Олена Теліга «ідеалізувала» фашистських німців, які її і ... розстріляли

29.10.2016 12:41
Олена Іванівна Теліга (з дому Шовгенова або Шовгеніва; 8 (21) липня 1906, Ільїнське, Московська губернія, Російська імперія — 22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, публіцист, літературний критик, діячка ОУН. Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, українсько-білоруській родині: батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик, мати — донька православного священика. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена навчається в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої. Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині.
Навесні 1922 року матері Олени разом з донькою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
До вибуху Другої світової війни Олена Теліга проживала у Галичині (зокрема, у 1936 році — в Заліщиках та Польщі (ще з 1929 року, коли у Варшаві померла її мати). Тоді ж настали злидні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. Після появи ОУН (б) належала до ОУН (м).
 
Олена Теліга «ідеалізувала», так би мовити, фашистських німців, які її і розстріляли.
 
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі, як повідомляє Вікіпедія:
«Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях». Отож, доктор філології, професор Іван Денисюк правий - Олена Теліга була дещо наївною (детально читайте нижче). 
22 жовтня 1941 р. автомобілем через Святошин та Брест-Литовське шосе доїхала до Києва, зокрема, проїжджала поблизу КПІ. У місті організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише:
«…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…».
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов нацистської влади: ігнорувала вказівки гітлерівців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, втікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…».
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно німецьким гестапо в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.
 
Цікаві факти про 
Олену Телігу
 
«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Творче життя і героїчна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації».(Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»).
Темно-бронзове волосся, відкрите обличчя… У полон погляду її зеленкуватих очей потрапляли навіть, здавалося б, невиліковно байдужі чоловіки. Та взаємністю відповіла хіба двом. Один із них жив у селі Заліси, що на Ратнівщині. 
Серце Олени Теліги, Українки з великої літери, тієї, кого називатимуть Божим перстом, зупиниться на тридцять шостому році. Похоронять без останньої сповіді, без труни. А відтак згадуватимуть як про ту, яка разом із Лесею Українкою – «найвизначніша жіноча постать в українській літературі». 
Олена Теліга росла хоч і в укра-їнській, проте російськомовній родині. Батьки запрошували гувернанток навчати дітей іноземних мов, на рідну ж звертали мало уваги. Зрозуміло, що Олена, яка своє дитинство провела у Росії,  почувалася «петербурзькою панночкою» до певного часу.
Приїхавши з сім’єю до Праги, Олена отримала запрошення на бал, який влаштовував осередок російських монархістів. Молода і чарівна, в гарній сукні, дівчина пила вино, танцювала з кавалерами, насолоджувалася прекрасним вечором. Але в ході однієї з розмов її російські друзі почали насміхатися з української мови, а наприкінці і взагалі назвали її «собачим языком». Запальна Олена, яка не переносила хамів і не вміла миритися з несправедливістю, в один момент з ніжної панночки перетворилася у рішучу дівчину. Вона поставила язикатих кавалерів на місце і зареклася спілкуватися з такими хамами: «Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик», «мордописня»… Всі з того реготали… У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати!» Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою». 
Ще цікавий факт. Теліга мала дивовижну здатність зачаровувати чоловіків — навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою!» Вона сердилась — не за «череду хлопців»,  а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, як справжня варшав’янка!
Доктор філології, професор Іван Денисюк, уродженець Залісів, був свідком перебування в цьому селі Олени Теліги. «У 1938 році мені було чотирнадцять, - згадує вчений. - Олену Телігу я бачив неодноразово й досить добре запам’ятав… Щось непереможно тягло дивитися на неї, вдивлятися в її обличчя. На обличчі була вона не вродлива, але досить висока й струнка. Одягнена в елегантний бежевий плащ… Капелюшок, як тепер мені здається, бронзової  барви. Але та її постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу і чару. Якийсь мудрий погляд, щиро зацікавлений усім і дещо наївний...».
Підготував 
Олесь ПОЛІЩУК,
м.Рівне