Ольга Яворська: «Творчість – це можливість висловити свої думки...»

12.10.2018 16:10

До ювілею газети «Гарний настрій», в подарунок читачам, які люблять творчість та творчих людей, мені вдалося поспілкуватися з українською поетесою Ольгою Яворською та взяти у неї творче душевне інтерв’ю.

Ольга Йосипівна Яворська народилася 21 квітня 1954 року в с. Заривинці Бучацького район Тернопільської області. Закінчивши середню школу, вступила у 1971 році на математичний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка, який успішно закінчила у 1975 році. Вчителює в Тур’ївській загальноосвітній середній школі Старосамбірського району на Львівщині.

Хворіла на туберкульоз мозку. Вранці 15 лютого 1978 року пережила клінічну смерть. Реанімували уколом адреналіну в серце. «Коли отямилася, лікарі просили не забути те, що бачила по той бік. У кінці тунелю в яскравому світлі виднілася висока брама. За нею – пісок і блакитне море. В ту браму йшли багато людей, склавши руки до молитви. При вході стояла дуже вродлива жінка – смугла, з чорним довгим волоссям. Коли настала черга мені заходити, побачила свою маму. В той час вона лежала непритомна в ізоляторі. Закрили там, бо дуже кричала.» Цю розповідь пані Ольги зі статті журналу «Країна» я вирішила додати до коротенької біографії про письменницю, бо саме цю подію зазвичай згадують люди, коли чують ім’я Ольги Яворської.

Ольга Яворська – українська письменниця, член Національної спілки письменників України (1997) та Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини» (2003), лауреат багатьох літературних та педагогічних премій.

– Ольго Йосипівно, розкажіть, будь ласка, про свої останні творчі досягнення.

– Останніми творчими досягненнями вважаю те, що я видала цього року дві книги – поетичну «Сльоза-живиця» в київському видавництві «Український пріоритет» і прозову – «Неспалима смерека» у львівському видавництві «Місіонер». Крім того упорядкувала дві книги спогадів: про греко-католицького священика Любомира Даціва та книгу пам’яті про поета-політв’язня, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Івана Гнатюка.

– Скільки збірок у Вашому доробку на даний час?

– На даний час у моєму доробку 20 поетичних та прозових книг.

– Як народилися Ваші перші вірші, проза?

– Перші вірші написала десь у 6-7 класі. Вони були недосконалими, але дуже щирими. З дитинства я вела щоденник. Не можу відмовитися від нього й досі. Щоденник – це відображення пережитого й передуманого, відтворення журби й радості. Народжуються слова, які хочеться записати. У щоденниках – печаль людської долі й того часу, в якому вона живе. У них я переходжу незримі рубежі літ, старію, рятуюсь від нудьги, ділюся враженнями від почутого і прочитаного. Щоденник – мій споконвічний супутник. Людина, яка творить, перебуває у постійному пошуку гармонії, саме це допомагає вижити за будь-яких обставин. У творчості орієнтуюсь на власну душу, свідомо вибираючи напрям. Образи беру здебільшого з життя, інколи з душі. Кожен сюжет – це мої спостереження упереміш  з глибоким переживанням і душевним болем. Вірші народжуються спонтанно, прозу виношую, обдумую, а вкінці записую.

– Хто був найбільшою підтримкою при перших кроках поетичною нивою?

– Я взагалі нікому не признавалася, що пишу вірші. Вчителька української літератури захоплювалася моїми шкільними творами, особливо коли вони були на вільну тему. Пізніше найбільшою підтримкою став поет-політв’язень Іван Гнатюк та мій чоловік Микола, з яким ми разом зі студентських років.

– Що у Ваших творчих планах на майбутнє, над чим працюєте зараз?

– Зараз працюю над новою прозовою книгою.

У планах – упорядкувати книгу спогадів про мого вірного друга, письменника Петра Сороку, який відійшов у Вічність в червні цього року, видати все, що написала й створити щось нове.

– Що надихає Вас обдаровувати людей красою слова?

