«Народе мій, до тебе я ще верну…» До 80-річчя поета Василя Стуса

26.04.2018 10:20
Нема мені коханої землі,
Десь під грудьми пече 
гірка калина,
Сміється божевільна Україна
У смертнім леті на чужім крилі…
 
Цього року Україна святкує ювілей людини,чиє життя стало символом неабиякої сили духу, світлого розуму і безкомпромісності там, де йдеться про Україну. Але найбільше про Стуса говорять його надглибокі тексти, де є він сам. Такого унікального і потужного поета Україна втратила восени 1985 року… Борець за рідну землю відійшов у засвіти молодим, проте  встиг заясніти для свого народу.
Василь Стус – поет дуже сильної емоції та внутрішньої потуги. Його вірші глибокі, болючі і можуть схвилювати людське серце надто сильно, якщо читач не буде готовий до таких текстів: «потрібна виробленість літературного смаку і добра філологічна освіта, щоб читати Стуса…» (Є. Сверстюк). А його епістолярна спадщина, яка складається в основному з листів до дружини та сина – це справжні шедеври!Багато років неволі «висталили» його дух, і саме в цей час народилися твори, які живлять нас, читачів,зсередини і не дають зачерствіти людському серцю.
Народився Василь Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області. Дитинство було мученицьким, бо замість того, аби переживати щасливі миті, хлопчик бачив, як його братика розірвала граната, а тато пух від голоду, і нічого не міг зробити… Але разом з тим, він вчився любові від мами– Їлини Яківни: «Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати...» Потім Стус навчався в Донецькому педінституті, який закінчив з червоним дипломом, блискуче вивчав мови, перекладав, писав. Як письменник дебютував  1959 року, коли на сторінках «Літературної газети» вперше побачила світ перша ґрунтовна добірка творів з передмовою Андрія Малишка та  вступним словом. Працював учителем української мови та літератури, редактором у газеті. Потім вступив до аспірантури Інституту літератури у Києві. У цей час виходить його перша поетична збірка «Круговерть», а також друки перекладів із Рільке, Лорки, Гете. Стус був серед числа тих, хто входив до клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві.  У той час існував самвидав-підпільне видавництво, і просто унікальне явище в історії літературного процесу в Україні. Таким методом публікувалися і передавалися з рук в руки важливі, але суворо заборонені праці, навіть за кордон.  Коло  друзів Василя Стуса формували: Алла Горська, Іван Світличний, Іван Дзюба,Євген Сверстюк, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна та інші. Сім’я Івана та Леоніди Світличних була тим центром, навколо якого згуртовувалися митці. Саме у їхньому домі проходили творчі зустрічі, там друзіобговорювали та передавали одне одному книги, різні цікаві матеріали і просто насолоджувалися спілкуванням.
 З Іваном Світличним у Василя Стуса були особливо приятельські  і міцні стосунки. Тому коли друга вперше арештували 1965 року, Стус глибоко переживав: 
«Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить…»
     Незабаром, сталася подія, яка лишила свій відбиток і на Стусовій долі. На прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна», Стус йде на серйозний крок: вголос говорить людям про масові арешти української інтелігенції. Звісно, такий вчинок не залишається не поміченим «зверху». Одразу після цього його виключають з аспірантури. Ситуація загострюється… Скоро, за  дивних обставин, помирає художниця, активна громадська діячка  і добрий друг поета -Алла Горська. На її похороні Стус привселюдно читає,  присвячений їй вірш: 
 «Ярій, душе. Ярій, а не ридай. 
У білій стужі сонце України. 
А ти шукай - червону тінь калини 
на чорних водах - тінь її шукай…»
   Після виключення з аспірантури, Стус виконує різні роботи, особливо цінною для нього стає праця в архівах. А ще він зустрічає свою майбутню дружину – Валентину Попелюх, 1965 року вони одружуються: «Я дякую Долі, що Валя – моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама – бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина – так схожа, у моїх очах, до моєї мами»).
   Щодо віршів, то через заборону, друга збірка поета «Зимові дерева» виходить таємно у самвидаві, а згодом  у Брюсселі. 1971 року -збірка «Веселий цвинтар».Стус не припиняв писати скарги і листи керівництву та спілці, у яких суворо засуджував політику влади щодо української інтелігенції. Ці та інші факти призвели до того, що 1972 року Василя Стуса вперше арештовують: «Ця Богом послана Голготаведе у паділ, не до гір…»
