Поєднані дорогою

29.02.2016 11:53

Вікно. За ним пролітають сотні вуличних ліхтарів, які мерехтять яскраво-жовтим світлом. Поруч – вона: така рідна, дорога і потрібна йому людина.

 

  Вікно. Воно мокре від крапель дощу, які, падаючи, стікають по шибці вниз, залишаючи за собою мокрий слід. У переповненому автобусі чути монотонний шум розмови пасажирів. Із динаміка над кріслом долинають ноти незнайомої спокійної мелодії. Він ненароком дивиться на сидіння біля себе. На ньому сидить красива, темноволоса дівчина років 22-х. Він дивиться на її довге волосся, обличчя, уста… Перед його очима постає вона – та, з ким він їздив цим автобусом уже два роки. Майже день у день, щовечора…

  У ньому вони колись зимовим днем познайомилися… Вона, усміхнена, бігла на зупинку, намагаючись встигнути сісти в автобус, що почав набирати швидкість, а він, будучи в салоні, попросив водія зупинитись. Тоді вони стояли обоє, впритул, на сходинках біля дверей, затиснуті людьми, у переповненому і темному салоні. Повз них пролітали вогні ліхтарів, здалеку було чути мелодію музики, а між ними проносилися мимовільні погляди в очі один-одному…

  Виявляється, вони обоє щодня їздять цим маршрутом з роботи. І тоді доля подарувала їм можливість зустрітись, щоб, здавалося, не розлучатися уже ніколи.

  Зараз він пригадує сотні вечорів разом, коли вони обоє не встигали і змушені були чекати на автовокзалі наступного рейсу. Тоді їм сумувати не доводилось, бо обоє розповідали якісь кумедні історії, разом сміялися. Їхні відносини були кришталево-чистими, проте вони мали свої сім’ї. У нього – чудова дружина і дитина – хлопчик, а у неї дві дівчинки і чоловік, який чекав на неї вдома. Але лише тут, під час дороги, їм не було так комфортно більше ні з ким, як один із одним.

  Щодня він чекав, коли прийде вона, усміхнеться і привітається своїм солодко-ніжним голосом, який бальзамом стікав одразу у серце, що в черговий раз починало пришвидшено битися. Вона уже не раз, їдучи іншим маршрутом, відверталася до вікна, вмикала музику і поринала у спогади їхніх щоденних зустрічей, що тривали уже так довго. Дивилася у вікно, за яким усе було зовсім іншим, аніж удень. Не було метушні людей, дощу, вітру чи надокучливого спекотного сонця. Усе навколо змінювало кольори і відбивалося у мокрому асфальті дороги.

  Він завжди шукав її великі очі, що так причаровували. Йому було з ними якось звичніше, рідніше, краще… І хоча хлопець завжди із кимось розмовляв у автобусі, проте це була зовсім інша розмова: з паузами, з підбором слів, вдаваним сміхом… А коли їхали разом, то пауз не було, ну, хіба, щоб віддихатися від щирого сміху…

  Їх поєднав цей автобус, шлях, дорога. Але ось уже два тижні її немає. Він шукає силует цієї брюнетки в салоні, але не знаходить… Йому здається, що вона захворіла чи взяла відпустку і от-от з’явиться у його житті знову. У нього в телефонній книжці є її номер, але він не зателефонує, як і не зателефонувала б і вона, бо не потрібно переходити межу між дружбою й коханням.

  Сьогодні її теж немає. У салоні повіває холодом, як і завжди у грудні. За вікном нічого не видно, окрім фрески, яку майстерно намалював художник-мороз. Поруч із ним його знайомий, який щось розповідає. Доводиться не надто відволікатися і намагатись у такт піддакувати та кивати головою. Десь спереду чути якихось студентів, що сміються і радіють, регочуть до болю та із захопленням слухають один-одного… Боже, як вони нагадали йому її – таку ж безтурботну, веселу і щиру дівчину.

Друг наче прочитав його думки. Він неочікувано запитав його: «Незвично їздити без неї?». Питання  вивело хлопця із рівноваги. «Тобто?». Той посміхнувся хитрувато і промовив: «Ну вона ж уже не їздить з тобою разом, відколи звільнилася». Слова громом пройшлись по тілу юнака і охопили кожну його клітинку. «Як звільнилася?» - здивувався він. «А вона, хіба нічого не сказала? Я не знаю деталей, але вона там більше не працює. Я думав, що ти в курсі». Юнак підняв брови, губи витягнулися дугою донизу… «Дякую, друже, що сказав»…

  Слова, мов хірургічний ніж, одразу розставили усі крапки над «і». Так же різко, але й невідворотньо. Тільки що надію у його серці розбили на тисячі мікроскопічних уламків, які склеїти уже неможливо. На думку одразу приходили фрагменти із їх зустрічей, подорожей, що затягнулися на останні два роки. Одразу згадалася остання поїздка, коли вона була у прекрасному гуморі, як завжди усміхалася, а він не зміг помітити на її знайомому обличчі ні краплі болю, печалі, туги. Чому ж не відчув, що це остання їхня подорож разом?

   Він не втратив кохану людину чи сенс життя, впевненості у завтрашньому дні або у майбутньому в цілому, адже вдома його чекала красуня-дружина, маленький син і тепло домашнього вогнища.  Він втратив друга, якому розповідав про все на світі, не соромлячись, який був таким же щирим і відвертим, як і він сам, якому він довіряв і без якого йому буде важко…

   Йшов сніг. Повз автобус проїжджали десятки автомобілів, сліплячи світлом фар. Збоку біля нього сиділа якась незнайома йому дівчина і дивилась на нього, наче прагнучи от-от почати розмову, а він був десь далеко… Далеко у минулому, під час тієї останньої їх подорожі разом, намагаючись запам’ятати її кожен кадр, щоб зберігати у своїй пам’яті навічно усе: її – таку чарівну брюнетку із великими зеленими очима, солодкий голос, до якого він звик, смішні історії, які вони один одному розповідали, дзвінкий мелодійний її сміх, чарівну посмішку на прощання, яку вона дарувала йому щодня…

Володимир КУЧЕРЯВИЙ

м.Теребовля