– На творчість мене надихають самі люди, навколишній світ зі своєю красою, внутрішні переживання. Душа вимагає творчості. Вічним орієнтиром є віра в істину і ті відчуття, які народжуються у спілкуванні з природою. Бог посилає мені дуже вдячних читачів, світлих і духовно високих, мабуть, з метою удосконалення моєї душі.

– Хто є найціннішими читачами Вашої творчості?

– Звичайні люди, які люблять читати. Є такі читачі, радість писати для яких постійно спонукає до праці. Творчість – це можливість висловити свої думки, відпочити від суєти та буденності, піднятися до чогось вищого за побут і відчути насолоду душевного злету.

– Чим займаєтеся крім творчості?

– Я вчителька і дуже багато часу приділяю учням та школі. Дуже люблю свою професію. А без літератури взагалі життя не уявляю. Література – це світ думок, страждань, почуттів, відчуттів і навіть розчарувань. Занурюючись у нього, щоразу знаходиш щось нове, неймовірно цікаве і звабливе. Настає мить, коли переконливо розумієш – без цього світу життя втрачає сенс. Література  сьогодні дуже різна. Багато письменників демонструють грубість, навіть вульгарність. Це не моє. Водночас є багато авторів, які пропонують справді інтелектуальне читво, що зачіпає серце і душу.

– Чи збулися Ваші мрії? Про що мріється?

– Мрію про мир, про те, щоб мої діти були здорові, щоб Україна нарешті стала справді вільною незалежною державою. Творю свій літературний світ, бо так мені добре. Вічним орієнтиром у ньому є віра в істину і ті відчуття, які народжуються у спілкуванні з природою. Налаштовуюсь на оптимізм, хоча це нелегко. Наштовхуючись на фальш або агресивність, дуже страждаю. Гірко і печально усвідомлювати ті втрати, яких зазнаємо останні чотири роки. Але я живу у постійному очікуванні перемін.

– Що найважливіше зрозуміти в цьому житті?

– Найважливішим у цьому житті зрозуміти, що безцінним і нетлінним для кожної людини є духовність. Вона – в молитві, у пісні, в поезії, в милосерді, співпереживанні, в любові й у прощенні. Духовність – ось що є живицею для душі.

– Чи можна навчити охочих таланту віршувати?

– Таланту віршування навчити не можна, але якщо в людини є задатки, то існує теорія віршування, що вдосконалює письменника. Талант дається людині Богом. Зараз у літературу проникає дуже багато графоманів... і це засмучує.

– Пані Ольго, побажайте щось гарне для наших читачів на ювілей «Гарного настрою».

– Щиро бажаю читачам газети миру, любові, Божої благодаті, здоров’я та гарного настрою, а редакції – творчого піднесення, витримки, пошуку чогось незвичайного і вдячних читачів!

– Вірші пані Ольги -  чудовий подарунок з нагоди свята! 

 

* * *

Останню пісню проспівало літо…

Закінчивши, припало до тополі,

Погладило берези білочолі

І рушило за обрій відпочити.

 

Ступало тихо по німій стерні,

Сховавши в серці стоголосі трави.

Пригнічені, вмираючі отави

За ним простерли погляди сумні.

 

* * *

Незакінчений вірш у душі заболів 

передчасно,

А вистигла кава безсонням щоночі лякає.

Піднятися в гори й сьогодні 

забракло часу,

То вітер лютує, то побут нудний 

заважає.

 

Так важко «Новини» криваві до 

серця впускати,

Де смерть і каліцтво й незмінна 

печать домовини,

Де час безсердечний скорботу 

поставив на чати,

Забувши про свято, розваги і мрію 

дитини.

 

Невистиглий біль ненастанно 

підсилює втому,

Хоч гори карпатські заманюють 

спокоєм райським,

Бо сотні синів із війни 

не вернулись додому,

Здійнялися в небо птахами над 

Іловайськом.

 

* * *

Під небом гордим і високим

Відлунюють Франкові кроки.

Через роки, журбу і горе

Несуть чуття непереборне.

 

Чуття високої ідеї…

З відкритим серцем йду до неї.

Іду в молитві, пісні, слові,

Цілуючи сліди Франкові.

Ольга Яворська

Спілкувалася  

Марія КАРУК-ФЕДИНА