Подарунок осені. Надія Грицак

25.10.2018 11:10
 
Осені подобалось заглядати у будинки людей. Уважно, наче фільм, дивитися як вони ранком поспішають до роботи, нашвидкуруч почистивши зуби. І завше їй ставало смішно, бо їй-богу дорослі люди такі дивні, підганяють дітей, муштрують їх, а самі, можуть вдома забути якийсь важливий документ.
Та найбільше, Осінь вабили вікна юної Настусі, сімнадцятирічна школярка жила разом з батьками у маленькому, затишному будиночку на околиці села. До школи їй приходилось далеченько ходити, тому прокидалась дівчина досить рано, інколи ще сутінки клопотались за вікном, а Настя вже збирається до школи.
Теплими вересневими днями, Настя відчиняла у своїй кімнаті вікно – зміни природи вабили її. Мрійлива дівчинка вловлювала майже кожну, ледь незначну зміну, що відбувалась за її віконцем. Приходячи зі школи, вона кидалась голубкою до вікна і помічала, як за декілька годин - вітер нахабно зірвав і жбурнув до землі десяток золотистих листочків яблуні. Ще вдосвіта така зелена, соковита трава, раптом до вечора зблідла, змарніла як шкіра жінки від важкої праці.
Та за такі зміни, дівчина і любила осінь. Вона та осінь, наче одне ціле. Їй здавалось, що вона чує поруч себе її дихання, коли читає чи малює. Тоді по кімнаті розлітались аркуші, а сторінки книг перегорталися самі. Кімната наповнювалася ароматами лісової хвої й запашної меліси, нізвідки на вікні з’являлись грона калини чи пучечок зеленої петрушки. Такі подарунки, Настя залюбки приймала, не знаючи від кого вони, і просто промовляла «Дякую» та зачиняла на ніч вікно.
Осінь, тоді починала сумувати. Дощі лились як з відра, вітер куйовдив кучері дерев, кущі ще вчора бувши поважні наче квочки, другого дня ставали тоненькими трісочками. Настя одягалася тепліше і більше не відчиняла вікно.
Дуже рідко, частіше вечорами, Осінь бачила голівку чорнявої красуні біля вікна. Вона з’являлась раптово, здається когось очікувала побачити, та коли розчаровувалась (брови Насті, тоді збігались до купи), то так само, зненацька, через декілька хвилин зникала, опустивши фіранку. Осінь відчувала, що Настя чекає її. Очікування, як струм охоплювало єство Осені. А їй так хотілось доторкнутись, бодай один раз обійняти дівчину, розповісти як вона нею захоплюється, вболіває усією душею за її успіхи у школі. Хотілось повідати юнці, що це вона їй допомагає, коли Насті бракує уяви, щоб написати новий твір до школи чи просто оповідання в газету. Осінь завжди відзначалась щедрістю людям, які важко працювали на землі та у садах. Вона дарувала багатий урожай – смаковиті, різнобарвні фрукти та овочі. А Настусі, улюблениці, вона віддавала найдорожче – своє натхнення.
Недільними ранками, збираючи сухе зілля по лісі й вдихаючи ніздрями вологість туманів, Осінь уявляла, що вона Сесі* – героїня одного захопливого оповідання, що колись, коли ще у неї гостював її похресник Вересень, вона прочитала у книзі, яка лежала розкритою у Насті на столі. Дівчина того ранку довго спала, то ж Осінь досхочу насолоджувалась таким привілеєм як читання. Вона всотувала у себе сторінки, здавалось, що то вона, Осінь, а не якась там Сесі, вселяється у кого захоче, і коли захоче.
Осінь мріяла стати Видимою, щоб її нарешті побачили, оцінили її грацію і красу, не лише жменька людей з чутливою уявою, а й усі інші. Уява, осені малювала фантастичні полотна, що з нею вітатимуться у тролейбусі, видаватимуть, як і всім іншим пасажирам – квиток, а різнобарвні сукні, личитимуть їй не гірше, ніж простим, смертним дівчатам… Та найбільше, Осінь захоплювалась випічкою. Скільки разів вона спостерігала, як господині випікають різноманітні шарлотки, смачнючі кекси… Осінь все бачила, відчувала, але спробувати не могла. Це її засмучувало. Так близько було все те, що вона любить і обожнює, але у неї не було можливості самотужки зробити це, втілити у життя.
