ПАРУБОЧИЙ ДЕСАНТ (оповідання). Автор Микола Кривий

26.04.2019 18:51

Микола КРИВИЙ народився на Буковині. Навчався у Львові і в Києві. Живе і працює у місті Рівному. Тривалий час займався телевізійною діяльністю. Нині – голова наглядової ради телерадіокомпанії «Сфера-ТБ».  В останні роки повністю себе присвятив літературній творчості: пише оповідання, новели, гуморески. Видав 17 книг для дітей та дорослих. Член НСПУ і НСЖУ. Девіз життя: «Завтра буде краще, ніж сьогодні». Люблю людей, які випромінюють гарний настрій.

Юрій Губарик був  чи не єдиним парубком на селі. Його однолітки по закінченні школи подалися хто-куди – одні поїхали на заробітки, інші пішли вчитися, а він вирішив залишитися вдома. Юрій – хлопець вродливий, до того ж Бог наділив велетенською статурою та  неземною силою. Це йому неабияк допомагало в житті. Він міг без особливого спочинку виконувати будь-яку фізичну роботу, переносив на плечах найтяжчі вантажі.  А оскільки  домашнім господарством займалися в основному одинокі жінки і дівчата ( та ще декілька старих дідуганів),  Юрія охоче запрошували пиляти дерева, копати городи, ремонтувати хати.  Без нього не обходилася жодна важлива справа.  Окрім того, він  вирізнявся непомірною оплатою за власну працю, бо знав: на селі великі гроші не водяться.
Кожна  жінка й дівка кидали на нього оком, мозгували, як Губарика приворожити. Та тільки Діані вдалося розбудити в Юрія досі незвідану,  щемку радість любові. Вона, на відміну від своїх суперниць, довго не гаяла часу – схопила  працьовитого парубка й більше не відпустила. За якісь лічені хвилини хлопець не ворухнувся:  приймав запрошення відвідати її скромну оселю. А далі – не минуло й кілька тижнів, як одного вечора Діана приголомшила його пропозицією:
– Давай жити разом!
– Як то? – не зрозумів.
–Та… переїжджай до мене, – навіть не почервоніла вона. – Чого тягти?  Скільки будеш у діда і баби, удвох приємніше проводити вечори. 
– Що ти. Я хочу, як у людей, зробити весілля.
– І я не проти, – спалахнув радісний блиск з очей Діани. – Але ж у нас його уже з десяток літ ніхто  не влаштовує.
–Знаю, – погодився. – Будемо перші.
Відповідь Юрія  її приголомшила:
– Уявляю: ми за столом і поруч жодного парубка – одні дівчата. Навіть дружки будуть без пари. А що вже говорити про веселощі!
– Не переживай, цю проблему я візьму на себе. 
– Де ти їх знайдеш, із заробітків покличеш? – урешті-решт поцікавилась.  
– Є одна думка, – зізнався він, але проігнорував розкривати суть.
Від почутого Діана ледь не зомліла, а коли уявила, як їй заздрять подружки, збільшилося серцебиття. Решту дня вона не могла нічого робити. Не пішла навіть до бабусі поділитися новиною, натомість перебирала в пам’яті різні варіанти весільних суконь, які за своє коротке життя довелось бачити.
Непомітно промайнули  кілька тижнів, як мить. Настав пам’ятний день. Діана марила ним відтоді, як почула ствердну відповідь Губарика. Не пропускала жодної години,  навіть хвилини, щоб не думати про торжество,  радилася з дівчатами про всі без винятку його найважливіші атрибути. 
Зустрівши їх у день весілля, вона не приховувала свого хвилювання:
– Як я вам у цьому вбранні?
– Чого ти зразу про одяг? – запитали. – У тебе сукня не гірше, ніж у інших.
– Справді, – заспокоїлася вона.  – Так що нічого переживати?
– Звичайно!–  загукали ті. – Краще скажи, хто з нами буде танцювати? Діди чи малолітні хлопчаки? Ти думала над цим. У селі не зосталося жодного порядного парубка.
Діана, яка спочатку слухала їх з сумом, повеселішала:
– Ну, а Юрій Губарик?
