Ольга Романишин. Поезія

19.04.2017 11:47
Ольга РОМАНИШИН народилась та виросла на Прикарпатті, в мальовничому місті Долина. Вже  одинадцять років, як пов’язала життя з містом Лева. Одружена. За професією – лікар, за станом душі – поетка. Вірші та коротку прозу пише з шести років, грає на фортепіано, співає. Збирала фольклор. Любить життя та людей.
 
ДЕЩО ПРО ЖІНКУ
 
А жінці так пасує висота,
Із теплих слів розлиті океани,
Очей ясних відверта чистота,
Нанизані із ніжності ґердани...
 
А жінці підкоряються шляхи,
Коли вона замріяно-натхненна,
У час такий крилаті не птахи –
Її душа здіймається блаженна...
 
А жінці личить усмішки цілунок,
Тендітних рук довершена краса.
Їй до лиця щасливий обладунок,
І серце, що в любові не згаса ...
 
ЛЮДИНІ 
(сонет)
 
Лети! Літай, бо неба стане всім!
І боязнь обпалити крила
Обіймуть легкості вітрила,
Так, що пропаде страх зовсім...
 
Відрізав раз, одміряв – сім...
Життя одмінює мірила,
Щоб правда всіх перехитрила,
Шукавши суть передовсім...
 
Нехай сріблиться день 
на скронях, –
Це просто досвіду печать!
Коли ж у серці благодать, –
То є добро в твоїх долонях...
 
Затям же сенс в погожу днину:
Завжди плекай в собі Людину... 
 
С’EST LA VIE!
 
Таке життя! Заручником у часі
Гартує чи мотлошить доокіл.
Комусь за правду голову на пласі
Утнуть чи мовчки висадять на кіл,
 
А інший тихо в ніч хамелеоном
Втирається в довіру Сатані
Та на землі з чортівським 
пантеоном
Будує Вавилони кам’яні...
 
Часи останні хилять горизонти,
Світ добігає до свого кінця.
Блукаємо, неначе мастодонти,
У пошуках натхнення й каганця.
 
Лиш в мороку помітні світлі люди:
Пітьма не раз обпалювалась об
Могутні, вільні, непохитні груди
І тисячі протистояльних спроб...
 
Знайшовши в потемках міцну 
опору,
Хтось кине клич: «Вперед, пора!».
Підведемось – і знов покотим 
вгору
Сізіфів камінь Слова і Добра.
 
ЦЕ ВЖЕ БУЛО
 
Це вже було: і місяць, і зірки,
І хмари кучеряві над садами,
Геть несміливі дотики руки,
Такі, як вперше, Єви та Адама.
 
Це вже було: заплутані мовчанки,
Інтриги, недомовки, каяття.
А десь між тим – замріяні світанки,
Тривалістю, либонь, у півжиття...
 
Це вже було, але ще скільки бỳде:
Печалі, болю, зустрічей, розлук...
Та все минеться, як любов прибуде
Від доторку благáно-ждáних рук.
 
МІЖ НАМИ КІЛОМЕТРИ
 
Калачиком скрутились зорі сонно
І сніг рипить під важкістю стопи.
Прийми мене в обійми 
безборонно,
В очей ріці перестрах утопи!
 
Між нами кілометри ніч змотала
У відліку зворотньому назад.
О, скільки я в розлуці обгоряла!
І що сьогодні? Повний сонцепад.
 
Зникають без одéнків* потрясіння,
Здаюся долі, втомлена в бою.
Іде до тебе, наче по спасіння,
Душа моя, залюблена в твою...
____________________________
*оденки – залишки на дні.
 
РОЗМИНУЛИСЬ
 
А ми з тобою просто розминулись
У лабіринтах вихололих днів.
Уст переплети так і не відбỳлись,
Твій силует давно подаленів,
 
І плетиво між нами розмоталось,
Доріг твоїх зміїться течія...
Чи треба мізкувати, що б то 
сталось,
Якби при виході чекала досі я?
 
НАВЧИЛАСЬ РОЗУМІТИ
 
Спроквола зазираю в небеса:
Шукаю знаку, здогаду, надії.
Довкруж магнітить радістю яса
І засинає, випавши на вії...
 
Навчилась розуміти безгоміння,
Тлумачить небокраїв оповідки,
А сколихнуло сонячне проміння,
Що в очі миготіло бозна-звідки. 
Ольга РОМАНИШИН,
м.Львів