Поети, січені дощем і лютою журбою

07.07.2018 11:32
Іван Козаченко... (на фото)
Пішов у 37... У своїй поетичній «ОБІТОВАНІЙ» ти поклав мені, при початках книжки, поезію, означивши посвяту – «Олексі Сопронюкові».  Я звів брови д’гори. «Будеш Олексою. Я так хочу», – сказав ти. А далі, вже перший рядок: «Мова йде про туман...» Коли служив: военно-воздушные силы, у мене було псевдо «Туман». Я знову звів брови! «Боги підказали...» – проказав ти. «Ми ж поети. Як пишем – так і живем. Як живем – так і пишем». Вітя Шакула. Юрко Гудзь. Іван Царинний... 32... 46... 47... Це. Роки Смерти. Друзів. Отож-то... Отаке...
 
Олексі СОПРОНЮКОВІ
 
Мова йде про туман, що не має 
початку ні краю,
про замріяний самообман, 
де і я нерожденний згораю.
Про дітей і тварин, що не винні у 
нашому горі,
про ліхтар маяка і вітрило 
в далекому морі.
Про найближчих людей, що давно вже далеко не з нами.
про скелети ідей і про сонце понад табунами.
І про цятки зірок, що зоріють – зіниця в зіницю,
і про те, що рокує пророк, про 
надії тремтячу синицю.
Хто пройдЕ крізь вогонь, а хто 
прОйде крізь пелени сірі,
хто в бездонні погонь 
переродиться в лютій зневірі.
Мова про боротьбу, 
про немислиме вариво болю,
про бажання означити долю 
співмірну з собою.
Бибач, Боже, сліпим, без’язиким, 
глухим, безголосим!
Ми вже маємо все. Ми вже маємо все, чого просим.
Іван КОЗАЧЕНКО
 
