Останній шанс

29.07.2018 10:52
Яка тривалість жіночої дружби? Рік, десяток років чи, може, півстоліття? Напевне, все залежить від кількості зустрічей, літрів спожитого вина, відсутності осіб чоловічої статі, які одночасно подобаються кільком дівицям. Якщо додати пару жирно вгодованих пліток – вийде надійна суміш для склеювання дружби. Може скластися враження, що зараз я почну розповідати про двох дівчат, які «додружилися» до статусу «огрядна жінка», а потім виявилося, що одна з них є коханкою чоловіка іншої уже років сім. Моя історійка значно банальніша і простіша. За моєю статистикою, щось подібне траплялося з кожною другою поважною пані.
Аліна з Іриною товаришували раніше ніж з дитинства. Дівчата-однолітки жили в одному будинку, разом ходили в дитячий садочок, пізніше були зараховані до паралельних класів однієї школи. Тобто всі обставини складалися на їхню користь. Не дивно, що подруги робили все разом: готували домашні завдання, вигулювали Іриного сенбернара, пускали бісики старшим хлопцям. З часом з’явилася улюблена традиція: на свята ночувати одна в одної. Тоді Аліна випікала всілякі смаколики, а Ірина готувала запашну каву, бо нічого іншого готувати не вміла. Дівчата зручненько вмощувалися і починалося теревеньо-смакування. В такі моменти ділилися найпотаємнішими мріями.
В старших класах ні для кого не було секретом, що дівчата мають чітко вибудовані плани на майбутнє. Аліна хотіла отримати диплом дизайнера одягу, а Ірину приваблював факультет журналістики. Так і сталося. На початку серпня вітали одна одну зі вступом до вишів. Смуток навіювало усвідомлення того, що зовсім скоро доведеться розлучитися. Якось подруги присягаючись пообіцяли, що завжди будуть підтримувати зв’язок.
Обіцяного слова дотрималися. По телефону розмовляли майже щодня, зустрічалися кілька разів на місяць, хоч і жили тепер в різних містах. Нічого не змінилося у їхніх відносинах, тільки вино замінило каву, а смішні дитячі проблемки переросли в дорослі турботи.
Одного разу Ірина зателефонувала Аліні о другій ночі. Мовчала, дірявлячи тишу уривчастими схлипами. Це був звичайний біль нерозділеного кохання і розчарування в людях. Переживали його дівчата вдвох. Так було легше. Вони ніколи не соромилися одна одну. Відкривали душу навстіж, оголюючи маленькі мушельки зіщулених ключиць. Частіш за все разом сміялися, раділи життю, хапаючи за гриву найноровистіші мрії. Влітку разом з іншими друзями їхали до моря. Здавалося так буде завжди.
А життя котилося, вигиналося. Через пару років дівчата зустріли своїх майбутніх чоловіків. Тепер товаришували парами. Щось небуденне було у цих теплих зустрічах. Першою заміж вийшла Ірина, та й Аліна не забарилася. Заміжні жінки опинилися не те що в різних містах, а в протилежних кінцях країни. А щобудня ставили мітки, вносили свої корективи… Нові сім’ї й відстань все-таки їх поглинули. Розмовляли тільки на свята і дні народження. Тем для спілкування ставало менше. Що все змінилося Ірина збагнула, коли в свій день народження отримала від Аліни коротеньке повідомлення. Щемко зробилося на душі. Та, мабуть, пізно було щось змінювати. Зв’язок безнадійно обірвався, лишивши по собі вицвілі сувої спогадів. Про життя одна одної дізнавалися із соцмереж. Так одного разу Аліна довідалася, що Ірина – головний редактор однієї з солідних газет, ще й видала кілька власних збірок прози. Сама від подруги не відставала. Років кілька тому відкрила ательє й магазин одягу. Одним словом, мрії все-таки мають властивість здійснюватися.
Можливо, вони ніколи б не зустрілися, та доля вирішила подарувати останній шанс. Ірина перебувала у Львові у відряджені й просто не могла не відвідати одну із затишних кав’ярень. Спокійно посиділа, випила каву. Якось мимовільно пригадала, що саме в цьому місті живе колишня подруга. Трішки занило в середині від усвідомлення того, що юність безповоротно минула. Коли збиралася виходити, зіштовхнулися з маленьким хлопчиком, який блискавкою шмигнув під ноги. Мало не попадали. Відразу підійшла його матуся, щоб вибачитися. В цій стильній жінці Ірина впізнала Аліну. Дорослі, самовпевнені жінки зустрілися поглядом. Використати, зашарпаний різними майстрами пера, вираз «радості не було меж» – це нічого не сказати. Щоправда, радість швидко розвіялася, бо виявилося – говорити немає більше про що. Вірніше, пиха заважала відкритися. Посиділи, та й розійшлися в різні сторони. Ірина про себе подумала: «можна про це новелку накрапати». В Аліниній голові промайнуло інше: «Кардиганчик стильненький. Не втратила смак до гарних речей».
Зізнатися чесно, іноді сумували одна за одною. Обидві знали, що більше ніколи не зустріне такої подруги. Та останній шанс було втрачено.
Виходить, для того, щоб втратити подругу не дуже високої якості, потрібно змішати два-три роки часу і декілька сотень кілометрів відстані. Заглазурувати все це успіхом середніх показників. І ось тобі – маєш! 
Катерина ТЕЛІГА