– Ти дурника не клей… сама його  у нас  з під носа вкрала,  а тепер ще й насміхаєшся, – чи не хором проспівали вони. – Та й нині він уже твій законний чоловік.
– Ой, дівчата, не знаю, як вам дякувати.
– Немає за що. Живіть щасливо.
Через кілька годин усі  вже сиділи за столами та  наминали шедеври кулінарного мистецтва, зроблені бабусею нареченої.  Гості пили, розмовляли, милувалися молодими. 
Був теплий літній день. Сонце прямовисно освітлювало столи і від  його  непомірної спеки у присутніх закривалися повіки. Когось після чергової чарчини  потягло на сон.
– Слухайте, досить кимарити, – зірвалася з насидженого місця старша дружка Оля, звертаючись до музикантів: – Ану щось заграйте! Та таке, щоб аж кров закипіла в жилах. Пішли, дівчата, танцювати.
– Першими мають показати свою спритність молодята, – скрикнув дід Федот.
– Хай буде по-вашому, – примирливо погодилася Оля. – А  другий танок доветься спробувати вам. 
Федот почав усміхатися, розуміючи кумедність ситуації, в яку сам себе загнав. Секунд десять промайнуло в повній мовчанці. Потім він  різко запропонував:
 – Може,  підключіть для початку трохи молодших.
– А де їх узяти? – запитала дружка Нюся. – Хіба  не знаєте, де  наші хлопці?
– Та знаю –  на заробітках, – зітхнув дід. – Тож мушу вас виручати. Тільки… теє, зважайте,  що мені скоро стукне вісімдесят.
– Ми крім танцю нічого не вимагаємо, – не стрималася Оля.
– Шкода, а я розраховував, – посміхнувся на таке зауваження Федот.
Лунала тиха розслабляюча музика про кохання. Діана й Юрій, притискаючись одне до одного, механічно переставляли ноги і їм здавалося, що вони найщасливіші  в цьому світі. 
– Ти сьогодні  дуже чарівна, – прошелестів на вухо нареченій Юрій.
– Цілком можливо, – відповіла. – Не кожен день виходжу заміж.
– Це правда, – погодився він. – Але бачу  ти чогось  зажурена. 
– Знаєш, мені так прикро, що дівчата без парубків сумують, –  заговорила Діана за хвилю. – Глянь, танцюють одна з одною, на них нікому звернути увагу.
По тих словах Юрій зиркнув на кохану і побачив у її очах іскринки розгубленості.
– Треба ще почекати. Скоро будуть. Цілий десант.
–  Не треба десанту, хай буде кілька, – розчаровано вигукнула вона. 
Поки він збирався з відповіддю,  весільники запротестували –  досить тупцюватися на місці.  Голос із натовпу попрохав  молодого відпустити наречену на перепочинок і запросити котрусь з дружок чи сусідок.
Юрій аж знітився, коли на нього зиркнуло дев’ять рогарячілих дівиць. Кілька танців підряд видалися  йому такими непідйомними, наче здійснив сходження на  Говерлу. А вони все не відпускали: наполягали не зупинятися, вести їх у потрібному напрямку. У такі хвилини жених узагалі забував про Діану, а після того, як ті  залишили одна одну й  накинулися, як львиці, на нього, це видовище йому стало взагалі нестерпним. 
Під кінець останнього танцю  він з  усіх сил покликав Федота:
– Виручайте, бо до шлюбної ночі не дотягну.
– Невже ви її досі не провели? – загадково всміхнувся дід.
– А- а-а!!! Все часу не вистачало.
– Я так і повірив, – почув Юрій його відповідь.
– Чесне слово, – зі щирістю дитини озвався до нього.
І він казав правду.
Одного вечора Діана сама погодилася на близькість. Навіть свічки заготовила, щоб усе відбувалося романтично, як у кіно, але парубок не поспішав. Нахилився до її губ, солодко поцілував і сильно-сильно стиснув у своїх обіймах.
“ Не треба спішити, – сказав їй тихо, – не треба, я хочу, щоб це сталося після весілля”. 
Федот мовчки кивнув, як звелів йому Юрій.  Правда, покрутитися з ним у танку за винятком Олі  не було бажаючих.  Дід і не наполягав. Розвернувся та пішов до столу, голосно примовляючи: “От, дівка  попалася, ледь справився!”
