ОСТАННІ УРОКИ

20.05.2018 16:03
Присвячую своєму покійному 
класному керівнику 
Миколі Михайловичу Пукію
 
Вже минули роки… Школа якимсь вже чужим поглядом видивлялась на сільську дорогу. Туди вже ходила її дочка, та дорога до рідної школи все ж на неї чекала…
- Слава Ісусу Христу, Іване! А дайте Вашій дружині телефон… я її колишній класний керівник.
- Вже даю. – поспішив Іван з телефоном до Галі.
На Галинині вірші якийсь композитор написав музику. І вона, хоч до школи майже і не заходила після її закінчення, передала донькою вчителю музики, своєму класному керівнику, ноти, навіть не сильно сподіваючись, що це його зацікавить.
- Галино, це Василь Романович, я хочу тебе запросити на фестиваль, де учні нашої школи будуть виконувати дві пісні, на твої тексти. Я би дуже хотів, щоб ти була присутня, щоб  їх послухала та й люди на тебе подивились. Бо це відомий композитор написав тобі музику, я завжди купляв його збірники пісень, вже шість чи сім маю… Ти зможеш з нами поїхати завтра?
- Дякую Вам щиро! Я справді рада, що Ви мене запросили. Дуже хочеться почути, як співаються мої вірші. Дякую! Звичайно зможу поїхати, завтра ж свято! Це було свято Дмитра.
На наступний день Галина вже чекала на шкільний автобус, який віз виступаючих на фестиваль.
Після фестивалю Василь Романович з сяянням в очах, який в нього викликала тільки музика, сердечно дякував Галині за участь у фестивалі, запевняв, що співпраця у написанні та виконанні пісень буде довгою і плідною. Галина теж набралася натхнення від чарівних мелодій, які співалися наче голосом її душі.
Наступного тижня Галина вирішила зателефонувати своєму класному керівнику, щоб він прослухав її спів, бо вона готувала до запису в студії дві авторські пісні.
- Слава Ісусу Христу, Василю Романовичу! Я б хотіла, щоб Ви прослухали мої пісні, може щось порадите, як їх заспівати краще, допоможете виправити помилки у виконанні…. Коли можна з Вами зустрітися?
- Слава Навіки! Не знаю… Бо зараз мушу посилено займатися з хором. Скоро Архиєрейська Свята Літургія, повинен єпископ приїхати, усе має бути на вищому рівні! А тобі дуже терміново?.. Давай, мабуть, вже після Михайла, в середу прийдеш до школи, у мене там вся апаратура налаштована, можна співати. Але перед тим ще мені подзвони…
- Добре. Дякую Вам! Я Вам подзвоню…
Прийшла середа по Михайлах. Галина два рази набирала номер Василя Романовича, але все марно. Він не записав її номер, можливо, щось забув між тими клопотами, а можливо, і не мав часу.
Галина образилася: «То як мене кликати на фестиваль, то і номер є, і час є, і все є! А як вже мені щось потрібно, то нема…» Вона ще зі школи свого класного керівника недолюблювала.
Але, якось, Галина з чоловіком їхали з церкви своїм авто і підібрали  Василя Романовича. Галина сиділа насуплена, якась образа все ще залишалася в грудях… Василь Романович ніби відчув цю тяжкість у Галининім мовчанні й розпочав розмову сам:
- Галино, а що це ти там тоді хотіла… Щось казала, що прийдеш, тай не приходила…
- Я Вам телефонувала два рази того дня, на який ми домовлялися, - ви не відповідали, і не передзвонили.Тож чого буду приходити, може Ви не хочете мені допомагати. – промовила Галина, виливаючи усю важкість зі своїх грудей.
- Та справді, так вийшло, ніби я не хотів допомогти… Якось не гарно вийшло… - бурмотів собі під ніс Василь Романович. – Ну ти, якщо щось потрібно буде, приходь, я просто чомусь не почув, як ти дзвонила…
- Я подзвоню, коли буду йти. Але ви вже - відповідайте, будь ласка, на дзвінки! – з усмішкою промовила Галина.
