Непочутий монолог серед грози

25.04.2018 12:05
Ні-ні, ти не подумай, я не спеціально перейшла на цей бік вулиці. Я ж не шукаю зустрічей з тобою, Бог свідок, ти завжди з’являєшся випадково. Ось і тепер хотіла сховатися під парасолькою, але раніше зустрілася з твоїми очима. Бачу, он подріботіли, оминаючи калюжі, твоя дружина з сином, ховаючись кожен під своєю парасолькою. Хлопчик – безтурботний горобчик, твоя маленька копія. Вона ж – у світлих джинсах і з глибоким поглядом карих очей. Звичайно ж, ви не ходите разом, адже ви розлучені. Але ж ти, певно, обожнюєш сина – батько по вихідних, чи не так? Ти помітно змарнів і став сутулитись і, мабуть, ні за що не пробігся би босим під грозою. Як тоді, багато років назад. Коли був такий самий травень – з прохолодними бруківками, бездонними калюжами, викупаними каштанами і зухвалими клумбами, де дочекалися свого вибуху півники і конвалії. Ми бігли, розмахуючи сандалями в руках, а в кишенях шортів дзенькали монетки, притримані для склянки капучино. У тій кав’яренці-підвалі дещо підозріло оглянули босоногих клієнтів, та все ж налили ароматного напою. Ми примостилися за столиком у кутку і обпікались рожевою пінкою, а за синіми вітражами довгастого віконця шаленіла злива.
...Я не знаю, чому ти вибрав її. Може, тебе полонив її хвилюючий грудний голос, чи прозора антична шкіра, чи звабливі родинки-зернятка на підборідді. Або ж рідкісний колір волосся  – попелясто-русий. А колись тобі подобались мої зелені очі і безладна каштанова гривка. Що змінилося з тих пір? У наших з нею очах, здається, однаково смутку, і наша хода дещо втомлена. Може, то через важку сумку?
– Привіт! Тобі допомогти трохи донести? – ти несподівано наближаєшся до мене і справді берешся за мою торбину. І чую твоє дихання, і зустрічаю твій погляд, і... не прочитую там нічого. Так, ти ніколи не був розкритою книгою, але все, що мені треба, я дізнавалась саме з виразу твоїх очей.  А ще якимсь дивним чином я відчувала твій настрій навіть на відстані. Навіть коли ти вже був одружений і працював на будівництві при столичних котеджів, мені наснився сумний птах. Він стукав у балконні двері,  і одне крило в нього було зламане. Згодом я дізналася, що ти в той час травмував руку. Містика? А тепер, коли стоїш на відстані подиху, я бачу лише очі безмірно чужої людини, а цей застуджений голос лунає наче з протилежного боку котрогось із океанів…
– Та ні, дякую. Мені ж недалечко, – я силкуюся вдячно осміхнутися. Мій будинок справді видніється за півкварталу. І взагалі я поспішаю, бо вдома на мене чекає маленька донечка. Я ж тільки в магазин вибігла, не хотіла її брати в такий дощ. От вона і сидить одна, бо мій чоловік після вчорашньої сварки багатозначно грюкнув дверима і зник у передгрозовому мороці. Я не залишала для нього нічник запаленим, двері відчиненими, а їжу підігрітою. Я взагалі його не чекала, не шукала, не видзвонювала. Не хотіла і не могла. І сни – мій і дитячий – були спокійними і глибокими, бо ж дощить. Тому і кваплюся, щоб не промочити туфельки, бо вони в мене модельні. І туш моя фірмова, тому й  не створює брудних струмків на щоках. І я тепер не пробіглась би босою під зливою – нізащо і ні з ким.
…Ну, чого тобі ще? Стоїш похнюплено під проливним дощем, незграбно тупцюючи, а я не розумію, чи кажуть про щось твої очі. Певно, розучилась, адже ми незнайомі вже так довго.
Людмила Весела, 
м. Дунаївці Хмельницької обл..