Мій Шевченко

01.03.2018 16:42
Ніч одбула своє. Засвітив день. П’ятнадцятий день травня 1983 року. Натоді я студіював журналістику в Шевченковому університеті. І-й курс: молодечий запал, високі мрії, численні письмові екзерсиси… Тоді мені вельми добре і легко працювалося над курсовою про Володимира Підпалого (на 15 травня припадали саме його народини) – Божим перстом піїт, один із найориґінальніших українських майстрів, що надто рано пішов за вічну межу…
Того ж дня ми пішли Дніпровою водою до Канева. На Шевченкову могилу. Зрозуміла річ: враження, чисті емоції, глибокі переживання, захоплення. Як вислід – мій запис у музейній книзі відгуків: «Дай нам, Боже, зберегти силу і слово Шевченкове навіки». Вернули до Києва. Вчитися. 22-го – і то як чесний обов’язок – зібралися були малою громадою йти до пам’ятника Кобзареві, в університетський парк. Вшанувати день перепоховання Тараса. Це сьогодні – то велике державне свято: до роковин – походи-реквієми – за маршрутом, що ним тлін покійного Кобзаря повернувся в Україну, величне дійство на Чернечій горі, аж до самого президентського рівня, а тоді відвідини Шевченкового пам’ятника  на 22-е травня були загрожені. Так сталося, що на ту пору я трохи затемпературив і мало-помалу видужував у гуртожитській кімнаті… Отож, сходити до Тараса не випало. Одначе зайшли до мене: завітала, з нинішнього «Надвечір’я», Тамара Володимирівна Щербатюк. Тоді, у 80-ті, вона викладала на факультеті телевізійну справу і була водночас  секретарем факультетського партбюро. Почалася тонка делікатна розмова, з якої я ніяк не міг добрати – що ж, власне, сталося і послужило причиню візиту. Несподівано прояснилося: «Олександре, а навіщо Ви вжили там, у Книзі… коли писали… слово… Бог?» – запитала Тамара Володимирівна. Я спочатку знову ж таки не втямив ЩО і про ЩО в мене запитують. «Ви маєте написати, пояснити… Ця людина, що Вас за…», – вела далі викладачка, але я вже нічого і нікого не чув і не бачив: змалечку –  покуть, образи, Різдво, як водиться в нас у Житомирі, на Поліссі, благочестиві празники, національні традиції, що їх передавали мені мої бабусі.
 
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..
Степи мої запродані
Жидові німоті.
Сини мої на чужині,
На чужій роботі…
 
спливли в пам’яті рядки з «Кобзаря».
«Ви мусите з’ясувати… Вас викличуть туди…».
Я сів і написав про Україну, її землю, людей, Т.Шевченка, про все – мені близьке і дороге – і якщо комусь щось видалось не таким, – писав я, – то нехай… У такому-от дусі. За день потому мене закликав до себе доцент Олександр Гнатович Мукомела – він тоді виконував обов’язки декана факультету. На його столі лежав списаний моїм почерком папір. «Саша, це треба написати не так, – сказав він. – Сідай і пиши те, що я тобі продиктую…». В «процесі» Олександр Гнатович перевзув мене з 45-го розміру в 36-й, пояснивши силу-силенну речей. Тоді саме на факультеті, зокрема на нашому курсі, йшла мовчазна війна між студентами русомовними, що спілкувалися між собою куренівсько-деміївським примосковленим сленгом, котрий видавали за «російську» мову, і нами, що вперто стояли на всьому українському. Так почався для мене посутній дорослий Шевченко і знайомство з КҐБ – Комітєтом ґосударствєнной бєзопасності…
Невдовзі, буквально за тиждень, на семінарі з історії української мови, хтось із дівчат-одногрупниць, відповідаючи, прохопився московським словом. Ольга Михайлівна Пазяк – кандидат філології, доцент з нашої кафедри стилістики, пуристично спинила, попросила виправитись та ще й розтлумачити, чому потрібно так, а не так… Мовчання затяглося. Я не стерпів: «Так лише москалі кажуть, – кинув спокійно. – «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», – додав наостанок Шевченкове. Ольга Михайлівна підвела мене. Вертикально і суворо – на всі сто – змусила попросити у групи вибачення – за ввесь старшобратній російський народ. Потім – уже наодинці – крута лекція на взірець того, що справжній Шевченко, звісна річ, не заборонений, але скільком людям – і то немалим числом – потоптано й поламано долі. Тим паче, що на факультеті, зокрема на нашому курсі, була своя «третя сторожа»: аж через цілих п’ятнадцять літ, травнем місяцем, один із найулюбленіших моїх викладачів, безпосередньо, у приватній розмові, завважив мені, що в кожній групі (а в нас на курсі їх було чотири), тільки офіційно значилося по три «стукачі», котрі неухильно й ревно трималися трьох «З»: заходили, запам’ятовували, здавали.
 
