Поезія Миколи Романюка

01.11.2016 09:46
ОЧІ СВЯТИХ
 
Очі святих слідкують за нами згори,
З темені і блакиті нічних і денних небес,
Очі святих – святої землі прапори,
В них певно Ісус колись тихо 
воскрес.
 
І рай в них, і Бог, апостоли 
і янголи,
І Діва Марія, що миррою плаче 
від мес,
Очі святих – святої землі прапори,
В них певно Ісус колись тихо 
воскрес.
 
І люди у них, що творець 
із подоби створив,
І сотні мільйонів й мільярди 
земних тілес,
Очі святих – святої землі прапори,
В них певно Ісус колись тихо 
воскрес.
 
***
Ми йдемо уперед загубивши щось дуже важливе,
На дорогах віків, у байраках
голодних степів,
Сподіваючись, що пронесе 
і чекаючи з неба дива,
У епохи кривавих орлів, ковадл 
та серпів,
 
Загубили ми щось, що є вищим від давньої волі,
Те, що схожим було на праведну святість і дух,
І шукаємо все і ходимо знов по колу,
І забули, що є у природі лінійний рух.
 
Ми йдемо уперед загубивши щось дуже важливе…
Буває проростають зерна у пустелі,
У засуху, у спеку, без дощів,
Без Бога й материнської купелі,
 
Отак на зло і всупереч усім,
З піщаних піль, піщаних чорноземів,
Зростає паросток, колоситься, живе,
Буває проростають зерна у пустелі,
І світу щось дають нове.
 
OMNIA VINCIT AMOR
(любов перемагає все)
 
Любов переможе все і це аксіома,
Різні кліше в кохання і то теореми,
Сила палких цілунків і сила слова,
Перетирають в пил найміцніший кремінь.
 
Я звертаюсь до тебе, народжений в чорноземах,
В Україні, Богом даній тобі, всесильній землі,
Щоб любив ти її, як маму і тата 
з пелен,
Де б не був повертався у рідні, 
свої краї,
 
Щоб любив ти її, як сонце з небес блискуче,
Щоб в степах лиш молився 
за довге її життя,
Щоби слово пізнав і мову її співучу,
І ділився із кожним тим теплим, святим почуттям,
 
Щоб історію вивчив і знав 
у обличчя героїв,
Щоб плекав ті традиції давні, 
як сивий світ,
Щоб на захисті ти стояв і брався до зброї,
Лиш тоді, як, ворог підступить до твоїх стін,
 
Щоби вірив в свою державу і в день, що стане,
У сьогодні, у завтра і віру ту свято ніс,
Знай козаче про те, що країна твоя нездолана,
Бо зміцніла в століттях від 
жовто-блакитних сліз!
 
МИ ПОЕТІВ СВОЇХ 
НЕ ЗНАЄМО
 
Ми поетів своїх не знаємо,
З телевізорів їх не чуємо,
Ми із радіо відмираємо,
Ми книжок уже не друкуємо,
 
І не відаємо про Відродження,
Про оте, що в степах розстріляне,
І забудемо скоро походження,
Диким вітром мовчання розвіється,
 
Ми Тараса уже не читаємо,
Щось про Лесю й Івана десь 
слухали,
Від своєї ж правди тікаємо,
Все чужими ротами та вухами,
 
Обпаплюжені ми й оговорені,
Недослухані всі й не почуті,
Нам століттями рвали корені,
Злі тирани і партії люті,
 
А були ж серед нас і генії,
І приходили в світ наш, зі словом,
Олександри, Миколи, Євгенії,
Та зі світу ішли із болем,
 
А були ж іще шістдесятники,
Злі пророки епохи Брежнєва,
Карцеряни оті й казематники,
Що роджалися незалежними,
 
Все писали свої філіппіки,
То на аркушах, то на стінах,
У часи цензури та критики,
Василі всеблаженні та Ліни,
 
І живемо в часи незалежності,
За яку їм повинні кланятись,
Ми без сорому й обережності,
І за те, що не знаєм їх – каятись,
 
Ми затерли, забули їх прізвища,
Про сучасників тут й 
не говориться,
Україна – склерозу лігвище,
Тут культура по тюрмам томиться,
 
Тут пустеля сонцем посушена,
Не було тут дощів й не має,
Вірші числяться мертвими
 душами,
Та й цього не всі дочитають!
Ми поетів своїх не знаємо,
Ми вмираємо, тихо вмираємо!
Микола РОМАНЮК