НАРОДЖЕННЯ ДИВА. Світлана МАЛАНКА-БАЛІЦКА

28.03.2019 14:18
– Виродку проклятий! Та не товчися вже! Не маю сил терпіти це! – жінка вдарила себе по величезному животу. На мить, ніби всередині щось затихло. А потім, ще з сильнішою силою штовхнуло у бік.
Жінка насилу підвелася з крісла і почвалала, гойдаючись, до дзеркала. З нього дивилася бліда, з глибокими впадинами під очима, якась примара.
 
 
– Хіба це я?! Якесь посміховисько! – у відчаї вигукнула Марина. Під своїм серцем вона носила уже дев’ятий місяць дитину. Тільки чомусь вона його не любила. Не мала до нього материнських почуттів.
Марина працювала в будівельній організації. Користувалася повагою серед колег по роботі. Вже з перших днів намагалася себе проявити й просувалася по кар’єрі все вище і вище. Розумна, красива, вона за вдачею була кар’єристкою. Їй хотілося все більшого і більшого. Після закінчення будівельного університету Марина влаштувалася на роботу і за короткий термін проявила свої здібності та вміння досягати чогось. Серед колег з’явилися і такі, що почали недолюблювати її. Але на все це дівчина не зважала. Як заступник начальника з фінансових справ, Марина поїхала на конференцію з питань залучення інвесторів і меценатів, де йшлося про будівництво цілого житлового кварталу. Там, на конференції, вона і познайомилася з Анатолієм.
Анатолій був високий, статурний, з широкими плечима. Плавання і вправи в спортивному залі зробили свою справу. Не раз ловив на собі зачаровані погляди жіночої статі. Посміхаючись собі під ніс, навіть не усвідомив, коли й сам закохався у себе. У нього все мало бути ідеальним: до блиску начищені туфлі, випрасувані штани зі стрілками, сорочки, охайно укладене на голові волосся. Виголений і напарфумлений, він справляв враження самозакоханого нарциса. І чомусь ота його ідеальність впала в око Марині. Закохавшись з першого погляду, Марина навіть не зчулася, як їхні дружні стосунки переросли в інтимні.
А потім Анатолій охолов. Почав рідко телефонувати Марині й через деякий час зовсім зник...
Марина відчула, що з нею щось не так. Її постійно нудило, паморочилося в голові, груди округлилися, погладшала. Оскільки в неї й раніше були затримки «місячних», не одразу звернулася до лікаря. Коли вперше пішла на прийом до гінеколога, почула: «Вітаю! У вас буде малюк». Від такої звістки, Марина закам’яніла. На хвилину їй мову відняло, а коли отямилась, то з розпачу заридала, охопивши голову руками. Лікарка здивовано глянула на неї, а потім, не відриваючись від своїх записів, швидко заторохтіла: «Попереджую, що аборт тут неможливий. Дуже великий термін. Про таке й не думайте. Та це ж просто чудо! Ви станете мамою!»
Марина, ще більше пришиблена тим торохтінням, навіть не подякувала, а хутко вибігла з кабінету. Ось уже бреде вулицею, не бачачи нічого перед собою. Сльози заволокли мокрою пеленою очі. Коли прийшла додому, у своїх думках від страху перед тим, що її чекає в майбутньому, мало не збожеволіла. Так в заціпенінні вона й просиділа півдня. Прийшла до тями, коли вже смерклося.
Небагато часу минуло. Марина продовжувала ходити на роботу. Колеги помітили зміни в Марині, перешіптувалися за її спиною, проводили її загадковими поглядами, а вона, як могла приховувала від них свій стан. Кожного дня туго обмотувала живіт, груди. Поміняла гардероб – почала носити вільний одяг – Бохо. Навіть зачіску поміняла. Довге красиве волосся довелося обрізати й перефарбувати на рудий колір. Змінивши свій імідж, Марина зненавиділа все в цьому світі, що спричиняло їй дискомфорт. Адже на її кар’єрі можна вже було ставити хрест. Ще дужче вона занурилася в роботу. Від довгого сидіння за комп’ютером боліли очі, спина, а живіт, що все ріс, ще більше створював незручності. Бажання їсти і їсти, той нав’язливий голод, проймав усе єство, і Марина смакувала бутербродами, які на швидку руку готувала вдома.
Добігав кінця останній місяць вагітності. Марина вже не ходила на роботу. Вона як та примара, важко пересувалася по хаті. Ноги-колоди, опухлі й брезклі, а лице бліде, схудле. Очі з погаслим вогником були сховані під набряклими повіками. Останній місяць вагітності давався їй так важко! Ніякої підтримки! Насамперед від коханого, якого вона так любила і який так раптово щез.
– Боже! Скільки ще мучитися! Ненавиджу себе і тебе, дитя, що в моїй утробі! Ти чуєш?!
І Марина зі злістю ще раз вдарила себе по животу.
 