- Добре. Домовились. – посміхнувся з-під чорних вусів і Василь Романович.
На цей раз Василь Романович вже справді стримав свою обіцянку і запросив Галину на третю годину зустрітись в школі в післяурочний час, щоб все прослухати, відрепетирувати, поспілкуватися про творчі плани.
Галина прийшла до знайомих стін школи навіть трішки раніше, як домовились. Василь Романович ще займався з учнями в своєму кабінеті музики. Він кожного дня, до п’ятої, а може й довше, займався з учнями, вчив грати, співати. Він кивком голови запросив Галину сісти на стілець, що стояло в його кабінеті й сам продовжив заняття, попросивши трішки почекати.
- Вже голова обертом… - жартома, як завжди, мовив Василь Романович.
- Ой, то напевно  потрібний мати дар, щоб ось так кожного прослухати, навчити…
- То не дар, то сталеве терпіння треба мати.
Василь Романович, вибачившись, взявся їсти булку з сиром, бо вже зголоднів за цілий день, - ще потрібні були сили прослуховувати Галинині записи, вчити того, чого Галина не навчилась на уроках музики, бо не вважала, що їй це колись знадобитися…
Галина вперше пробувала співати у мікрофон. Спочатку не виходило. Їй здавалось, що голос умікрофоні, ніби не її. А ще, погано себе чула, і від того співала з напругою у зв’язках, не дотягуючи ноти, оскільки не вміла  професійно співати.
- Спів - то не крик! Спокійно співай, легенько, щоб тобі вистачало і голосу, і дихання… - Василь Романович знову забував про свою втому і наповнювався ентузіазмом. Разом планували навіть зробити творчий вечір у школі, з Галининої творчості. Василь Романович хотів зробити все «на найвищому рівні», так, як він звик. Адже завжди робив все «на совість». Планував запросити журналістів та творчих людей.
Потім після занять з музики розпочиналися творчі розмови дорогою додому, якою вони завжди йшли пішки. Галина стала по-новому  дивитися на свого класного керівника. Як на чоловіка, який багато чого досягнув у житті.
Галина також чимало чого досягнула. Вона вже не була тією сором’язливою школяркою, яка вчилася у цій школі десять років тому. Вона сильно змінилась після закінчення школи.
- Життя - дивна штука… - думала собі Галина.
Василь Романович розпитував про Галинине життя. Розповідав про своє.
- Я навіть не думала в школі, що співатиму, записуватиму пісні, писатиму книги… Навіть не повірила б тоді, що це все може статися, хоча, десь в глибині душі мріяла про таке.
- Я теж вчився, тільки в культосвітньому училищі, але мріяв з дитинства бути вчителем. І усе якось саме по собі  сталося. Ще в училищі співав у хорі, де також співали  викладачі, і знаєш, вони завжди робили репетиції, хоч були професіоналами. Для того, щоб хорова композиція зазвучала, потрібно зодва роки підготовки. І коли я поїхав з нашим хором на виступ до району, усіх здивувало чудове виконання пісень на голоси, всі розпитували звідки цей хор? І чули у відповідь: « Хор -  Василя Романовича Микитюка, той що вчителює в Шепетівці. Він також  диригує  церковним хором». Тепер і про тебе так скажуть. Хто, де, коли чув, щоб Галина Людич співала?.. – Ніхто не чув. – з усмішкою оповідав Василь Романович.
- Це точно! – посміхалась у відповідь Галина. – Люди ще багато чого не знають, що я вмію.
- Так, так. Це добре так «засвітитись» якимсь досягненням, про яке ніхто навіть не здогадується. Напевно на все свій час. І добре те, що ти саме зараз за усе це взялася.
