Півподиху, півкроку до весни. Автор Марія Зоряна

26.04.2019 18:31
...В стонадцяте скажу собі: 
«Не смій!
Отримувать дарунки від 
природи»
Ця дама з примхами, навіщо 
цей двобій?
Цикутою окропить нагороду
Й зі стрічечкою всучить...
на ножах...
А я – й не я... Та є іще – душа,
Одвічний пломінь болю 
і свободи,
Що янгола запустить 
в серце сам...
І знову у пекельну преться воду,
І, як в дитинстві, вірить 
в небеса.....
                                       М.Зоряна
 
 
 
 
Хуртовина ворожила вітрами і зводила шляхи, співала своє дивне сопрано, а десь, у вечірніх хмаринках-пелюшках народжувались зорі...заглядали у вічі крізь пухнасті віти і усміхались, благословляючи на життя... було так спокійно разом ...і, якось надійно ...і нічого нікому не треба пояснювати ...і не страшно сказати щось зайве ...зрозуміють...та й помовчати вдвох іноді добре... Маленький січневий Янгол, гойдався на засніжених ялинкових лапах, усміхаючись їм довірливо...
Усміхалась і Тінка, щасливо підтримуючи Леся під руку. Той же, супив свої кошлаті брови, і розпитував дорогу до метро....і в цих діалогах було так помітно, з якою любов’ю він ставиться до людей.... Тінка це знала давно, а зараз просто бачила і усміхалась... Лесь бажав щось хороше кожному, у кого розпитував, як пройти далі...
«Він завжди бажає світла...» – пригадалось, і готовий обійняти всіх... весь отой простий люд, що поруч...
Сьогодні.
...День студентів...Тетянин день велично жеврів на морозяних квітах у вікні, в рожевих краплях зорі...ковзав поглядом по юному незайманому снігу... І ніхто не помітив, як поруч з Янголом зухвало розгойдувало зимові каруселі Щастя...
...«Шарах!» – несподівано підковзнувшись, обоє опинились у, доволі просторому, заметі. Ну і.., як вам сніговий душ? Дитинно забриніли передзвони сміху....ось тобі й маєш!
«Так, та перестаньте ви вже нарешті думати!» – ...шепотів Янгол...теж мені, філософи...
І вже Душа тонула у синіх океанах очей навпроти і не намагалась врятуватись. Очі ж, що навпроти, стиха занурювались в літепло тонучої душі. Несподівано обоє усміхнулись :
– Рятуймося! Палунра!
– А й справді... Диваки...
...А десь там вже набирав оберти її потяг ...зворотний відлік...час пішов!.. треба встигнути...
Тінка усміхнулась загадково – Лесю, своїм думкам і цьому надзвичайному вечору. Сніг... А все-таки, півподиху, півкроку до весни!.. Господи, дякую тобі за цей дивовижний день і за людину, що зараз поруч... доброго Друга...
– Що, так подобаюсь? – несподівано кинув свою шпильку Лесь... І казка зникла.
Відсахнулась... але, одразу посміхнулась крізь тумани очей:
– Ще чого! Пішли пити каву, друже!
В маленькій кав’ярні взяли по каві в паперовому стаканчику...Остання кава... їх останнє «разом» ...в цій каві, відчувалось, розчинився сум...: але, сум якийсь світлий, хороший...
Зараз вони ввічливо попрощаються і...все...
«Не йди-не йди-не йди!» – калатало серце... а обличчя було по-змовницьки спокійним... не можна так... не можна...
– Треба їхати... робота.
Скажи він їй зараз, і вона залишиться... хоча б на якусь часинку... вони бродитимуть між цих дивних снігів, заблукають в них, ніби діти і, мабуть, згадуватимуть щось хороше...
...Чомусь так стислась душа... як можна ...залишити його... такого близького і рідного серцем...банальні думки, що десь на якійсь планеті, в якомусь вимірі, вони вже прожили Життя... ким вони там були один одному... дві краплини... можливо... в грозову січену кантату, які, зливаючись, давали нове джерело...дві прямі (які зоооовсім не прямі, проте, не перетинались, згідно відомої теореми)....дві Долі...два Світи....незалежні, не спільні, але – бажані й крилаті...Божевільні...БожеВільні!
Думки... думки... побігли... не перетинаючись....
Вийшли на вулицю. Холодний жмут повітря знову обпалив скроні думками...Вони зачепились руками і брели лабіринтами метро, незважаючи на зустрічний натовп.
– Котра година? – кинув недбало.
– Сорок хвилин до відправки..ніби встигаємо.
– Чудово! – блиснули сині бісики очей, – он твій вагон.