 
***
– Кохана! Уже все готово? – запитав Василь у Меланії. – Скоро зірка з’явиться і засвітиться на небі. Ми вже будемо сідати за стіл вечеряти. О, Господи! Як я люблю ці митті!
І Василь, взявши глибокий глиняний таріль з варениками, пішов до великої кімнати. Біля вікна стояла лісова красуня, вбрана кульками, які від світла пломеніли діамантовим блиском. Оповита гірляндами ялинка була єдиною втіхою в їхньому сімейному царстві.
Вже, майже десять років Меланія з Василем очікували на своє немовля. Куди вони не їздили, в яких тільки святих місцях не побували, де тільки не вимолювали, щоб Господь змилостився над ними й послав їм оте очікуване дитя. Роки йшли, Меланія все ж таки не втрачала надію. Вона разом з чоловіком вірили, що Господь змилосердиться над ними й пошле їм маленьке янголятко. В цей вечір, як завжди вони готувалися до святої вечері. Меланія завершувала приготування, але якесь відчуття не давало спокою, ніби якийсь камінь лежав на душі. 
Перейми почалися... Марина корчилася від болю, обличчя було спотворене гримасою. Що вона буде робити з цим немовлям? Без ніякої підтримки: немає рідних, немає коханого чоловіка... Ця думка не покидала її відтоді, коли дізналася, що вагітна. Вона зненавиділа усіх, навіть, цей світ. Ніяк не могла зрозуміти, чому це сталося саме з нею. Те дитя, ні в чому не винне, зараз просилося на світ Божий...
...Марина лежала на підлозі, а біля неї несамовито пищав маленький згусток тіла, який просив від цього холодного неприязного світу краплинку тепла й уваги до себе. Марина ж дивилася на нього з огидою.
В голові майнула думка: «Треба якось позбутися цього!». Вона підвелася з підлоги, схопила покривало з дивану і загорнула те червоне тільце. Відчувши тепло покривала, немовля затихло і заснуло. Марина вдяглася і, взявши згорток з дитям, почвалала до смітників. Там, залишивши немовля на землі, Марина повернулася додому.
– Василю! Я зараз прийду. Винесу сміття. – сказала Меланія і, накинувши на себе теплу хустину і пальто, почала відмикати двері квартири.
– Куди ти, Меланіє, давай я винесу, – запропонував Василь.
– Та ні! Не треба. Я заодно подихаю свіжим повітрям, а то мені так тяжко на душі, так млосно. Прямо не знаю, де себе діти, –  запротестувала Меланія і винувато подивилася на Василя. Чоловік не перечив. Натомість запропонував піти разом з нею.
Біля смітників лежав якийсь згорток. На дворі було холодно.
– А морозець таки хапає, сильнішає. Мабуть, завтра буде ще морозніше, – похукав в долоні Василь, і потер руки. В той самий час зі сповитка почулося квиління дитинчати. Меланія закам’яніла на місці.
– Що це, Василю?! – вигукнула вона. – Ти чув? Ніби зреагувавши на їхні голоси, квиління подужчало. Під ногами у них зі згортка лунав крик немовляти. Мороз все більше починав міцнішати й через покривало добрався до тільця немовляти. Від холоду і голоду мале кричало.
Меланія нагнулася, розгорнула покривало і побачила дитя. Воно вже не було червоне, а посиніло від холоду. Обережно взявши немовля, Меланія кинулася до хати. Василь, ще не зрозумівши, що коїться, побіг за дружиною.
Вже вдома через деякий час, обоє схилились над немовлям, яке відігріте, нагодоване, мирно сопіло, прицмокуючи губками, Меланія зі сльозами на очах промовляла:
– Дякую тобі, Господи Боже, – Царю Небесний, що послав нам на Своє народження нам синочка Богданчика, наше миленьке янголятко, який і сповістив нам цю Благу вість про Твоє народження. Уповаємо на Твою милість з небес!
Світлана МАЛАНКА-БАЛІЦКА.
24.12.2018.
Лісабон.