Небуденні думки

19.02.2017 13:40
Якщо  ти яблуко – тебе неодмінно хто-небудь надкусить, якщо свічка– то коли-небудь прийдеться догоріти, якщо троянда– хтось може поколотися до твоїх колючок, якщо ж тюльпан– рано можеш зів’янути, якщо навчишся бути небом – маєш шанс стати вічністю для когось. 
Що вибрати? Як бути?  Чи обирати горіння: яскраве і феєричне та іноді гіркі упадки,  чи, все-таки, дозволяти себе поїдати, чи, може, не дочікуватися до феєричного розквіту, аби  потім не падати…
Бути надбитою посудиною боляче, а особливо, якщо ти вже встиг заповнити її чимось вартісним, а  тут на тобі – надбивають – і все летить шкереберть… Іноді важко зрозуміти хто має рацію, кожен намагається відстояти свою правоту. А якщо перестати це робити? Чи зітреться тоді власне я, якась глибинна суть? Можна обирати глибину, але ж  можна губитися у ній, а хто допоможе вийти звідти? А що як інші теж, як ті надбиті глечики чи горнятка!? От ще нині стоїть собі таке гарне мальоване і святкове, а завтра, або й за мить, щось надривається, б’ється –  і вже нема тої краси, відчуттів уже тих нема. Як цвіт летить за вітром і його не спинити, як розтає  у долонях сніжинка, так ми не можемо часто бути тими, якими є насправді, бо обставини не дозволяють. І не тому, що не хочеш, а не маєш змоги… Отак і живемо: стаємо не собою і не впізнаємо себе. А потім дивуємось… Аби дійти до вічності, в значенні – глибини, треба, мабуть, пройти і яблука, і свічки, і тюльпани, треба бути болем і відчувати біль, переживати, плакати, падати, терпіти, і, врешті, пробачити: і комусь, і собі, і світові. А ще – понадіятися, знову, і нічого, що вкотре, головне, щоб без сліз – а з небом…
Ірина САДУЛА-БОДНАР,
с.Тязів,
Івано-Франківька обл.