PЕRSONA GRATA

11.02.2016 13:12

 

Черговий готель і знову якийсь незатишний номер, справа не в комфорті, все, що потрібно можна знайти у ванній, холодильнику чи міні-барі. Чисті простирадла, охайно застелене ліжко, на якому не хочеться спати, і накрохмалена постіль. Досить часто з ванни доносяться звуки падіння крапель води, які стікають з майже закрученого крану.

Така обстановка нагнітає, а ця біла тиша просто зводить з розуму. Зовсім неможливо працювати, хоча зараз це потрібно найбільше, втекти від усього світу і написати черговий роман. Контракт, який був підписаний ще минулого року, після виходу останньої книги – добігає кінця. Видавець чекає наступну і вперто «наярює»  останній місяць, вимагаючи чернетку. А справи ідуть зовсім погано, довелося навіть поїхати з дому і зняти цей номер, щоб ніхто не заважав довести справу до кінця.

   Зараз приблизно одинадцята година ранку, але в кімнаті ще темно, зверху над письменником зависає білий smoke, який став, наче пеленою між вигадкою його слів у ворді та реальністю за вікном. Хоча, що там на вулиці його не хвилює, адже навіть занавіски після довгої ночі лишаються на своєму місці. На телефон приходить смс: «Де ти?», потім ще одна: «Я хочу тебе побачити». Він не реагує, чоловік років тридцяти п'яти, ділова небритість, сорочка за 50 баксів, з верхнім розстібнутим ґудзиком та цигаркою в лівій руці, повністю занурений в роботу, продовжує стукати пальцями по клавіатурі ноутбука, зрідка перериваючись на випивку.

   На мить, курсор зупиняється на фразі: «…жінки володіють даром заперечувати реальність», і в ту ж саму хвилину в двері кімнати хтось стукає. «Обслуговування номерів», – почулось за дверима.

Він без жодної думки згортає документ і гасить цигарку. Потім накидає піджак і відкриває двері.

- Це ти? Не може бути.

На порозі кімнати стояла приваблива дівчина, років двадцяти, зі світлим довгим волоссям та прекрасними блакитними очима, такий колір буває лише тоді, коли небо зливається з морем, десь там, на горизонті. Хоча її погляд здавався таким невинним, притягував він до себе не гірше магніту і варто їй лише було захотіти, ти назавжди міг лишитися в полоні її очей.

- Як це у тебе постійно виходить?

- Що саме? – здивувалась дівчина.

- Знаходити мене.

- Ну це просто. Потрібно було відшукати якийсь нікчемний готель на окраїні міста і в персоналу розпитати чи не знімав у них номер дивний чоловік з купою паперу, ноутбуком та милою посмішкою на обличчі. Я сумувала.

Вона переступила поріг кімнати, зачинила за собою двері і ніжно поцілувала чоловіка в щоку.

- Ти знаєш, мені потрібно працювати і я не просто так зняв цю кімнату.

- Хороший номер, затишний, багато жінок в ньому побувало? – посміхнулась вона.

- Рівно стільки, скільки потрібно, а тепер йди.

- Ну що ж, письменнику потрібні музи.

- Так, звичайно.

- Я не піду, поки ти не візьмеш мій нарис, будь ласка, прочитай. Мені завтра публікувати його і я хочу знати, чи варто.

- Заради цього ти сюди їхала і шукала мене?

- Звичайно ні, а знайти тебе допоміг GPS на телефоні, який ти ніколи не вимикаєш. Ти не проти, якщо я скористаюсь душем? А то вранці я не встигла. Можеш почитати поки, нарис в сумці, ось, тримай, і допоможи розчепити плаття, я не дістаю. Дякую.

Вона зняла верхній одяг і повернулась до нього спиною. Від дотику рук її тіло немов запульсувало починаючи від шиї, і закінчуючи кінчиками пальців на ногах.

- Я не розумію, чим ще можу бути корисним. В принципі, ти знаєш про літературу більше, ніж я, ти працюєш в цій сфері, багато читаєш, спілкуєшся з відомими письменниками. Мені що, орфографію та пунктуацію перевірити? Так для цього у вас є коректори.