Якось пізнього вечора, місяць якраз закінчив розшивати своїм світлом холодну землю, Осінь розбудив легкий, невимушений сміх. Оговтавшись від сну, (а їй саме снилося як вона і Настя гуляють з маленькою дворняжкою), золотиста красуня побачила на освітленім ганку, добре знайому, тендітну постать Насті, а поряд з нею невідомого їй високого хлопця. Пара, ще постояла десь з п’ять хвилин, потім хлопчина, не дочекавшись дозволу панянки, пригорнув її до себе і поцілував. Осінь дивилася на це дивне дійство із захватом. Ніжний трепет огорнув її мандариново-червоні листочки.
– Подивись, як ворушиться листя – вигукнула захоплено Настя, відсторонившись від парубка. Листочки справді рухались, наче виляли хвостиком як собака, чекали ласки.
– Ну і що? Може це вітер? – недбало кинув хлопець, незадоволений, що його увагою так безжально знехтували. Віктор звик, що все має бути так, як він скаже. І цей вибрик Насті не те що ранив, а трішки задів його чоловіче самолюбство.
– Гаразд, мені треба йти. Батьки хвилюватимуться. – зігрівши на прощання щоку Віктора, дівчина швидко відчинила двері й вже з вікна помахала рукою хлопцю на прощання.
Віктор помахав їй у відповідь і пішов до своєї машини, що залишив неподалік воріт будинку.
Настя, не знала достеменно що з нею відбулось, але ці помахи листочків і Тиша навкруги її здивували. Дівчина швидко переодягнулась у піжаму. Лежачи у ліжку, їй здалось, наче хтось ніжно промовив її ім’я…
Ранок першого дня листопада був похмурий як « Чорний четвер». Це стосувалось не лише погоди. Ніби якась ностальгія, неминучість, невідворотна трагічність проводила окупацію сердець людей. На вулиці панувала тиша. Листя, наче самогубці зривалися з дерев і вдаряючись об дахи будинків та гострі кути ринв, востаннє робили у повітрі своє знамените сальто та (нечутно людям) приземлялися на землю.
Осені дедалі важче було кудись ходити, і майже увесь свій час вона проводила біля вікна Настусі. Та Настя, дома бувала рідко. Школа, потім факультативи... а вихідні проводила із Віктором чи сім’єю, інколи їздила за покупки або на екскурсію в інші міста.
Осінь сумувала... Адже з Настею їй було цікаво. Часто вночі, з вітром, зривались її хрипи – вона ще Жила. Черпала сили у червоних ягідках калини та шипшини. Її погляд, як і раніше вабив калейдоскоп хризантем, що цвіли майже у кожному дворі. Вдень вона слухала щебетання діток, які поспішали зі школи додому, вночі – її самотність підносили вверх гучні крики ворон, що мов осиний рій, чорною паранджею окутували сороміцькі скелети дерев. Осінь ставала дедалі прозорішою, з кожним днем потроху зникала. Її починали забувати. Натомість, малеча не могла натішитись, адже скоро прийде зима – ялинка, подарунки, Святий Миколай.
Останніми днями справ у Насті було хоч греблю гати, у своїй кімнаті вона лише спала, а увечері робила уроки. З Віктором у юнки зав’язались міцні стосунки, у школі також все чудово. Ось тільки… її не полишало якесь химерне відчуття, наче невидимі очі стежать за нею, і це продовжувалось вже третій місяць. Настя свої спостереження розкладала у хронологічному порядку, і все добре обміркувавши згадала, що вже два тижні на вікні не знаходила подарунків. То жменька кольорового листя, часто ранком прикрашали її підвіконня, або ж маленька айстра своїми кольорами піднімала їй настрій. А двома горішками, що майже щодня зранку очікували її на підвіконні, дівчина втамовувала голод, коли у неї не знаходилось часу пообідати.