***
...З Григорієм Донцем, поважним архівним науковим музейником, ходячою енциклопедією тичинівського узвару, забачилися – звісна річ, домовлено – на столичному Майдані Незалежности. Зустрілися: запросив Гриця на Грушевського, 1, до офіційної парляментської, знаної вже так довгий час і в народі, книгозбірні. Одначе: з огляду на те, що наші нардепуки (народні депутати України) до неї майже не ходили й не ходять, книжкове сховище перейменували: імени Ярослава Мудрого удостоїлася бібліотека. 
Два томи «Розіп’яої музи», розстріляного відродження, що їх титанічно упорядкував невтомний Юрко Винничук, і видала 2011 року львівська «Піраміда», нам довго чекати не довелося – я вже працював з книжками. 
Українського піїта Івана Коперника, що, ранґовим лейтенантом, пропав безвісти, на фронтах Другої світової, я тобі зробив, – звертаю до Гриця. – Костя Коваленка, на жаль, нема. Не знайшов. Григорій Коваленко є. Заарештували 20 серпня 1937 року. А в ніч з четвертого на п’яте грудня – розстріляли. Мовчки.
Та бачу, – похитує головою Гриць. – Просто божевільну працю поклав на те все Юрко, – не сходить і далі з дива мій друг і брат. – І все – поети, поети, поети…
Отож-то, – веду в лінію я. – Дружина Мирослава уповні лягла під цю святу справу. Юрко в передньому слові просто безбожно їй дякує. Ходімо на Прорізну, 10, там біля відомого поліційного відділку львів’яни відкрили книгарню-кав’ярню від видавництва «Старого Лева». 
Подалися. Грицеві – каву. Собі – кип’ятку. Під свою «траву». Добрий хлопчина, на шинквасі, ставить то на сміх. Наливає. В кутку, в надувному фотелі, дівчинка, років п’яти. Поруч мама, щось, з-московська, мовить, до свого дитяти. Раптом, розкриваючи багату, в роздолля, дитячу книгу – вишукано, рафіновано – в шедевральну стилістику!!! – читає: «Неймовірні пригоди мишеняти, яке летіло на місяць»... Я – в немилосердні голоси!!! – німую. Забираємо, під каву-чай, невеличкого столика. Рукою тягнуся до книжкових розпологів од «Старого лева». Чогось, під руку, згадується, принагідно, Евген Пашковський і його, в крутому реченні, початок з есею в моєму «Слові» – «Анатомія саранчі»: «Живому вовкові краще, ніж мертвому левові». А тут Лев хоч і Старий, проте вельми ЖИВИЙ і БАГАТИЙ!!! Дістаю – світлого туманОвого, в кольорі, Девіда Герберта Лоуренса і його «Коханця Леді Чаттерлей». Переклад – світлої пам’яти Солі Павличко. Цьогорічне видання «Старого Лева», долішньою обкладинкою, значить: «Коханець Леді Чаттерлей» – останній і найвідоміший роман видатного англійського письменника (1885 – 1930). На батьківщині митця твір наважилися опублікувати аж 1960 року, що спричинило судову тяганину і обвинувачення видавництва у популяризації порнографічної літератури і непристойної лексики». Гортаю прикінцеві сторінки: Головний редактор Мар’яна Савка, Літературний редактор Вікторія Стах. І тут... свої... доклали – на максиму! – фахову доладню руку.
Виходимо в мокру – дощами – стіну. Ще чаюємо-кавуємо, простонеба, на Малій Житомирській, на кінцевій тролейбусній 18-го: я – в кип’ятку – свою «траву», Гриць – «еспресо» з молоком.
Раптом-несподівано він до мене: Сашко! Ти колись про Івана, про Козаченка такі цікавенні речі розповідав. Зроби ще! Нагадай! Прошу!
Годиться. 
Нагадую.
...Раптовий несподіваний дощ змив з аркових вікон Національної опери останній серпневий день... Ми забогемили, вперто підтримуючи вітчизняного виробника, – доволили вечорову спрагу «Чернігівським»...  На потребу через Лисенкову, Миколи Віталійовича, вулицю цілодобово жив гастроном, так само «Театральний», – отож, перемет не було жодних. Аби лише копійка...
Сліпе сонце потроху вибиралося на хмари. Навчи мене не боятися, давай поїдемо до якогось лісу, – постійно діймав-насідав, домагався Іван...
Дякувати Господові – лісу шукати не довелося: під боком був університетський ботанічний сад. Туди. Дорогою поетично відкупилися від міліційного сержанта. Та одразу ж, у ботанічному, стерегла нас інша біда: безпосередньо за ...надцять метрів від входу – «розбори» крутих... Ми, природньо, мимоволі втрапили на їхню територію. «Распальцовка», «стволи», решта атрибутів, що притаманні цьому побитові... Одне слово, «на одиницю з мінусом», – але почалося... З огляду на те, що ми були вже трохи «теплі», – мене десь понесло.
– Та ви хоч знаєте ХТО такий Микола Зеров? – кинув я душу навстіж.
На землі – глупа ніч. На небі – місячна повня. На якусь мить вони отетеріли. Вискочили всі з машин – обидва уґруповання вмент об’єдналися, аби з’ясувати ХТО ж такий Микола Зеров і де він живе. Миколу Зерова, зрозуміла річ, не знав ніхто.
«Рєбята, Микола Зеров – ето нє брігадний авторітєт. Ето історік літєратури, пєрєводчік, поет. Єво арєстовалі і вислалі в 35-м году на Соловкі. Там он і остался, насовсєм…» – втрутився Андрій Єсипенко, так само вже покійний, він був тоді з нами.
«Шо – єво уже нєт в живих, етова Ніколая Зерова?» – запитався хтось і з тих спантеличено.
«Ні»,– відповів Андрій. 
«Так чєво ж он мєня ім пугаєт?»...
На це запала мовчазна гуморина...
«А ето кто такіє?» 
«Це столична богема, творчі люди, поети», – застановив насамкінець Єсипенко.
Розсміялися. Вдарили по руках.
На довершення, за Миколу Зерова, нам ще й «поляну» накрили... 
Іван, який ввесь цей час був осторонь, підійшов: 
«Са’ (так він мене називав), а чого вони не стріляли, до того ж іще й постелили нам пиво, з прикускою», – запитав по-дитячому. 
«Думай», – одкинув я. 
«Це, мабуть, тому, що вони не знали, ХТО такий Микола Зеров?»
Очі в усіх заграли веселими іскрами... 
«А-а-а, це напевне тому, що вони дізналися ХТО такий Микола Зеров – і їм стало соромно за своє незнання...» 
Ми спустилися вглиб саду. До водяного каре. Читали почергово поезію, з минулого, в дві руки писали нову – було легко, затишно, чесно.
...Якось молотком і зубилом знімав мені у дворі, на Пушкінській, з руки гіпсову кору. Потому забрав визволену руку в хустку, що її нам добрим чином здарувала випадкова пані, – повіз додому, на Куренівку. Купав-обмивав, клав на відкриту дражливість цілительні мазі. Таня, дружина його, так само поетеса, Тетяна Крижанівська, смажену картоплю з холодним кисляком на стола поставила. Розкішно-пінову перину на кухні постелила... 
Назагал з Козаченком була гибіль чудовезних придибенцій – зрештою, не переказати всього... 
...Були поетичні ночі на Оболоні, у Василя Герасим’юка...
...У богемного художника Віктора Соловйова вночі творчо зимували... 
...На Володимирській, на горі, як значив колись незабутній Володимир Підпалий, з Оксаною Хоменко – Оксана тоді в політичних націоналістах ходила – цікавенні експромтові поетичні миті переживали: Іван уже був накидав переднє слово до моєї збірки.
Не склалося… 
Не судилося…
Помер він так само вночі. 10 червня. На Великій Житомирській. Присів на східці вже загаслої кав’ярні «Кобза». І не стало. Минало йому тридцять восьме літо.
...Його остання прижиттєва поетична книжка – «Обітована», з 1998 року, назагал присвячена мамі. Перший вірш – до дружини, Тетяни, – «Чуєш, Таню, бачиш Таню...». Друга поезія одіслана до мене – «Ол. Сопронюкові». Останні рядки з тамтого письма звучать так:
«Вибач, Боже, сліпим, без’язиким, 
глухим, безголосим! 
Ми вже маємо все. 
Ми вже маємо все, чого просим».
Тут ні додати – ні відняти. Як, власне, і від самої пам’яті про нього. Яка завжди зі мною – світла і чиста.
...Сашко, дякую... за цей світлий ДЕНЬ, – усміхається до мене Гриць.
Це ж так просто – мовчу, в дощ, на відповідь, я.
Він, цей дощ, – тягучий, надокучливий – тільки безголосо шумить, змиваючи наші, ще теплі, сліди.
 
