Незабутнє

15.10.2016 18:20
Ніколи… ніколи не повертайтеся у місця, які несуть для вас біль і смуток. Це такі дивні вінтажні місцинки, які закарбовуються у пам’яті, звідки вирвати їх практично неможливо.   
  Знаю, що важко іноді та немає сил, але ви здатні думати, значить щось таки лишилось ще у
вашому тілі.
  Останній потяг рушав із міста, яке ще кілька місяців назад було
мирним, тихим, схожим на мурашник. Яке не надто виділялось
серед інших типових українських міст, а сьогодні «колорит» тут зовсім інший. 
  Ні, нічого такого, мурашником воно залишилось, але не системним, де кожен виконує свою роль. Воно  стало якимсь хаотичним, і люди у нім як безхатченки: сірі, холодні, голодні із купою мрій, які навряд чи вже колись здійсняться.
  Сьогодні останній день перебування у рідному і тепер вже чужому  мені місті. Та ще й погода наганяє розпач зі своїм дощем, який то розпочинається, то стихає. У таку погоду сидіти б у затишній кав’ярні на Московській, слухати легкий рок, дивитись у величезні вікна на перехожих і не думати про незрозуміле завтра. Проте сьогодні не судилося цьому статись. Я любила це місто, втім так склалось, що воно стало символом щастя і болю, після того, як загинув мій син. Я втратила сенс життя... Мені стало боляче щоразу виходити з будинку, чути постріли, ридати, битись в істериці, потім закривати двері, ховатись у погріб, щоб вижити, але чи варто?
 Скільки разів я била себе у груди від відчаю, не могла змиритися із думкою: «Чому він, мій маленький хлопчик?»
Скільки разів я вибігала на ганок, коли починалися обстріли і просила Бога забрати мене, але не судилось... 
Одного разу майже вдалось, але тіло (на відміну від свідомості) хоче жити і береже себе. Тоді старому сусіду вдалося завадити  мені, він з’явився випадково і врятував мене, прикривши своїм тілом, і від важкого поранення помер.
 Я проклинала Бога за це, але навіщо йому мої ридання, коли вже пізно.  Після цих подій мені нічого було  втрачати.     
 Передостанній потяг, який ще може допомогти втекти із цього пекла.
 Довго вагалась, втім наважилась. І ось я стою на платформі, поряд сотні людей з маленькими дітьми... На мить мені ввижається мій Вадимко. Він простягає до мене свої маленькі пухкі рученята і просить взяти на руки… але стоп, ні, 
знову міраж, стільки сліз виплакано, але марно, нікого вже не повернеш, не забудеш…
  Сьогодні останній день, останні години і секунди у цьому місті, яке змогло за такий короткий проміжок часу принести стільки сліз горя… Ось потяг підійшов ближче і до нього хлинув натовп людей. Саме він для них, як і для мене може стати путівкою в інше життя, дати змогу  усе розпочати спочатку.
Марина ЛИСТОПАДСЬКА,
м.Житомир