Поезія Уляни Чернієнко

01.11.2016 09:40
ІКАРАМ УЖЕ НЕ ЛЕТІТИ?
 
Архаїчні малюнки на вічнобезмежному тлі
непорочного неба... 
Ми - тіні із палеоліту,
мов скитальці сліпі, наче гості на рідній землі.
Нас штовхнули у прірву, 
пекельним злорадством прогріту.
 
За спиною у людства немало 
перейдених ер,
та чим далі, тим вужчі на честь
 і відвагу ліміти.
Хто стоптав первоцвіт? 
Хто сліди первозданності стер?
Що? - серцям не цвісти? 
що? - ікарам уже не летіти?
 
Перекраяні душі - статистика? кількість осіб?
що ж ми робимо, люди? осліпли чи позакладало?
Перетворює час наш Едем 
у пустелю Наміб,
О, який же тріумф - стати
(власним!) нещадним вандалом.
 
ЗАПАЛАЛО 
Й ПОМЕРКЛО
 
Запалало й померкло... 
клубочиться тільки дим,
Щосекунди вмирають молекули світло-віри.
Чули! чули не раз: не буває життя простим...
Нас із нас викорчовує світ споживацько-сірий.
 
Заґратовані часом сльозяться очиці душ,
Біль підточує серце, як Тиса гірську породу.
І здається (здається!), що ми біжимо чимдуж
До незнаного дива. 
Та знову вино у воду
 
Перетворює дійсність. 
Лютує-реве хижак,
Скалить зуби зневір’я, 
стискають думки-приблуди.
Як же вирвати дрібочку щастя 
для себе? Як
Роздобути нам дозвіл на власне маленьке чудо?
 
НА ВЕРХІВ’Ї 
СИНАЮ
 
Людство! Знову надія лише на мойсеєвий жезл? -
Чи скориться вода? 
чи розступиться море Червоне?
Чи без іскорки віри - міцної 
і світлої - без
нас на березі злоби піймають гріхи-фараони?
 
Меду! вперто шукаєм у ріках, які з гіркоти,
там, де пута-кайдани, 
настирливо просимо волі.
Ми - кати! (не усі, але більшість) для себе кати,
Голіафи-актори, на душу 
принизливо-кволі.
Тихше, тихше, литаври! 
Пророче мовчить Маріам...
 
Час борвієм жене, тиче розпачем люто у спину.
Ми щоденно вклоняємся низько брехливим божкам,
як непотріб із серця, випалюєм образ людини.
Світло в тіняві світу, в безмов’ї холодних зіниць
розпізнати нелегко, як в мороці проблиски раю.
Але ми, фараоне, втечем від твоїх колісниць!
І наситимо душу добром на верхів’ї Синаю.
 
ВЕТО
 
Дороги, зарослі стежки, 
непротоптаний схил...
Тече у незвідану безвість 
життя-Ніагара.
Було у мені достобіса поламаних крил...
Утрачені дні, мов коріння 
раба-яничара.
 
Закрила себе на мільйон потаємних замків,
а як же почути у прірві свободу, що кличе?!
Побачив-прийшов-переміг, 
(ти з отих козаків,
яким підкорялося ще й не таке таємниче!)
 
Бери мої води в безжурні свої береги,
насичуй повітрям задавлений сирістю простір,
щоб сяяли очі, щоб світ зеленів навкруги,
втікали із серця образи 
(непрохані гості).
 
В саду незбагненнім, під кронами вічних олив,
мій друже, коханий, 
мій Всесвітом названий брате,
ти обшир забутий любов’ю своєю відкрив
і вето наклав на можливість 
мене закривати.
 
ТОБІ НАЛЕЖУ
 
Пронизує музика... вабить магічний спів,
у серці нуртують знову баси гітарні.
Ти влив мені в душу акорди своїх степів...
І ми - летимо, під нами - міські кав’ярні.
 
Напоєна жаром, палає 
безмежна вись,
кладу свій маленький світ 
на твої рамена.
Ми - два напівсяйва, що в сонце одне злились,
ти жив у мені, ти був від початку в генах.
 
А що буде потім? - до краю? дотла? без меж?
Нашле Вій страхи чи Хорс - 
неземну пожежу?
Щоб маки цвіли... і волошки в очах - простеж,
окрилюй мене, бо я вся тобі 
належу.
Уляна ЧЕРНІЄНКО