- То все Бог керує. Я думаю, що в Бога нас свої плани. Ті мрії наші, які ми навіть боїмося мріяти – то і є напевно Божі плани на наше життя.
- Я теж так завжди думав. Так воно і є. Все приходить вчасно.
Дорога була далекою, кілометрів зотри, вистачало часу, щоб поговорити про все на світі.
Галина почувалася впевненішою від того, що Василь Романович вказував їй на помилки у виконанні пісень, бо знала, що тільки так вона зможе їх побачити, прослухати й виправити. Вона помічала результат тих репетицій, і навіть результат тих розмов…
Ці зустрічі були зазвичай вівторками.
І ось знову Галина, захекавшись, майже бігла на репетицію до школи, бо все ще щось її вдома стримувало, то хатня робота, то ще якась крутанина. І все-таки встигала на третю, коли вже закінчувались уроки й Василь Романович з полегшенням вдихав повітря на повні груди після напруженого шкільного дня.
- Ну що, приступаємо до праці! – з посмішкою у вусах бадьоро говорив музика.
- Ага! Приступаємо! – з таким самим ентузіазмом, як вперше, примовляла Галина.
Цього разу Василь Романович давав так багато настанов, ніби хотів все сказати. Все, що їй має знадобитися на ціле життя.
- В тебе вийшло! Вийшло заспівати чисто. Ти все так змогла! - з радістю в голосі промовив Василь Романович. – А тепер треба так заспівати, щоб це звучало десь там - високо, а не тут – в цих стінах. Я коли вчився в музичному училищі, то в мене була така вчителька, яка завжди говорила нам так: коли ти виконуєш твір, то  має утворюватись трикутник. Ось тут я намалюю уявний трикутник – проводив пальцями по стіні Василь Романович. Ось тут - ти, а ось тут – пісня. А третій хто? – заховавши посмішку у чорних густих вусах, хитрувато питав у Галини її вчитель.
- Слухач. – не вагаючись відповіла Галина.
- Так. Ти маєш так заспівати, щоб слухачі відчули все те саме, що і ти. Тоді їм сподобається.
- Я досі пам’ятаю її мудрі слова, хоч її вже давно немає в живих. Може і ти будеш колись згадувати, що я тобі щось мудре говорив.
-Так, я зрозуміла, мені потрібно передавати емоції людям.
- Ну ніби так, - проживати пісню серцем на сцені. Музику треба в небо піднести, звідки вона до нас і приходить у Музі. В тебе музика глибока, як у Бетховена чи Баха. Це потрібно піднести туди… на небеса… - показував рукою десь на стелю Василь Романович. 
- Дякую Вам за поради й готовність допомагати, бо не багато зараз є людей, які готові просто так допомогти, безкорисно, щиро…
- І ще… я все тобі скажу… Колись, як будеш виступати,  згадаєш. Ти дуже схожа на батька, коли співаєш. У тебе такий непорушний вираз лиця...  уся увага зосереджена лише на слуханні. Я це і дівчатам з хору кажу, - ви б себе з боку бачили, то не знати чи б захотіли на це дивитися, а тим більше слухати… На лиці повинна бути посмішка, і в той момент не важливо, що коїться на душі. У мене  померла мати, а на другий день після похорону було перше вересня, і я все одно мусив грати для дітей, бо це для них свято. Я набрався сил, випрямився, посміхнувся і – заграв, так, щоб ніхто і не здогадався, що в мене в душі. І ти так мусиш співати. Мені й дружина каже, що я на сцені, ще такий, що любо подивитися, а в житті вже нема стільки сил… А я знаю, що на сцені нікому не цікаво дивитися на сумний вираз обличчя і на твої проблеми, люди хочуть самі про свої проблеми забути, приходячи на виступ.
- Дякую Вам! Щиро дякую, буду старатись, буду вчитись.
