Микола Радиця.Біографія,поезія

24.02.2016 09:26
Микола Радиця народився 11 жовтня 1956 року  в с. Дзвінки Білогірського району  Хмельницької  області в простій українській родині. Дитинство минуло серед дивовижної природи, яка наповнила душу вічно-живою красою. Ще з молоду навчився вслухатися в таємничу мову природи та відчувати її до найменшої краплини. 
У 1983 році закінчив Український інститут інженерів водного господарства, за фахом інженер-гідротехнік. У 2004 році здобув  другу  вищу освіту за спеціальністю економіка-підприємства в Українському державному університеті водного господарства та природокористування. Із 1983-1987 р. працював на будівництві Хмельницької АЕС на різних посадах, в Хмельницькому монтажному управлінні «Юженергомонтаж». 
У 1987 році перейшов працювати в гідротехнічний цех з експлуатації Хмельницької АЕС. Із 1989 року і по цей час - директор Нетішинського відокремленого підрозділу  колективного сільсько-господарського підприємства «Тепличний комбінат».
Вірші  пише зі шкільних років. Перші публікації вийшли у 1973 році в місцеві пресі. Вірші публікувалися в міській газеті «Нетішинський вісник», славутській районній газеті «Трудівник Полісся», всеукраїнській газеті «Гарний настрій», а також у квартальнику «Буковинський журнал». У 2015 році поезія Миколи Радиці була надрукована у колективній  збірці поезій, прози та пісень «Я серцем ненароком відболю». На сьогоднішній день працює над доробком власної поетичної збірки. Полюбляє живопис, малює. 
 
ПОЕЗІЯ
 
Вогонь не згаса
 
Морок і морок, і тільки морок…
За роком рік сховались в сивині.
За ними стукають - уже ж не сорок,
А десь під шістдесят уже й мені.
 
 
Кує зозуля лунко на світанку,
Журба і туга плачуть на душі.
Зібрати б їх в одну велику склянку
І може, вип’ють вдосвіта вужі.
 
Але прошу свою надію,
Щоби не згас душі вогонь.
Тоді я знов таки зрадію,
Забуду сніг побіля скронь.
 
Бо ж не згасає в небі зірка.
Хтось на кресалі ще кує
Літа мої, є в нього мірка,
Бо хто як вірить, так жиє.
 
 
Борімся всі!
 
Чекати, чути, щось боятись...
У думах правди не знайти.
Збиратись. Так. Усім збиратись!
На ту стежину, де діди
Точили саблі і багнети,
Держали з порохом сухі,
І плакать будуть наші неньки
Поки живуть у нас чужі.
 
Без віри, правди й покаяння,
Без капельки в душі сльози...
І крихта хліба, хоч остання,
Зметуть з стола собі вони.
Й хреститись будуть що кохають,
Що вірять в Бога і добро,
І душу чорную не мають,
І їхні вчинки - то не зло...
 
Як важко нам в усе це вірить.
Удавка коле, мов перо.
Це біль, а не сверблячка шкіри,
І ця біда прийшла в село,
У місто, поле... Ріки крові,
Лани, степи і лиш тополі
В рядках стоять, як наші долі.
Все бачать, чують і мовчать...
А ми - живі ще поки люди!
І вірте, вірте у добро!
За нами правда, воля, Крути...
У нас своє зійде зерно!
І хліба буде всім доволі,
І сад вишневий зацвіте,
І син народиться у волі
І нашу гідність пронесе...
 
За нас зрадіють в Канах кручі,
І знову воля Тараса
З могил підійме нас ревучи,
Щоб сліз не було - а роса...
Борімся всі, і ми поборем!!!
Байдужість, смерть і пустота
Не дасть нам жити всім свободним,
Поки на сході є орда.
 
 
Я плачу у душі
 
Я хочу «вирвати» пройдешніми роками,
Які калічили, гнобили Україну.
Де не людство ховалося ярами,
І де земля сповила їх могилу.
 
І я кричу: «Що робите, катюги,
Невже історія нічого не навчила?!».
Ви – не пани, а ми не є прислуги.
Земля синів нових своїх зростила.
 
Я плачу у душі. Чом Бог не дав розсудок.
У вічності – це мудрість і земля.
Чом замість радості несете смуток,
Чи ви не бачите, гнобителі, кремля.
 
Калину нашу вам не скорчувати,
Як віру не здолати в себе й в Бога.
На цій землі Вкраїна – мати
Проходить тернами, де праведна дорога.
 
При зламу пагінця, ми пустим сотню,
І сад вишневий все ж таки зросте,
Бо ж мати молиться щоденно Богу,
І син живим у дім прийде.
05.05.2015р.
 
 
Віра у майбутнє
 
Живе дорога кроками слідів,
Пройдешній день карбує днину,
Квітують пращури у сивині віків,
Обнявши оберемками калину.
 
У невмирущості купається земля,
Розп’ята пам'ять на хрестах, могилах.
Лише тоді скорбота золота,
Коли свобода народжується у синах.
 