*РЕПРЕСОВА НАРВАНА ПАМ’ЯТЬ: УБІЄННІ... ВЖЕ ТУТ... ТЕПЕР...
Я вже означив 5 серпня 2017 як чорний – на 80 років – ювілей, закатованих, головно з української інтеліґенції, мистців (літераторів, режисерів, музикантів), учених, державників... Пост «На уклін... До репресованих». Одначе: думка ще веде, не одпускає.
Пам’ятний гранітний хрест... Столичний Жовтневий палац... Тут же, на долішніх поверхах і в підвалах, жидівські чекісти мордували колись український цвіт, чіпляючи за гак, як свого часу турецькі бусурмани Байду-Вишневецького... А нині пісенно розважаються чи Владімір Кузьмін, чи «Машина врємєні», чи наш «юний орел» Михайло, що летить «від джерел до джерел»...
Потому – пам’ятник Лесеві Курбасу, що його одного з перших в Україні політично репресували. Курбас це принципово і свідомо визнавав – і відкрито себе значив як політично репресований...
Насамкінець зайшли до НАН України, що на вулиці Воло-димирській, навпроти приміщення Центральної Ради. Взяв СЛОВО – про убієнних, уже тут, тепер, за часи Самостійної України. 
...24 серпня 1991 року ми коло ЦК КПУ. Вже були ухвали, постанови, резолюції. Заступник начальника УВС м. Києва підполковник Володимир Шапошник проукраїнськи налаштований офіцер міліції змінив наряд, що на вулиці Орджонікідзе, 11 сьогодні Банкова. Поставив наш. Ми вийшли нагору. До неба. Своє діло зробили – фану української рср зняли. Царство небесне, Вам, Володимире Івановичу. Невзабарі по тому, як Україна здобула незалежність, Володимир Шапошник поїхав до лісу – полювати, з друзями-товаришами – і був смертельно поранений, як відзначалося, пострілом з рушниці одного з них. У неформальних бесідах люди, що добре знали Володимира Івановича, твердо свідчили про зумисне продумане вбивство, що його замаскували під невідворотну випадковість. У В.Шапошника були недоброзичливці і просто вороги – не тільки в кримінальному середовищі, – деякі колеги по службі на його стрімку кар’єру заздрили відверто. Одначе довести нічого не вдалося. Чутки так і зосталися чутками.
...Вадим Бойко. З Вадимом училися, у вісімдесятих, на факультеті журналістики Шевченкового університету. В парламенті (вибраний од Кременчука) – заступник голови комісію з питань гласности. Знайшли у власній кімнаті: прив’язаного до ліжка, був спалений живцем. 1992 рік.
...Мар’яна Чорна. Провідна журналістка з телеканалу СТБ. Знайдена, зашморгнутою, у власному помешканні. 1999 рік.
...Михайло Бойчишин. Голова скретаріяту Народного Руху України. Завезений у небуття. 1994 рік. За два місяці по тому машина збила насмерть його сина Максима. Дружина Любомира, вже паралізована, кандидувала на Нобелівську премію миру, відійшла в засвіти 2010 року.
...Віталій Коцюк. Завідувач відділу, з лєґендарної «Молодої гвардії». Тоді редактором відділу в журналі «Україна», далі оглядачем у газеті «День». Жорстоко побитий у приміській електричці. Спалений. Викинутий на колії. Липень, 1997 рік.
...Володимир Кательницький. Релігійній діяч УАПЦ, Публіцист. Зарубали-порубали разом з матір’ю у власному помешканні. Липень, 1997 рік.
...Ніла Зборовська. Д-р філології. Спалені книжки. «Павловська» психушка. Опосередкована смерть. 24 серпня 2008 року.
...Іван Царинний. Поет. Два роки Дніпетроської спецпсихушки. Саркома. Смерть на Дарницькій лікарні. Березень 2000 року.
...Борис Гривачевський. Блискучий теле і радіоведучий. Публіцист. «Місце злочину – Сандармох». Зацькований-убитий інфомаційними владними начальниками. 2008 рік.
Доста... Згадав (на вільну пам’ять) тих, що їх близько знав і любив. Про них говорив, на «вечірці», в академії...
Світла пам’ять...
Олександр СОПРОНЮК
(на фото разом із Нілою Зборовською)