ПЕРЕВЕРТЕНЬ

05.05.2016 23:44

На вихідні зібралася в село відвідати тітку.  До села вже було й не так далеко, коли це враз поламався автобус. Водій  заглянув під капот і безпорадно розвів руками; потрібно було чекати поки хтось візьме «на буксир». Вирішила іти пішки, дорога була вже  не така й далека. Завивав надокучливий, пронизливий вітер, трохи заважаючи при ходьбі. Враз з невеличкого рівчака, що паралельно простягався за декілька метрів збоку дороги, вчулося нібито чиєсь жалібне схлипування. Пішла на той звук і завмерла від несподіванки. В рівчаку, весь у снігу, скоцюрбившись, тремтів від холоду  підліток років дванадцяти без пальта і без шапки. А на його геть сплаканому худорлявому  личку світилися, мов два голубі озерця очі повні сліз.

− Хлопчику, що ти тут робиш в полі? Ти ж замерзнеш!

− А може я й хочу замерзнути! Обридло все! Все! Я не хочу жити! Не хочу-у-у! Йдіть геть звідси! – несамовито закричав хлопець і, розгрібаючи навколо себе сніг, затіпався у нервовому припадку.

Я злякалася, не знала як діяти щоб його заспокоїти. Лише зрозуміла, що з дитиною сталося якесь горе.

− Ну що ти таке говориш, хлопчику… Заспокойся, -  обережно торкнулася долонею голови, погладила. Він миттю притих, лише плечики ще дрібно трусилися чи то від холоду, чи від німого плачу.

−Вставай, вставай… Пішли зі мною, − вже сміливіше гладила хлопчика. Ласка начебто подіяла, та тільки спробувала  я допомогти йому підвестися, як він враз зірвався і помчав у поле. Ледве наздогнала і схопила за руку.

− Куди ж ти біжиш? Ходімо на шлях, до села близенько, ось рукою подати…

− Нікуди я не піду. Залиште мене  в спокої. Чого вам треба від мене? − на хлопця знову находив психоз.

− Заспокойся ж ти нарешті, − пригорнула до грудей підлітка, скинула своє пальто і накинула на його гострі плечики. − Як тебе звати?

− Вадим…− сказав зовсім безсило, глянувши на мене з-під лоба.

− Пішли зі мною, моя тітка напоїть тебе гарячим чаєм…Буде все добре, от побачиш…

Хлопець покірно йшов поруч, а я міцно тримала його за руку.

Коли ввійшли в теплу хату, відразу ж вирішила розтерти йому спину натиранням, яке швиденько піднесла мені вкрай стурбована тітка й почала поспішно готувати нам малиновий чай з медом. Та коли я закотила хлопцю сорочину то ахнула від жаху, а моя тітка, побачивши таке видовище, мало не обіллялася кип'ятком. Спина дитини вся  була вкрита червоними смугами чи то від ударів батога, чи від різки… Мені аж подих перехопило.

− Хто тебе так?

− Не питайте мене нічого! − хлопець рвонувся до дверей, а я ледве встигла перепинити йому шлях.

 − Добре, добре, потім…потім… Ходімо ось сядемо біля грубки, щоб зігрітися, − поспішно почала знову заспокоювати хлопчика,  пригортаючи бідолашного до своїх грудей і вирішила ні про що зараз не розпитувати.

Коли ж всілись під гарячою грубкою, довго смакували гарячим напоєм. Мовчки спостерігала, як Вадимко шморгав носом, і в душі дуже раділа, коли почали рожевіти його бліді щоки. Стривожена тітка, вкривши нас ще теплою ковдрою, пішла готувати вечерю.

− Ну, розповідай, Вадимку, що трапилося? − нарешті не стерпіла, порушивши довгу мовчанку. Хотілося якнайшвидше розігнати цю гнітючу і насторожену тишу, що гойдалася по кімнаті.

Тут хлопця прорвало. Хлипаючи, зовсім безладно складаючи слова, він оповідав мені тяжку сімейну драму.

…Хата  родини Теращуків з сусіднього села одиноко стовбичить віддалік хутора, майже під самісіньким лісом. Може, то й біда, що віддалік. Інакше  не минули б людського ока ті інтриги, що творилися в сім'ї.

Село лише знало, що старий Теращук, непоказний ростом, верткий мов колобок чоловічок, любив добряче хильнути, а коли випивав  − відразу ж ішов додому спати. Ні з ким не задирався, нікого не зачіпав, хай рачки,  а додому приповзав. А коли хтось,бувало, погудить тихого випивоху, то він покліпає, покліпає вибалушеними очиськами, протягне голосом янголяти: «Та я нікому нічого ніколи… Як перекину часом якогось там стопарика, то хіба світ від того перевернеться?» і почина клястися, б'ючи себе в груди, що більше  не то що пити, а й не нюхати не буде.

         Ще село пам'ятає його покійну і мовчазну Марину з вічно переляканими очима. Плакав, побивався старий Теращук, йдучи за її труною:

«Ой, нащо ти осиротила мою бідну голівоньку і бідних цих соколяток? Що з ними я робитиму? Дивіться, дітоньки, на свою маму в останній ра-а-аз…» Люди і собі втирали сльози, зітхали. Славна жінка була Марина. Тиха. Спокійна. Жаль їм і Петра Теращука, бо чого ж чоловік вартий без жінки, та ще й коли п'ять  сиріток обсіли круг нього…

         Не відали односельчани, що саме Теращук звів  у домовину дружину. Свідками цього були лише діти. «Ні пари з вуст. А то вуха повідриваю, носи повідкручую!» −  ревів звіром батьків наказ. І діти боялися – батько все може. Кожен спробував його важку руку на собі.

