій ласкавий  і ніжний друг. І де б ти не був, з ким би не зустрічав наступні світанки, я пам’ятатиму про наше кохання».

- Воно пахне липою! – промовив він.

-   Ні, для мене відтепер липа пахне тобою!

Юлія МЕЛЬНИК