- Я теж пишу пісні, скільки я їх вже переспівав. Але я завжди пишу щось нове і не зберігаю, бо людям нецікаво по десять раз одне і те саме слухати. А ти, якщо хочеш записувати, то записуй, це ще краще…
- Шкода, що ви пісні ніде не зберігали, – говорила з якимось сумом Галина, добре, що тепер є телефони з відеокамерами, з диктофонами, все можна записати, зберегти… Добре було б переглянути, прослухати ще раз, залишити на віки, те,  що вклалося в душу...
Коли йшли додому -  вже темніло. Наступали Різдвяні свята. В школі -  канікули. Василь Романович з Галиною попрощались до нового навчального семестру. 
На свято Василя, Галина порснулась з дивним відчуттям. Їй наснився Василь Романович, якийсь незвично спокійний, у словах -  незвично лагідний.
- Я тобі не зможу допомогти з творчим вечором, я трішки в іншому стилі працюю.  Ти все зробиш сама. В тебе ще краще вийде, ніж у мене…
Галина прокинулась і роздумувала, чому це Василь Романович не зможе допомогти. Вона знала, що її сни збуваються. Напевно Василь Романович буде чимось іншим зайнятий, не зможе… Але той його спокій, який їй передався, заспокоював душу, говорив, що все буде добре.
Вдень Галина вирішила зателефонувати до свого вчителя, щоб дещо дізнатися, запитати за наступну репетицію.
- Христос Рождається, Василь Романович! Коли там до Вас на репетицію можна приходити?
- Славімо Його! Та, Галино, десь з наступного тижня, бо в мене тут в кабінеті світло щось перегоріло, апаратура теж щось не працює. Якраз ремонтують. З наступного тижня…
- Тоді добре, подзвоніть мені самі, коли зможете, щоб я Вам не надокучала.
- Добре, подзвоню.
Галина заспокоїлась. Ну ось, апаратура щось перегоріла, напевно тому і не зможе мені Василь Романович допомогти.
Вже наступив Йордан. Галина їхала з чоловіком з церкви. Василь Романович теж спішив додому, набравши свяченої водиці. Домовились йти купатися на річку на другу годину. Але Василь Романович чомусь не прийшов на річку. Галина згадала, що він кашляв часто, коли вони зустрічались, напевно тому передумав йти купатися.
Наступного дня у селі був празник. У їхньому селі завжди був празник на зимові Івана. Василь Романович відспівав зі своїм хором празничну літургію і поїхав у район на виступ з колядами. Виступ був на площі, зібралось багато людей. «Файно! Файно!» – кричали вдячні глядачі.
Наче стріла, долетіла у рідну Шепетівку, трагічна звістка. Догравши на баяні колядки, доспівавши з посмішкою до останньої ноти… Василь Романович прикляк на коліна і зупинив дихання. Поширений інсульт… І хоч площа знаходилась перед самими вікнами лікарні, і хоч було безліч людей, ніхто не міг допомогти.
Ще п’ять днів лікарі намагалися  повернути Василя Романовича до життя, але все було марно... Десь в небесах вже лунала його музика, і Бог кликав його співати там.
Такого людного похорону село не бачило ще досі. Галина йшла в похоронному поході й все одно не вірилося, що то Василь Романович лежить у труні. І всім не вірилося. Здавалося, що й він десь там йде попереду зі своїм хором, навіть вчувався його бадьорий голос…
І напевно так і було. У цій застиглій посмішці на його устах всі бачили його щасливу вічність, і кожен відчував вдячність, бо Василь Романович все своє життя присвятив людям.
«Вибачте все, чим я Вас образила за шкільні роки, за все чим могла образити, вибачте… І дякую… Дякую. Хай Ваша музика звучить на небесах! До зустрічі в небі…» - прощаючись з Василем Романовичем подумки говорила Галина.
- До зустрічі… - говорила своєю світлістю душа, кидаючи останні промінці такого, напрочуд, теплого і ясного зимового дня…
Марія КАРУК-ФЕДИНА