Може, батько останню корову
Жидам продав, аби вивчить
Московської мови…
 
З московською мовою і москалями назагал, за Шевченком, переходили буттєво речі просто чудовезні. До неймовіру! Вже редагуючи своє «Слово» і коментуючи час по час ту чи ту інформацію або ж подію в українському радіо, завітав якось був на гостину до приятеля. Хазяйський син, іще зовсім зелений школяр,  дружив лише з «російським» словом – з огляду на те, що його дід свого часу, в 70-ті роки минулого століття, перебував з «освободітєльной» місією в Європі – отож, мама в мадярах до української школи, ясна річ, не ходила й українською не розмовляла. Проте сталося так, що тут, у Києві, хлопчина пішов до НАШОЇ, української, школи – не цілеспрямовано, а лишень через те, що була найближче. І йому, першокласникові, поклали домашнім завданням вивчити напам’ять щось із Шевченка. На вибір. З доброї волі. Попросив мене допомогти. І ми вивчили.
 
Ляхи були – все взяли!
Кров повипивали.
А москалі і світ божий
В путо закували!
 
От цю строфу хлопець і задекламував на уроці. То тільки треба уявити. Українська школа, де всуціль помосковлена атмосфера – на перервах, у побуті, практично повсюди панує чуже слово, в дитячих мізках потворні телевізійні бойовики, чорні квазімодні ігри та інші знадні нелюдські вартості, і раптом русявий хлопчина хвацько і захоплено: «Ляхи були – все взяли…».
Вчителька отетеріла – й одразу ж до директора: в класі привселюдно читають ворожі, антидержавницькі вірші. Налякались – і кріпко. Допиталися хто, коли і навіщо навчив. Хлопець – розіп’ятий на хресті – зізнався. Ось так, початком 90-х, у столиці Української держави я ходив до української школи боронити українського генія і його ще такого юного, одначе вже свідомого апологета, з яким по-чоловічому ми відтоді на певний час затоваришували.
Вже опісля були речі приємніші і тепліші. Хоча до певної міри дражливо-сумні. Моєму школяреві, звісно, й надалі давали завдання пізнавати Шевченка – «Садок вишневий коло хати…», «Хрущів, що над вишнями гудуть…», «Лілею», «Руту», «Хрещатий барвінок»… Але брати то все напам’ять хлопцеві було не зовсім просто! Бо семантика слів, їхня значеннєва суть, власне саме слово було йому поза свідомістю, цілком чуже, незнане і небачене. Тоді ми йшли до парку, ачи в гай, де перед очі чаклували бджоли, означення нектар, пилок, стільники виходили на живий зміст, Шевченкове слово світилося, вбиралося в колір і запах, дихало. За хвилину-другу римовані рядки вже були хлопцевим набутком… Так поставав і відкривався достоту справжній Т.Шевченко: йому, молодшому, – свіжими, першими гранями, мені, багато старшому, – новими, несподівано – педагогічними, просто людськими…
Певно, маємо частіше брати до рук «Кобзаря» і читати – знявши з цієї напродиво народної книжки офіційний намул, канонічну зашореність і накинутий порабований коментар, читати без купюр, цілого, з плачем і болем, звитягою і погордою – живого Шевченка. Бо слухати з повійної національної телевізії та кволих радійних студій наших – тих чи тих нездалих, випадково-тимчасових, хай і «законних» поводирів – їй-богу вже бридко.
 
Теплий кожух – тілько шкода
Не на мене шитий.
І розумне ваше слово
Брехнею підбите.
 
Я цілковито собі складаю справу з того, ЩО і ЯК згадую, і стовідсотково відповідаю за все. Адже ніколи не зійде з пам’яти 22-й день травня 91-го року, коли ми з Юрієм Покальчуком були на прямому радійному ефірі у Бориса Гривачевського (Борис робив тоді на І-му  каналі свою круту «Незалежність»), а слухачі телефонували в студію і німо кричали про брутальний глум, що його чинили на Чернечий горі міліціянти над українським людом. А перший натоді чоловік у державі – Леонід Кравчук – про те, звісна річ, ні сном, ні духом нічого не відав. Що вже говорити про брунатно-знаковий – рівно  за десять років по тому – мов чорний гарячий сніг, кривавий 9-й березневий день –  «України без Кучми»…
 
А голод стогне на селі…
І стогне він, стогне по всій 
Україні.
Кара господева. Тисячами 
гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам 
продають.
Та голоду раді, та Бога 
благають,
Щоб ще хоч годочок
Хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі і інному краї
Наш брат хуторянин себе 
показав.
А Бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути і бачить – 
і не покарать…            
Олександр СОПРОНЮК