Подарунки небес (життєва історія)

02.07.2017 09:11
Бог завжди посилав їй більше, ніж вона в Нього сміла просити. Він завжди йшов, ніби попереду неї і залишав там подарунки... Щоби вона потім по-дитячому стрибала від радості і несподіванки. Напевно Йому це подобалось. І Він робив так щоразу. А подарунки ставали щораз вишуканішими. Чи то вона так вміла їх бачити – незвично і у всій уяві?!
  Це було ще з раннього дитинства. Напевно тому, що батьки дівчинки були бідними та невпевненими в собі, то дівчинка не насмілювалась бажати багато. Йдучи в перший клас, вона з острахом роздумувала чи зможе  отримати хоча б трійку... І все, що відбувалось далі завжди було для неї великим чудом, – вона отримувала п’ятірки з плюсом. Вчителька відкривала у ній все нові й нові здібності, похвалювала її на уроках за хороші знання.  Втім, дівчинка кожного разу думала, що це лише випадковість, і не завжди так буде.      
   –  Олю, дай списати… Олю, а напиши мені, будь ласка, на листочку, як розв’язати цю задачу… – і так без кінця і краю кожного дня.
Вона не відмовляла нікому, бо боялася когось скривдити. Хоча сама ні в кого нічого не просила. Такий вже мала характер. Іноді сама чогось не вміла, та у неї швидко все виходило. Діти приписували Олі якісь магічні здібності, за якими вона просто не могла чогось не знати. Навіть вчителі часто дивувалися її знанням, які для неї здавалися мінімальними, не вартими уваги. Можливо усе це відбувалось через те, що тато Олі захоплювався книгами. В нього вдома були три величезні полиці з книгами на різну тематику, – його власна бібліотека. Мама дівчинки завжди сварилась з ним через це, – але тато все одно збагачував кімнати різнобарвними  кольорами палітурок, і дівчинці на очі потрапляли все нові і нові назви книг та творів. Напевно це залишало свій відбиток в пам’яті, і дівчинка, цього не помічаючи, набиралась різних знань без зусиль.
   Саме тому, що дівчинка отримувала похвальні грамоти, ніхто її не хвалив. Для всіх це було звичним. Можливо, якби це була двійка,  то хоча б хтось зреагував і звернув на неї увагу. Мама завжди казала Олі, що вчитися не потрібно, щоб не стати схожою на тата, який увесь час сидів за книгами та не приділяв їй увагу. Але в неї не виходило отримати двійку. Вона все запам’ятовувала на льоту з розповідей вчителів на уроках, не заглядаючи до підручників.
    Всі хто був поруч, були їй друзями. Але Оля була дівчинкою дуже сором’язливою і замкнутою. Говорила тільки тоді, коли щось у неї питали. Чи це через те, що не було за що купити нові речі, і дівчинка чекала з усіх сторін насмішок над її вже старим немодним одягом, чи підозрювала, що діти з нею товаришують  задля того, щоб списувати на уроках.  Вона занадто багато думала, знала, боялася.
  Хоча, насправді, їй якось було все одно, хто що про неї думає, адже вона знала, що нічого хорошого, бо не раз чула, як люди насміхалися з її тата, називаючи його нерозумним. А тато для неї був добрим, хоча заробляв не достатньо грошей.
 Закінчивши школу, дівчинка мріяла про велике кохання, як і всі дівчата. Від імені своїх мрій писала вірші. Ці вірші чимось були схожі на переписку з небом. Вона почала помічати, що все написане –  збувалося. Тому писала вкрай обережно. Щоб не написати чогось недоброго для себе чи інших...
Навчалася у вузі і залишалася для всіх загадкою, – для когось «сірою мишкою», для когось «гордою».
  Одного разу, на одному весіллі, Оля зустрілася поглядом з хлопцем, що був набагато старшим за неї, вже вдалим підприємцем, – бо ще коли навчалася в школі, він був спонсором свята Миколая для дітей з всіх сіл. Хлопець дивився на неї зеленими впевненими очима так довго, що вона не знала куди сховатися. «Напевно, це мій суджений. На мене ще ніхто так не дивився, ніколи…» – промайнула божевільна думка в голові Олі. Звідки вона взялася в цю мить, Оля не могла собі пояснити. Їхні погляди розминулися і пильно вдивлялися в інші. Скоро дівчина дізналася, що цей хлопець одружується. Щось заболіло в глибині душі, – але дівчина тільки лаяла цей біль.
  – Як я могла таке подумати, він – бізнесмен, багатий, а я – хто?..
 Через кілька років Оля здригнулася від страшної новини. Дружина  того бізнесмена, що мав підприємство неподалік  від її дому, захворіла на рак. І знову в голові промайнула  божевільна думка: «Може він все таки – мій?» Хоча одразу почала себе картати: «Як я можу таке думати, у людини біда!.. Маленька дитина!..»
Та життя не має жалю. Воно робить те, що потрібно. І ніколи не помиляється.
  Оля, закінчивши навчання, сиділа вдома. Люди насміхалися, буцімто вчилася, така розумна, а сидить вдома, і заміж її ніхто не бере. Дівчині було боляче і прикро усе це слухати, адже всі ці слова були правдою.
Олина мама випрохала  чоловіка і сина піти на роботу на це ж підприємство, що  неподалік. Робота була трохи важкою, втім  хоч якась копійка в хаті… Через три місяці на цьому виробництві звільнилося робоче місце, і Оля з розпачу вирішила туди влаштуватися, щоб не сидіти на шиї у батьків.
   Наступного дня вона вже стояла перед керівником підприємства. Той самий впевнений, глибокий і дуже сумний погляд! Вона розуміла, що тепер від цих зелених очей нікуди сховатися...  
  На той час його дружина вже була дуже хворою, майже не вставала з ліжка. Донечка ходила до школи, і вся чоловіча, і жіноча робота, до того ж справи на підприємстві, лягли на його плечі. Олі, на мить, пригадалася думка, за яку вона себе картала. І вона відчувала серцем, що це не просто її фантазії, а реальність, така близька… Що він справді її доля.
Оля почала працювати. За її сумлінну працю та відповідальність, Михайло – власника підприємства, назначив дівчину своєю «правою рукою». Михайло їй довірив ключі від всіх приміщень, печатку, і всю роботу, яку вона могла контролювати сама. Робітники почали помічати, що це «не просто так». Хоча не підозрювали, що це настільки серйозно.
–   Олю, женися на моєму татові… – несміливо і несподівано з дитячою наївністю промовила дочка Михайла у розмові з дівчиною.
–    Добре, Мар’янко, не переживай, все буде добре… – заспокоїла і втішила дитину Оля, обійнявши з материнською ніжністю.
Хоча Михайло ще не наважувався на такий рішучий крок після смерті дружини, втім його очі горіли як світлячки, а від несподіваних дотиків Олі – бігали мурашки…
– Може вже пора одружуватися… – сказала якось жартома Оля, під його сяючим зеленим поглядом… – ось і Мар’янка мені пропонувала з тобою поженитися.
Михайло розсміявся.
– Дитячими устати говорить істина. Діти вони все говорять, як є. Напевно вже пора.
– Звичайно, що пора. – і Оля обійняла Михайла, переконавшись, що отримала найцінніший подарунок небес – коханого чоловіка Михайла і донечку Мар’янку. 
Марія КАРУК-ФЕДИНА,
с.Головецько 
Львівська обл.