Не знаючи місцевого метро, Тінка довірливо пірнає з Олесем в запропонований напрямок, не дивлячись на трафарети. Ну, які взагалі можуть бути зараз вказівники, коли у вагоні так затишно і тепло ...і є місце на сидіннях...для двох...можна ще поспілкуватись, притулившись душею...
І вони змовницьки зникають за автоматичними дверима.
– Обережно, двері зачиняються!..
За зачиненими дверима привітно й світло... он і місце для них ...на сидінні зліва..повсідалися поруч, пригрілись... Коли їдеш в метро, чомусь уявляється, що проживаєш якесь інше життя... Так Хто ж вони, ці Двоє, що так близько їх дихання?
Ну, ти знову там щось науявляв собі, мій добрий читачу..... вони - просто схожі зараз на студентів, що відмінно здали сесію! І так сяють обличчя... «Однокурсники» ...ну... майже...тільки за плечима в кожного по півсотні років...зелені ще... «зовсім»
– Твоя зупинка, пішли! – торкнувся її рукава...
Вони виходять з вагона і очі її одразу збільшуються: та це ж зовсім не Вокзальна станція!
А ось маленькі бісики Його очей тішаться:
– Поїхали, нещастя моє, шкідливо тобі думати!
Тінка вдячно усміхається: Лесь навмисне збільшив їх дорогу до вокзалу. Знову – вагон, тепле світло….і Людина поруч…в якій цілий Всесвіт.
Вони про щось говорять дорогою, це не має вже значення, про що…просто їм добре поруч…
Несподівано Лесь замовчав…
– Моя зупинка…Твоя – наступна…Сідаєш у вагон, телефонуєш, як ти. Господи, яке ж ти ще дитя! Не пропусти зупинку, і – без пригод там, добре?
Вона насилу стримала себе, щоб не наговорити якоїсь жіночої дурні... Німе запитання…
– Так треба…прийди в себе…все добре. На зв’язку!
Він виходить... миттєво поглинається натовпом...і – такий затишний вагон якось одразу стає чужим...
– Ласкаво просимо в життя, Тінко! – чомусь і звідкись говорять їй веселі бісики його очей.
Вокзальна метушня... гомін селектора... Вона слухняно, мов дівча сідає в потяг... Хтось когось проводжає... рука сама знаходить телефон..
Набирає знайомий номер...Він не одразу відповідає... Нарешті, бере слухавку:
– Я в потязі, - видихає Тінка.
– То й що? А я в снігу... на морозі...
Несподівано з’єднання обри-вається... тепер Тінка відчуває себе справжньою зрадницею.., і – як би не вчинив у цій історії, це все одно буде неправильно... намагається ще телефонувати, але телефон замерз, мабуть... Господи, як він там? Не телефон звісно... Лесь....
Згодом, Вона несподівано помічає своїх супутників по вагону...уважних і турботливих...чоловік і дружина... і вдячна їм, що не розпитують ні про що...
Спати якось не виходить («Я ж говорив, що тобі шкідливо думати!» – усміхаються їй в душу маленькі бісенята його очей.)
Спустошений сірий ранок... вокзал... дощ... (звідки дощ, адже було стільки іскристого снігу!)
Порожній заспаний автобус... сіра вулиця... невідомо чому зраділий вдома пес....
Вона більше не думає і не може думати.
Набирає СМСку... коротко і найголовніше: «Знаю, немає мені вибачення... ти бережи себе тільки... просто бережи... заради життя, заради тих, кого любиш, хто тебе цінує. Бережи себе».
Несподівано пусту сіру нікчемну тишу розбиває дзвінок. Вона бачить знайоме ім’я на екрані....
– Де ти?Як ти? – вигукує в задзеркалля... У відповідь чується дороге, рідне, зболене:
– Заспокойся, я – живий!
Деякий час вони мовчать... Безглуздо щось говорити, коли все розуміється крізь часи і тернії. Тишею. Півподихом. Поглядом...
І десь крізь похмурі хмари проглянула здивована весна. Зарано веснітись ще, треба зая. Зачекати трішки... Півпогляду. Півкроку. Але – неодмінно це станеться.
Грішно просити чогось від життя у Господа, коли він простеляє тобі у ноги зорі... коли ранкові сиві тумани клубочаться на світанні надіями, а обійми дорогої людини кличуть у Всесвіт...
Прожито півсторіччя... це неймовірно мало, якщо життя не має доброго світла, зігрітого почуттями Довіри і Дружби. Щастя може знайти так несподівано – у бентежному вирі дорогих очей, у загадкових мелодіях незабудкового вітру, таємничому сяйві танцюючої зірки....
У простих рідних словах:
– Заспокойся, я живий.....
Марія ЗОРЯНА,
м. Київ