Місія дарувати добро

16.02.2016 17:02

 

Для декого соціальний робітник - єдиний і надійний зв’язок із навколишнім світом. Затишок  в оселі, доставка продуктів, приготування їжі, допомога по господарству – це далеко не вся робота, яку доводиться виконувати соціальним робітникам.   

 Часом і добре слово краще за ліки. Професія соціального працівника вимагає не лише  повної самовіддачі фізичної, але й духовної. Тому, що люди цієї професії лікують інших людей здебільшого добрим словом, співчуттям, співпереживанням та власним оптимізмом.

  І навіть низька заробітна плата та соціальна незахищеність, а іноді і складні характери підопічних не можуть завадить працівникам терцентру – бо вони вже звикли дарувати людям добро.

  У кожному зі своїх підопічних Оксана Стецюк з Нетішина Хмельницької області бачить батька, матір. І все найкраще – для них, бо пошану до старості вона сприймає як християнські заповіді, що мають глибокі корені в її серці.

  Оксана Борисівна понад 20 років працює соціальним працівником. Спочатку розпочинала з відділу соціального  захисту населення. Наразі працівник Нетішинського територіального центру соціального обслуговування. Протягом багатьох років їй щодня доводиться бачить людські біди, біль, страждання. Але попри все вона намагається дарувати тепло своєї душі і впевненість у завтрашньому дні обездоленим і немічним. І це ще раз доводить, що у соціальній сфері немає випадкових людей, а тут працюють фахівці за покликанням, які повсякчас приходять на допомогу тим, кому вона вкрай необхідна, віддаючи їм свої душевні сили, даруючи увагу і турботу.

   Оксана Стецюк з дитинства була чуйною і уважною дівчинкою. Її маленьке серденько вміло любити навколишній світ і людей. Ніколи не відмовляла у помочі. Була працьовитою, адже роботи у селі завжди вистачало. Потрібно було допомагати батькам по господарству: і худобу попорати, й городину виполоти, а ще й у домі та на подвір’ї порядок навести. Особливо була залюблена у квіти. Цю любов з дитинства прищепила їй мама, яка разом із донькою насіювала та насаджувала на клумбах біля хати чорнобривці, айстри, майори та хризантеми.

   Народилася Оксана Борисівна зимового морозного дня 1 лютого 1976 року в с. Крупець Славутського району Хмельницької області. У 1991 році закінчила Крупецьку неповну середню школу, а у 1993 році – Старокривинську середню школу. Опісля вступила до Грицівського професійно-технічного училища №38, де здобула спеціальність кухаря-кондитера IV розряду. І не встигла озирнутися як промчалося її дитинство, наче один день.

Коли юній дівчині запропонували роботу соціального працівника, вона погодилася. І тоді вперше Оксана Стецюк зіткнулася зі справжньою  реальністю життя. Маючи добре і чуйне серце переймалася долею своїх підопічних. Не дивилася на попередньо складений графік, а приходила до людей стільки, скільки їм потрібно. «Люди звикають до нас, а ми до них, – каже пані Оксана. – Ми стаємо дуже близькими. Попри значиму матеріальну підтримку, яку надає програма, не менш важливою є духовно-емоційна складова. На жаль, для самотніх хворих людей світ часто звужується до меж їхнього помешкання, вони стають відірваними від суспільства, хоча серед підопічних чимало людей з цікавими долями, які – за більш сприятливих обставин – навіть у похилому віці могли б бути корисними для держави  й далі реалізовувати себе.

   Всім нашим підопічним потрібне просте людське спілкування, їм дуже важливо бачити, що їх не цураються, що вони такі ж люди, як і всі інші». Тому, за словами жінки, в їхній роботі дуже важливі милосердя, терпеливість і вміння слухати, а енергія, яку вони віддають, повертається до них сторицею. Пані Оксана каже: «Коли робиш комусь щось добре просто так, й ця людина від того щаслива, то відчуваєш й себе в десять разів щасливішою».

   Як писав французький письменник Андре Тер’є: щасливого життя нема, є тільки щасливі дні. Отож  такі дні настають тоді, коли отримуєш бажане від життя, реалізовуєш давню мрію, закохуєшся. Саме кохання до Юрія затьмарило голову вродливій дівчині Оксані. Вона по-новому дивилася на світ, бачила всю ту красу, яку, здавалося, не помічала. Це й був початок її щасливого подружнього життя. Через рік народилася донечка Ангеліна. І в будинку молодої пари ще стало світліше, галасливіше, адже кажуть, що немає на землі прекраснішої музики ніж дитячий сміх… Не зогледілися батьки як виросла їхня донечка. З дитинства наділена Божої іскрою – талантом. З дитинства маленьку Ангелінку тягнуло до мистецтва.  Закінчивши школу вирішила усе-таки втілити у життя свою мрію – стати художницею. Наразі дівчина студентка Львівського коледжу декоративно-ужиткового мистецтва за фахом скульптор-художник.

   Довгий час працюючи соціальним працівником Оксана Стецюк замислилася над вищою освітою.

   Жінка спочатку у 2002 році  закінчує Хмельницьке професійно-технічне училище №24 і здобуває кваліфікацію соціального робітника, а у 2008 році – Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (молодший спеціаліст).

   Пані Оксана каже, що Нетішин хоч і  невелике місто, проблема відірваності від навколишнього світу категорії людей похилого віку однакова, що у великому місті, що в маленькому. Людина, як за повітря, хапається за життєву ниточку. Її відокремлення від суспільства сприяє тому, що ці ниточки обриваються швидше, а в кінці життя ще більше проявляється бажання бути корисним комусь. Прийшовши 20 років тому працювати соціальним працівником я ще не до кінця розуміла, що це моє покликання. З роками набираючись досвіду, мудрості, кожен день відчуваючи, що потрібна своїм підопічним, переконалася, що така моя місія - робити людям добро. А як це угодно Господу – так тому й бути. Головне, не зважаючи ні на що, залишатися людиною з добрим серцем. Бо лише добро в цьому світі здатне змінити  багатьох людей, в тому числі і життя у самій державі.

 

Наталія СТЕПАНЮК

Фотогалерея: Місія дарувати добро

Фотогалерея порожня