Найбільше терпіла його злість мати, коли ще живою була. Мовчки, як належне, слухала батькову лайку і з якоюсь рабською покірністю терпіла побої. А бив розмірено, довго, старався в живіт, щоб слідів не було. Востаннє підкидав Марину чоботом так, що та три дні полежала, покорчилась в страшних болях і померла. «Спіткнулась бідолашна в лісі коли гриби збирала, впала на корч і от маєш – розрив шлунка… думали, що все минеться…», −  тверезою лисицею заглядав людям в очі Петро.

         Через місяць привів Теращук у дім дебелу, мало  на півметра вищу від себе тітку Ганну. Мачуха була, як кажуть, під стать батькові. Обоє любили добре випити і сяк-так між собою мирили. Діти ходили недоглянуті напівголодні. А мачуха ж ой як любила похвалитися в селі, мовляв, як вона вболіває за сирітками, як пестить їх та доглядає…

         Без діла не сиділа. Відразу ж як ввійшла в хату, зайнялася самогоноварінням. Батько тепер пив майже безпробудно. Бувало, цілі дні пролежував  у куточку в сінях, просто на підлозі,  на подертій засмальцьованій фуфайці. А мачуха все гнала та гнала горілку. У її кишеню  прибували і прибували грошики за її збут. Але скільки ниточці не витись… Впіймали на гарячому, оштрафували. «Це все вона. Ганна! Тайком від мене. Я ж нічого не знав, клянусь!» − бив себе в груди перед міліціонерами Теращук. Ганна цього не простила, обчистила хату, прибрала до рук все що могла і тільки її й бачили. Казали, що десь у Крим чкурнула до дочки.

         Занив, заскиглив  Теращук, духом впав: і жінка втекла, і випити охота…Ні грошей, ні горілки!  Злість щодня зганяв на дітях. Бідолашні з школи додому, мов на каторгу ідуть. Правда старший Гриша королем ходить. Батько його не б’є, навіть може, як десь роздобуде пляшчину, сто грамів дати для нього на « сон грядущий».

«Оце моя кров!» − радісно поплескує по плечу Гришу. −  «Здоровий буде, як бик, ніяка зараза не вчепиться.»

          Якось Теращука в черговий раз викликав голова сільської ради на коврик: мовляв, чоловіче, берися кінець-кінців за розум, бо дітей відберемо. Почухав, почухав потилицю Теращук, запевнив, що буде вести себе пристойно та за дітьми дивитися. В ту мить на нього й ніби дійсно якесь просвітління найшло: от би тільки женитися, то було б кому і їсти зварити та лад в хаті дати. «Але хто ж за мене піде, коли репутація  така підмочена, ніяка в  бік навіть не гляне в додаток з цими реп'яхами   жовторотиками обідраними… Та в дитбудинок дітей не здам! Чоловіча гордість в мене є. Сам виховаю. Крім того поміч мені росте…», − сам до себе сказав як зв'язав, твердо вирішуючи нібито й справді на путь істинний стати.

         А випити все ж кортить та кортить. Тож, як трапиться нагода комусь  город переорати, а чи  ще щось там зробити біля хати, тай вдасться заробити сяку-таку копійку за те, відразу ж забував про все на світі − бігом біг до магазину по оковиту! Як ті бідні діти харчувалися, один Бог знає!  Він же, як немає пляшки, вдома розгін робить. Не раз сирітки в хліві ночували. Найменшому вуха понадривав, коли він сказав, що вчительці все розповість. А оце вчора відпросив Вадимка з уроків і відразу ж в коридорі школи притишеним голосом наказав галопом бігти у сусіднє село до тітки Гольки по самогон, вона дає оковиту «на хрестик» для батька, бо той постійно  наймитує у неї. Вадимко на превеликий його подив раптом вигукнув, що нізащо не побіжить і метнувся назад у клас. А ввечері… Ввечері малий отримав таку «порцію», про яку й не снилося…

− Тож,  він мене кабелем по спині як почав бити…На той час надійшов дядько Павло, мамин брат, кинувся захищати, Тоді батько вдарив пляшкою його по голові, кров залила дядькове обличчя, він упав. Нас усіх як щенят виштовхнув на подвір'я, двері з середини закрив на замок. Брати з переляку побігли на наше старе місце в хлів, ну а я…

Що було далі з Вадимком читач знає. Нині брати Теращуки знаходяться в дитбудинку. Добре вчаться. Веселі і щебетливі, Та часом бувають мовчазні і зажурені. Мабуть, згадують травмоване дитинство.

 А старого Теращука судили по закону і за дітей, і за покійну дружину, і за нове вбивство.

 

Від автора

--------------

Важко, ой як важко стає на душі, коли бачиш, як страждають діти через ось таких батьків, у яких єдиним мірилом в світі є пляшка оковитої, що й призводить рано чи пізно до печального фіналу. Адже вони, не задумуючись, не тільки крадуть дитинство у своїх дітей, а й власне життя пускають «під укіс», віддаючи свою душу дияволу. Тож, звертаюся до всіх тих, хто полюбляє заглянути на дно пляшки із зеленим змієм вчасно покаятися і стати на інший шлях – шлях добра і віри. Бо лише на ньому можна віднайти свій порятунок, справжню радість і відчути батьківське щастя. І тоді ви станете міцною опорою для своїх нащадків, їхнім захистом у цьому нелегкому прагматичному житті. А чим більше буде у нас захищених дітей, тим більше буде радості і щастя у цілому світі.

 

                                                                  Зоя Шустова- Стрихарчук

                                                                           с. Сіянці,  Рівненська обл.