Він гідно і з честю витримує цей арешт, як і наступні: «Благословляю твою сваволю, дорого болю, дорого болю…»,- напише він, і справді Стусова дорога була благословенна, бо він не відступився ні на крок від своїх принципів і переконань. Попри те, що в нього уже була дружина і маленький син, він, усвідомлюючи свою неприсутність у їхньому житті, намагається бодай у листах виховувати сина, передати свій батьківський досвід йому, розтлумачити де істина, а де химера… В одному із таких звернень,  батько відповідає синові на запитання про конфлікт у творі «Лісова пісня» Лесі Українки: «А смисл «Лісової пісні» – такий: 
«Мавка – для дурних, Килина – для «розумних». Бо Мавка – це мрія, це коротке сонце в сірому житті, Мавка – це свято, великдень душі. А Килина – це сірі будні, це сало з часником, це повна макітра вареників і жодної зірки над головою...». А інколи дає просто мудрі життєві настанови: Вміти любити – то велике вміння. Не знаю, чи є в тебе дівчина. Коли є (чи коли буде)- намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба…».Без дружини поряд йому також дуже важко, і єдине, що його бодай якось рятує, то це написання віршів. Стус не зневіряється у собі, йому стає сили не падати духом, він намагається у листах з рідними бути оптимістом і живитися красою, навіть там, у таборах: «Колимські конвалії – будьте для Валі, достійтесь до Валі – рожеві огні…».
 Відомі нам ще дві інші збірки поета: «Палімпсести» та «Час творчості». Ці книги уже дещо інші, аніж попередні, тут Стус іще більше заглиблюється у внутрішній світ людини, і пробує читати людську душу, а надто намагається зрозумітисенс людського існування. Власне, вся поезія автора глибоко психологічна, його творчість- яскравий приклад добірної, але складної за своєю суттю екзистенційної поезії.
Після повернення додому 1979 року Стус вступає в гельсінську групу захисту прав людини, а вже 1980 року знову арештований як особливо небезпечний, і засуджений на 10 років робіт і 5 років заслання!Прикро, але майже всі вірші, які писав поет у тюрмі забирали і знищували, вціліли лише ті, які вдалося переслати у листах до рідних. Під час цього арешту у нього забрали близько 300 віршів, це була остання, написана ним поетична збірка, яка називалася «Птах душі». Стуса випробовували всіляко: не давали змоги побачити рідних, обманювали, знущалися, шантажували. Кілька разів він оголошував голодування, мав проблеми зі шлунком, а 1985 року  у ніч з 3 на 4 вересня його не стало… І досі достеменно невідомо, яка справжня причина смерті поета. Існує версія, що він загинув від удару карцерними нарами,  і це могло бути сплановано заздалегідь.
Стус-поет був майже невідомий за життя, його вірші були відомі за кордоном швидше. Свого часу творчість поета була висунута на здобуття Нобелівської премії, але передчасна смерть автора завадила цьому статися. Багато віршів стали піснями: «Ще вруняться горді Славутові кручі», «Жертва», «Колимські конвалії» (сестри Тельнюк), «У цьому полі синьому, як льон» (група «Тінь сонця») та інші.
До українського читачатвори поета «прийшли» вже після реабілітації його імені і опісля закінчення жорстоких 80-х років: «Тiєїзiрки не бачили, коли небосхил був захмарений i заслiплений сезонними лiхтарями» (Є.Сверстюк). Але, зате, зараз кожен, хто готовий читати нехай жорстоку, але потрібну правду, ту правду, людини, яка відстоювала своє право на гідність, чесність і безкомпромісність, має змогу доторкнутися до «дороги болю», яку пройшов Стус як поет, і як  людина - гідно і до кінця, не зійшовши з тернових доріг: «Дотягну до краю. Хай руками, // хай на ліктях, поповзом — дарма…». Поет-Стус зумів «у смерті повернутися до життя», і направду зріднитися зі своїм народом. Його постать порівнюють із Шевченком, і не тому, що вони обоє прожили 47 років, а , мабуть, через їх особливе світовідчування і звернення до своєї землі і свого мученицького народу. Мабуть, тому, що обидва занадто любили свою «Україну убогу» :
 
«..все одно милішої нема 
за оцю утрачену й ледачу, 
за байдужу, осоружну, за 
землю цю, якою тільки й значу 
і якою барвиться сльоза».
Відкриймо для себе живе і палке слово сильного поета, і тоді сила буде в нас самих!
Ірина САДУЛА-БОДНАР,
учитель української мови 
та літератури
с. Тязів, 
Івано-Франківська обл.