Поезія. Андрій КОВАЛЕНКО

23.12.2017 16:06
Андрій КОВАЛЕНКО  – журналіст, письменник. Народився 28 липня 1969 року у Києві. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.
Поетичні та прозові твори були надруковані в українській та зарубіжній періодиці (зокрема, в часописах «Свобода», «Літературна Україна», «Київська Русь», «ШО», «Склянка часу», альманахах «Вітрила», «Колекція», «Скіфія»), звучали на радіо, входили до поетичних та прозових антологій видавництва «Смолоскип» («Молоде вино», «Тексти», «Початки»). Автор ряду літературознавчих публікацій, в яких досліджується український літературний процес ХХ століття, зокрема, – розвідок про Івана Багряного, Миколу Хвильового, Миколу Лазорського, Юрія Горліса-Горського (часописи «Україна», «Київ», «Слово і Час», інтернет-портал «Буквоїд»), передмови до одного з перших в Україні видань роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський» (в-во «Дніпро», Київ. – 1992 р.)
У лютому 2009 у видавництві Сергія Пантюка, Київ (серія «Інша література») вийшла книга прози «Місто Павука» (роман, повісті). Автор збірки поезії «Політ зі скелею», поем «Історія DJ TV-Дауна» і «Нібелунги», збірки новел «Табу», роману «Оранжевий годинник».
Член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України.
 
ВОРОЖІННЯ НА САЖІ.
ІНДІЙСЬКА ЗИМА
 
Богиня кола. Машкара. Метелики.
Ніч в мантії. Вогонь закляк у чаші.
Колоду карт розвіяла хурделиця.
Гей, погадаємо на сажі.
 
Що скаже нам ця відьма 
віроломная?
Граніт, сапфір, чи карцер ввесь із 
золота?
Спесиві гоббіти з небесної корони
Відлили почорнілий і безумний 
молот.
 
В вікно вже стука гарбузовий чорт зі свічкою,
А з димарів – прозорі голуби,
А в дзеркалах кривих краса 
одвічна
Рапіру зламану кладе на груди 
голі.
 
Цю тишу стін позичить можна в 
вічності,
А за вікном хаос і сніг без 
майбуття.
Тасуєм попіл. Ні хреста, ні пік. 
Незвично так.
 
Гей, всі у путь, у путь без вороття.
І дух примерз до скронь, і предки на портретах
Суворо лицезрять, бажають лиш 
добра.
Коти священні дифілюють 
у каретах,
І пішки пацюки шмигають 
в нетрях зла.
 
Десь каганець-маяк у висі пітно 
блимає.
Жінки зодягнені у куцу 
пектораль.
Чоловіки в чалмах аж виють з 
сміху й диму –
Всі курять шмаль
 
БЕЗ-ТЕБЕ-БЛЮЗ
 
Потяги весни безумні
Немов швидкісні потяги безумств
Лагідні вприскування 
бджолиного воску
Під шкіру картопляної шкаралущі
І час розпався на милиці немічі
І вкрадене джерело вже не співа
Своєї п’яної пісні
 
Кава-Хауз затоплено божевільним слюсарем
Що вирішив оголосити амністію
Всім резервуарам і клоакам землі
«Ти вкрала моє щастя?» – запитую
У безкінечних мобільних
нез’єднань
«Ти зробила з мене мерця?» – 
запитую
У порожньої карнавальної вулиці
«Ти викорчувала моє серце?» – 
запитую
 
У Твого потойбічного мовчання
Після всесвітнього потопу 
в Кава-Хаузі
Наливають лише подвійну смолу з ацетоном
Кричать: «Іди їсти, воно вже все 
вичахло»
 
І я відчуваю грибними спорами, 
що все
Вже давно вичахло і назавжди
І я вже давно забув: це зима, чи 
весна?
Архей чи мезозой?
Це Кава-Хауз, чи мій модний
Мейн-стрімовий мавзолей?
 
Це Наше ліжко, чи Наша одвічна
Юдоль, усипальниця?
Засохлі троянди літніх багать
Ховаємо в довоєнні альбоми
Робимо тотеми з усього, до чого
Торкалися ці руки
Обгортки від цукерок,
Обсмалені нервами недопалки
Ватки з помадою, запах пальців 
опісля...
 
А човни материкової Венеції
Все відчалюють і відчалюють
За нетутешній обрій...
Сідаєш в них і немов
Останній у світі божевільний
Виплескуєш із себе у передчутті 
цунамі
Цей Без-Тебе-Блюз...
Андрій КОВАЛЕНКО, 
м.Київ