Зараз Настя сумувала за милими їй подаруночками, на вулиці майже щодня дощило, поривався випасти перший сніг. З глибоких роздумів Настю вивів дзвінок. Телефон на все горло, голосом соліста виспівував пісню молодіжного гурту Фіолет – «Осінь».
Дзвонив Віктор. Запросив Настю у кіно. Дівчина із задоволенням прийняла запрошення, адже їй так кортіло розвіятись і скинути з себе, як колючий светр, ауру поганого настрою.
Увечері накрапав дощ... сльота така, що носа з хати не висовуй, трава під ногами розквасилася і налипала до підошви черевиків. Вийшовши на вулицю, повітря обдало холодом розпашілі щоки Настуні, дівчина щодуху побігла до машини Віктора.
– Ох, і погодка сьогодні видалась – задоволено промовив Віктор. Він уже будував наполеонівські плани на вечір, і після фільму збирався з Настею, так би мовити, погрітись в авто.
– Справді, погода нікудишня, напевне незабаром випаде сніг. Дуже тихо і морозно останніми днями. Настя зняла шапку і розв’язала шарфика. Розмова не клеїлась. У цілковитій мовчанці, молоді люди приїхали до місця призначення.
Осінь бачила, як Настуся бігла до автомобіля, їй стало прикро, що вона цього вечора знову буде сама. А їй цього року небагато лишилось. Осінь відчувала, як череда хмар збивалась докупи, наче налякані вівці, і клубочилась небом. Звірята, майже всі поховались у дупла, хто у нірки, а хтось заліг до весни у сплячку. Осінь, відчувала серцем, своїм атрофованим віттям, що сьогодні її Останній день. Вона хотіла попрощатися зі своєю подругою.
Настя повернулась далеко за північ. Фільм бойовик їй категорично був не до душі, але щоб не засмучувати свого кавалера, дівчина усміхнувшись відповіла, що їй все сподобалось. Заглушивши мотор, своїх стареньких жигулів, Вітя набрався сміливості й обійняв міцно і пристрасно Настю. Таку вільність, Настя не схвалювала, тому вирвавшись з обіймів, сказала, що їй треба додому. Батьки хвилюватимуться, і взагалі у неї сьогодні погане самопочуття.
Попрощавшись з незадоволеним хлопцем, Настя попрямувала до хати. Автомобіль Віктора ще довго, як живіт голодного гурчав вдалині, а коли завернув за ріг, його зовсім не стало чутно.
– Як же швидко летить час! – вихопилось зненацька у Насті. Дівчина дивилась у бездонне, вже очищене місяцем небо, і їй раптом захотілось плакати. Витерши дві скупі сльозинки, що скотились щокою, юнка рушила до порога будинку.
– Прощай, осінь – нечутно мовила Настя і зайшла у теплий будинок.
Другого дня, ранок зустрів Настю снігом, і легким морозцем. Дерева у садку не впізнати, ще вчора чорні, непривітні, а сьогодні так і різали погляд своєю незайманою білизною. Горобчики, смакували зерном, що турботливий тато Насті ще вдосвіта насипав пташкам. Придивившись, Настя побачила, як тато віником промітає доріжку. Сніжниця була не довгою, лише припорошила, наче борошном дахи осель і чорну скоринку полів.
А на підвіконні дівчина помітила шипшину, маленьку ягідку, останній подарунок Осені, яка самотньо лежала на хрусткому, білому як вата сніжку. Загорнувшись тепліше у халат, Настя відчинила вікно і протягнула руку за подарунком. Крижаний вітер, ще той джентльмен, миттю обцілував їй руку, і дівчина ледве її висмикнула з його сталевої хватки.
Настя потім ще довго дивилась, на ту шипшину, а лягаючи спати - поклала її собі під подушку.
________
Сесі* – героїня декількох оповідань Рея Бредбері.
Надія ГРИЦАК