Хоча лютують дзвони на церквах,
А віра у майбутнє не кидає.
Посіяне зерно зіп’ялось у ріллях
І Україна хліба з нього дочекає.
28.03.2015р.
 
 
Я знаю...
 
Я знаю, що душа твоя болить…
Миттєвостями виє, ніби хуртовина.
Ти в праві розірвать мене. Судить.
Але не є в мені лише причина.
 
Провина в часі, і в моїх роках,
В невірі в тому, що таке буває.
Заплутавшись в прожитих я своїх гріхах,
На небі зірочка на мріях догоряє. 
 
Святочно так, як в церкві при свічі,
Ти відбираєш мій щоденний спокій:
В молитві, величі і тихій, і сумній
Я бачу лиш твої, кохана, очі.
 
Я знаю, що душа твоя болить,
Я біль твій з власним розділяю.
Прожитий день то плаче, то мовчить…
…Скучаю по тобі,
                               Я по тобі скучаю.
22.06.2015р.
 
 
Ти спи, кохана
 
Розіб’юсь в пил,
Спарюсь туманом,
В долонях вітру
Ввись взлечу.
В колі веселки
Над тихим ставом,
В пробуді лісу
Тебе знайду.
 
Над росами
Пройдусь тихенько,
Щоб зупинити
Косаря.
- Ти спи, ти спи,
Кохана, солоденько
Під ніжну пісню
Солов’я.
 
Чіпати я
Тебе не буду,
А лиш кохати
Впотайки.
І все на світі
Я забуду:
Хвилину, день,
Свої роки.
 
Не я придумав
Це для себе,
А защеміла
Так душа.
Прийшов, кохана,
Я до тебе,
Як сніг на квіти,
Як роса.
 
Не застужу
Я твоє серце,
А в теплоті
Верну любов,
Що ми згубили
Там в далині,
І тут знайшли
Її ми знов.
06.04.2015р.
 
 
Музей прожитого життя
 
Я  в свій музей прожитого життя
Почав частіш заходити свідомо,
Щоб там знайти затишок, відчуття,
Де всі стежки зійшлись не випадково.
 
Свій падолист ногами підгорну
І задивлюсь на нього без сонетів,
І в немоті оцій себе знайду
У зареві свічок струнких кадетів.
 
Схилюся осені на тихе їй плече,
Щоб подивитися на свій музей прожитку.
Й подумать, що не встиг зробить я ще
Зимою, осінню, весною, влітку.
 
І воскрешусь повільно в кожнім слові.
Задихаюсь. Я буду все ж писати,
Рифмуючи свій біль, що від любові,
У букві, слові тебе шукати.
31.03.2015р.
 
 
Чекай мене
 
Боюсь зустрітись з подихом твоїм,
Торкнутись рук і чистоти надії.
Під проливним дощем своїм
З тобою я стою у безнадії.
 
Кромсаю душу на часточки, шматки...
І вмить не дихаю – а просто плачу.
Себе зганяю в загублені кутки
І там тебе також я бачу.
 
Я проганяю! Ні,...ні,...не йди...
Явилась ти сьогодні не на часі,
Не загуби мене - мене знайди
У пісні мавки, ніжній казці.
 
Я папороті цвіт колись знайду
І тільки з ним до тебе повернуся.
Чекай мене, чекай – прийду,
Якщо в роках своїх не загублюся.
14.03.2015 р.
 
 
***
Відром води соломи не змочити,
А мрякою промокне вся.
І не миттєвістю тебе любити,
А вічністю – кохання прославля.
 
І загубившись в пелюстках суцвіття,
Де тіло зайве, як кафтан,
Де дві душі дорогою в століття
Сховались у м’який, густий туман.
 
Нехай життя на лаврах мироточить,
В обіймах ніжності, у співі гусляра.
В мірах роси удвох босоніж
Скупатись в вірності у серці журавля.
 
Вклонитись долі, бо ж вона, проказа,
Дається Богом лише однобіч.
Одне кохання не знайти два рази,
Як не знайти коштовну в скирті річ.
 
Відром води соломи не змочити,
А мрякою промокне все.
Я хочу вічністю тебе любити,
Куди б судьба мене не занесе.
13.04.2015р.
 
***
Згубилось кохання поміж нас. Упало.
Десь зачепилось у сутінках межі.
Те сяйво, що горіло, помаленьку згасло,
Скувавши душі, і в мені й в тобі.
 
Розірваний папір, зіжмакані газети.
Тремтіння ручки правди не напише.
Страшенний біль, мов кровотеча рани,
Тебе й мене ще довго не залишить.
 
Щось склеїти, з’єднати вже не в силі,
Навпіл поділена одна дорога,
Набита склом, вся в крові, в солі,
Скалічена в гріхах журба й тривога.
 
Тремтить душа. А як рука тремтить…
Перегортаючи сторінку в кожнім слові,
Щоби в майбутньому хоча б не осудить
Від нас врятовані рядки любові.
      
01.04.2015р.
Микола Радиця