- Ти знаєш як, і це не правопис, ти відчуваєш стиль, у тебе є свій, я впізнаю твої праці серед тисячі, ти хороший приклад для наслідування, тобою зачитуються люди. Просто переглянь роботу, скажи, що думаєш, постав якісь позначки, я пізніше розберусь. А поки прийму душ, добре? Хочеш – можеш приєднатися, а пізніше почитаємо разом.

  Дівчина спокусливо посміхнулася, апетитно вильнула сідницями і зникла в дверях ванної кімнати. Невдовзі почувся шум води. «Коли ти у відчаї, лишається робити ті речі, що виходять у тебе найкраще», – подумав чоловік і витяг чернетку з її сумки, взяв олівець, що лежав на столі і почав читати. Його вираз обличчя змінювався після кожної сторінки, а час все стікав, як та вода, що бігла зараз по її розкішному тілі. Приблизно через півгодини він дочитав і відклав рукопис в сторону, потім налив два стакани вина і сів на ліжко. Ще через кілька хвилин навкруги все затихло. Юна журналістка, закутана в білий рушник, визирнула з ванни і загадково посміхнулася.

- Ти не приєднався, я вражена.

- Хочеш випити?

- Що все так погано?

- Твоя робота чудова, помітний творчий прогрес, цікавий аспект, намагаєшся критикувати навколишній світ, розвиваєшся, відточуєш свій стиль, а це для письменника найголовніше.

- Але?

- Немає ніяких «але». Це ж я тебе так «натаскав». Ти молодчина, швидко всьому навчилась.

- Що ж, дякую, у мене хороший наставник.

Дівчина потягнулась, щоб поцілувати його, але той встав з ліжка і підійшов до столу.

- Щось не так?

- Довго ми ще будемо ось так зустрічатись, таємно від усіх?

- Сонце, ти ж знаєш, непотрібно зараз афішувати наші стосунки, від цього залежить моя кар'єра. Потерпи трішки,  а тепер іди до мене.

- Це ж нарис, так?

- Звичайно.

- Про кого він?

- А ти ревнуєш?

- Я знаю, для чого люди пишуть саме в такому жанрі. І це було б дуже безглуздо з твоєї сторони.

- Що саме?

- Писати про мене, якщо не бажаєш, щоб хтось дізнався.

- А, ось в чому справа. Ну так, звичайно. І де ж ти себе побачив? Можливо, у фразі: «Він закоханий в саме почуття кохання, от тільки на людей у нього не вистачає часу». В цій, так? Чи якійсь іншій?

- Перестань, чого ти заводишся?

- З мене досить, я йду. Дякую за консультацію. Без тебе знала, що мій нарис доволі непоганий. Ніколи не думала, що творчі люди можуть бути такими холодними.

Дівчина швидко зібрала речі, вдягнулася, забрала рукопис та свою сумочку і покинула номер. Він ще кілька хвилин постояв біля столу, відкрив занавіски на вікнах, пустив денне світло, допив вино і сів за ноут. Хвилин сорок, наче скажений набирав на клавіатурі текст і закінчивши фразою: «Вона й подумати не могла, що творчі люди бувають такими холодними», відкинувся на спинку стільця. Потім взяв телефон і набрав номер.

- Привіт.

- О, привіт, друже. Ти де пропав? Я тут обриваю твій мобільний цілими днями.

- Мені потрібно було закінчити книгу, ти ж розумієш.

- Так, звичайно, і про що ж твій черговий роман?

- Ти знаєш.

- Ні, тільки не кажи, що про ту журналістку.

- Я висилаю зараз матеріал тобі на електронку, прочитаєш, скажеш, що думаєш.

- Ти впевнений, друже? Час ще є, ми вкладаємось в терміни, напиши ще щось.

- Я впевнений, це непоганий роман.

- Але якщо критики зрозуміють про кого він, її кар'єрі настане кінець, вона готова до цього?

- Вона не знає, про що я написав.

- Але ж дізнається, коли прочитає. Ти сильно ризикуєш.

- Я в курсі, зроби все як потрібно. Гонорар за книгу відправиш їй. Рахунок я скину пізніше. Бувай.

- Я зараз же почну працювати. До зустрічі.

«Ну от і все, – подумав письменник, – черговий роман закінчений, а з ним і два роки мого особистого життя». «Прибирання номерів», – почулося за дверима. І справді,  якраз вчасно.

 

26 жовтня 2014р.

Сергій ТИХОВСЬКИЙ,