А тим часом Юрій побачив садову лавку, вирішив відпочити. Почуваючись геть виснаженим, він не марнував час  – став до когось телефонувати.
– Де ви, сукині сини, пропали? – збуджено говорив у слухавку. –  Ми ж домовлялися як люди! Що, машина зіпсувалася? Скоро будете. Як це не вішати носа! Дівки і я вже падаємо з ніг, більше не можемо танцювати.  Приїжджайте скоріше на підмогу!
– Ти тут? –  помітивши його в кущівнику, спитала Діана.  – З ким сваришся?
–  Нібито не знаєш, –  спробував обуритися Юрій. – З парубками.
– Усе ще сподіваєшся, що вони приїдуть? 
– Ну звісно! – запевнив її. 
Діана сумно всміхнулася:
– Ой, Юрику, дивний ти в мене! – Хто припреться в таку глухомань?
– Не переймайся, – заспокоїв він  наречену.  – Я з серйозними людьми домовлявся.
Машинний сигнал перервав їх  безглузду суперечку. Юрій усміхнувся, коли вгледів, як  з авто  вигукують до нього парубоцькі голоси.  Юрій, перехопивши незнайомі позирки, незворушно скомандував: 
– Гей, музиканти, весільний марш! Дівчата, зустрічайте гостей!
Першою кинулася до машини Діана. За за нею подалися її подружки, пізніше вибігло ще кілька охочих з хати.  Підбадьорені такою увагою, хлопці  взяли  під пахви подарунки й  з гонором пішли назустріч дівчатам.
– Ох, ми вас зачекалися! –  випалила замість привітання Нюся. – Де ж ви забарилися?
Вони розгубилися, не знаючи, що  на те відповісти.  Замість них промовив Юрій:
– Всигнете ще набалакатись.  Гості, як вовки, голодні. Запрошуйте до столу.
–  Спочатку познайомимось, а потім…
– Ти свого, Нюсю, не упустиш, – скрушно похитав головою він. – Ну, знайомтесь, тільки не тягніть.
На цю різкість вона не зреагувала. Підійшла до чорнобривого молодика, почала з ним кокетувати, і лише тоді навіщось бовкнула:
– Більше я свого шансу вже нікому не віддам. Досить, що його Діані  уступила.
Але на дівочу репліку ніхто не відгукнувся. Діана пропустила це повз вуха.
Того самого вечора  чорнобривий молодик і кілька його товаришів залишилися ночувати в селі. Відразу після весілля, що наробило неабиякого розголосу по району, Нюся та двоє її подруг учинили так, як мали вчинити: не відходили від них  ні на крок.  Хлопцям це сподобалося і вони не поспішали додому. Їм було тут добре, спокійно й затишно, а що ще нежонатим потрібно?
Так, неочікувано зустрівшись,  парубки  прижилися  в селі, завели сім’ї і почувалися, як у раю. 
Зустрівши своїх нових знайомих, Юрій і Діана  розпитували, чи не шкодують, що приїздили до них на весілля.  Розповнілі чоловіки від домашнього харчування  довго мовчали, а тоді відрізали:
– Жаліємо, чого нас раніше  не запросили.
За два чи три дні після тієї зустрічі Діана, бавлячись з своїм первістком, поцікавилась у Юрія:
– Розкрий  таємницю: як тобі вдалося зібрати таку кількість парубків?
– Уяви собі дуже просто, – спокійно відповів він.  – Потелефонував у райвідділ культури і сказав, що в мене скоро весілля, а в селі бракує хлопців – дівчатам ні з ким веселитись. Вони  взяли й направили сюди  своїх активістів.
– Як це тобі таке прийшло в голову? – здивувалася.
– У мене іноді буває, – відповів Юрій одразу.
– Це я помітила, – видихнула вона. 
Зробила паузу, і продовжила:
 – Хоча Оля й Нюся задоволені.
– Я тут ні до чого, – пробурмотів він майже пошепки. – Дівчата показали норовистий характер і хвацько загіпнотезували хлопців. 
– Не тільки вони, – звела голову Діана до нього. 
Однак Юрій цього не почув.
Микола КРИВИЙ,
2019р.                                                                                          
м.Рівне